Виталій Борисполець, поет.
спеціально для "Перше екскурсійне бюро".
ОДКРОВЕННЯ ВІД СПАЛАХІВ НА СОНЦІ
*
Щоночі
у своїх моторошних снах
годую власною плоттю хижих птахів
я знаю
це покарання за те
що тікаючи від себе
таємно перетнув кордон Сьомого неба
лишивши напризволяще
свій земний слід
що його затоптали орди чужинних пророків
благаю
розбудіть мене
сон –
це лише невдала спроба самогубства
благаю
розбудіть
доки хижі птахи не виклювали очей
я ще можу врятувати душу
*
Чий шлях
освітлює блискавиця
засипаючи попелом білі стегна беріз
і лякаючи довкілля
брудною лайкою громовиць
чиї долі
віддадуть на поталу невизнані генії
аби довести свою спроможність
підкоряти Світ
чиє обличчя
визиратиме з розкішних ікон
якщо від добра
і насправді
добра не знайдуть
*
Ті що шукали істину
загубились у Часі
розкрадений Простір
звузився до тисняви гірської стежини
й вужем вислизнув з попід ніг
минуле
просочилося крізь скоцюрблені пальці пам’яті
і зникло у інших вимірах
майбутнє
розвіялось туманом ще у минулому житті
сьогодення
свербить невиліковними виразками
лишаючи як шрами на шкірі
скалічені долі
ті що шукали істину
знайшли себе
коли всесильні володарі заслаблого Світу
цькували негодою вогнища їхніх доль
вони мерзли на сірому Небі
затуляючи від мряки незаймані барви веселки –
останній ще не зруйнований міст
на шляху до істини
аби розкиданим по закапелкам Часу месіям
було як повертатись
до пересохлих джерел Смислу
ПОМСТА
Сумні верби
з опущеними гілками
стоять поміж зарюмсаних беріз
у труні
збитої з людської плоті
несуть на цвинтар
тлін столітнього дуба
*
Відвертих карає щирість
не відводячи погляду
подивився у вічі правді
і одразу ж осліп
темнодухих карає скнарість
допоки обома руками
тримався за гаманець
украли душу
*
Ніщо ніколи не зміниться
навіть плин часу
котрий усе завжди змінює
невпинний рух зірок
лише підтверджує непорушність Всесвіту
уповільнене дихання Вічності
лише свідчить про швидкоплинність буття
*
Дякувати Богові
Ми
ще не стали Історією
на щастя наше сп’яніле Сьогодення
міцно заснуло під тином Вічності
*
Ненажерлива гусінь
безжально знищує квітучі рослини
аби перетворитись
на барвистого метелика
і стати прикрасою для будь-якої квітки
якому Богу спало на думку
влаштувати Світ саме так
*
Благаю тебе Небо
не відтинай смертним душу від тіла
кому ж як не Творцю найкраще знати
що фарби без полотен
нічого не варті
що слова без змісту
страшніші за німоту
що і Ти без зір
лише чорна пустка
*
Від сумнівно важких сліз співчуття
що урочисто падали з твоїх очей
здригнувся заснулий Всесвіт
і вибив цирли
з попід моєї скаліченої душі
якби я віднайшов сили
і почав підніматись
то мав би знову стати на коліна
МОРСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ
Оскаженілі морські хвилі
з білою піною на губах
шматують безпорадний берег
що з останніх сил стримує наругу
відхрещуючись від рідства з пустелею
яка колись давно
проковтнула Ноєв ковчег
*
Чи ж помилявся Дарвін
якщо й направду
вінець творіння божого –
Людина
живе серед людей
що родовід ведуть іще від мавп
*
Як безмежно треба любити життя
аби стало сил
за мить до Кінця Світу
натхненно підняти келиха
за початок нового відліку Часу
*
Яким би безмежним не був океан
а хвиля хвилю
наздожене лише біля берега
*
Люди вигадливі
стрімкі ріки перетворили на болота
тепер будь-хто може увійти в них двічі
*
Сорок років блукали пустелею
але так і не зрозуміли
що Остання крапля не втамовує спрагу
з неї починається Потоп
*
Обрані
не вибирають шляхи
вони лише вказують на них
просвітлені
не створюють вчень
вони лише поширюють знання
проголошені святими
не наближують до Бога
вони лише заводять у церкви
справжні правителі світу –
це розум і почуття
віртуозно скеровані таємними інстинктами
Із циклу
“ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК”
*
Відчай –
це посмертна маска
розчарування
з якої скульптори відтворять
зістарене обличчя надії
*
Раціоналізм –
це коли осипаєш кохану пелюстками троянд
лише після того
як здобрив квітники гноєм
*
Натхнення –
це винятковий хист
милуватися веселкою
під час смертоносного буревію
*
Безпорадність –
це онімілий продавець
на східному базарі
що його оминають навіть шахраї
*
Злидні –
це коли роздаючи дріб’язок жебракам
не замислюючись стрибаєш
у простягнутий капелюх
власної душі
*
Буденність –
це коли постійно спізнюєшся на свято
на яке тебе не запрошували
*
Рабство –
це стан душі
який багатьом допоміг
стати заможними і самодостатніми
а декому навіть щасливим
*
Свобода –
це вирок рабам
за цілковиту професійну непридатність
*
Історія –
це хаотичні зблиски пам’яті
медикаментозно викликані
у хворого на амнезію Часу
*
Рятуючи душу від гріха
віддав усе що мав
відмовився від статків та привілеїв
але не спокусився на негідне
тепер велично сяйноликий
сиджу поміж жебраків
чесно відпрацьовуючи свій шматок хліба
і щоразу презирливо відводжу очі
коли пихаті нікчеми
подають мені милостиню
*
Чоловіки мріють
аби Світ крутився довкола них
жінки очікують
коли Світ крутитиметься всередині їх
дітлахи
залюбки крутяться довкруж усього на світі
і тільки ті котрі прагнуть опинитися над Світом
байдужі до руху
їх цікавлять самі лише рушійні сили
*
Допоки працював
гартував тіло
допоки мріяв
гартував душу
але так і залишився кволим і немічним
бо доки жив
паплюжили Землю
і не одне Небо украли
прямо з поперед моїх очей
*
У кожного свій Кінець Світу
у кожного своя Вавилонська вежа
*
Долаючи нескінченні перепони темряви
летів на побачення зі світанком
вже й сонце зійшло
а ніч не закінчується
напевно мене не стало ще до схід сонця
*
Чому
крила виростають лише тоді
коли знаходишся у стані невагомості
*
У буцегарні моєї душі
спокутують гріхи розвінчані праведники
яким попри намагання
високих покровителів Неба
так і не вдалося виправдатись
за створення штучного безладу на Землі
*
Твої губи пестить вітер
твоє волосся пестить злива
твоє тіло пестять зорі
ти не замислюючись віддаєшся
гріховним утіхам стихії
але чому твоя душа і досі береже цноту
не дозволяючи пестити себе
буревію чужинних молитов
*
Розкиданий вітром попіл
наших мрій про кохання
наполоханий дощ забиває на пил
лише єлейний дим
твого солодкого стогону
сновигає над згарищем ночі
і катує нестерпним щемом
невидющі очі вчорашнього поводиря
*
Твоє оголене тіло
прикуте до ліжка
кайданами його очей
зашарівшись
ти намагаєшся знайти
бодай якусь схованку
запамороченим від переляку
мріям про іншого
які безсоромними пелюстками троянд
пестять твої зрадливі принади
ТАНОК ЗІ СВІТЛОМ
Світло фар
лагідно пестить напівзаснулий шлях
попереду себе
дедалі більше запалюється танок
шляху і світла
обопільне бажання нестримної швидкості
дарує солодкий шал
аж раптом
несамовита віхола злиття
переривається червоним світлофором
ранкової зорі
за мить усе скінчується
лише невиразно сірі силуети тротуару
зле перешіптуються
ховаючи очі
за темними окулярами засохлих дерев
попереду
невблаганні тортури чергового дня
знесилену бруківку
мов повію
зачовгуватимуть гумою усі кому не ліньки
а вона терпляче чекатиме
на несамовитий танок зі світлом
який рівно опівночі
наче Попелюшку
перетворить її на Чумацький шлях
*
Рахую кроки від себе до тебе
вперше в житті іду своїм шляхом
тепер я знаю напевно
що у тобі
для мене набагато більше місця
ніж у Всесвіті
*
Оберемками збираю погляди закоханих
сплету з них дідуха
аби відлякував від моєї світлини
збайдужіння і самоту
*
Твої душа і тіло надто різні
аби увесь час бути поряд
тому уві сні
ти благаєш випадкових коханців
обнімати себе
ще міцніше аніж кат сокиру
підсвідомо прагнучи
роз’єднати свої протилежності
*
Пережив голод
вистояв перед спрагою
але дійшов до тебе
нагодувала
напоїла
і лишила повільно помирати од нелюбові
*
Холодні лапи дощу
пестять кінчики твоїх пальців
на яких лишився незагойний опік
від мого останнього цілунку
*
Пробачила зраду
тепер вибачаєшся за любов
*
Ти як дощ
який ні за що не почнеться
коли на нього чекаєш
розкуйовджені блискавками хмари
твоєї примхливої хоті
насуваються зненацька
шмагаючи тіло холодними краплями цілунків
лише тоді
коли забуваю взяти
парасолю вдаваного задоволення
і не можу захистити від негоди
свою невиліковно хвору любов
*
Пробач мені
за стомленість очей
що вчасно не розгледіли
як полум’я кохання
любов випалює на попіл
за те
що я не зміг спинити час
коли цілунок дарувала
неначе надягала оберіг
за те
що в літака відмовили гвинти
коли злетів за хмари
за те
що в нашім Небі
розбили ліхтарі зірок
за те
пробач мені
що вчора я наснився іншій
*
Літаю собі блаженний
безмежжям твоєї любові
літаю
забувши про сон і втому
з кайданками на крилах
прикований до Неба міцним ланцюгом
*
Яскраве осіннє листя
святковим серпантином спадає з гілок
звідусіль вирує урочиста тиша
напевно хтось
нишком відлітаючи у вирій
не хоче лишати по собі сумний спогад
МІСЯЧНИЙ ЦИКЛ
Серпанкове немовля
сліпим кошеням тицяється
у закудланий живіт Неба –
смокче молоко дощу
пізніше
наче з мишенятами
бавитиметься з приливами і відливами –
відточуватиме кігтики
коли уповні набереться сил
хижооко зазиратиме у не зашторені вікна
наповнюючи найвродливіших жінок
відьомською силою
ще невідомо
як би все було
коли б поодаль не замерехтіло
сузір’я Гончаків
*
Як сумно усвідомлювати
що найвища точка Землі
знаходиться десь на узбіччі Неба
*
Каміння ожило
смерть скасували
поета почули
і як тепер жити без мрії
11.12.2011
04.12.2011
27.11.2011
25.11.2011
20.11.2011
13.11.2011
09.11.2011
28.09.2011
21.09.2011
10.09.2011
24.08.2011
05.08.2011
31.07.2011
30.07.2011
25.07.2011 


