Адрес: 04071 Украина, Киев, Подол, ул. Щекавицкая, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Лицензия туроператора АГ №580812Карта сайта

Театр «Соловцов» (ныне Театр им. И. Франко). Киев. Начало ХХ в.
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Театр «Соловцов» (ныне Театр им. И. Франко). Киев. Начало ХХ в.
Среда, 27 Марта 2019

Меню

Достопримечательности > Прогулянка Мукачевом

Сергій Дмитрович Федака, викладач, професор історичного факультету УжНУ.
Фото В.Твердохліб.
Спеціально для "Першого екскурсійного бюро". 

   
Фото1. Центр Мукачево.    

Від автобусного або залізничного вокзалів можна пішки (5-10 хвилин) або на таксі дістатися центру міста. Від автобусного вокзалу – по вул.Миру у бік зменшення номерів, від залізничного – по вул.Ярослава Мудрого. Залізничний вокзал був відкритий ще 1872р., коли Мукачево було з’єднано залізницею з Батьовим (Вузловим). 1884 р. вітку було продовжено у протилежний бік – на Львів. А 1894 р. прокладено нинішню вул.Я.Мудрого, котра тоді називалася просто Проспект, а в радянські часи – Леніна, тобто вважалася найпрестижнішою.

Якщо рухатися по вул.Я.Мудрого, то через кілька хвилин справа покажеться вул.М.Горького. На ній – колишнє приміщення Мукачівської торгівельної академії, середнього спеціального навчального закладу чехословацької доби.

Повернувшись на вул.Я.Мудрого, ще за кілька хвилин доходимо по ній до вул.Миру, власне до того місця, де проїжджа вулиця Миру перетворюється на пішохідну площу Миру. Вулиця Миру історично звалася Ринковою і становила собою суцільні торгові ряди. Вона і досі є торговим центром міста. 1895 р. її перейменовано на Головну, 1920 р. – Масарика (на честь тодішнього чехословацького президента), 1938 р. – вождя Арпада (прародителя перших угорських королів), а через кілька років – Міклоша Горті (тогочасного правителя Угорщини). З радянської доби і понині вулиця носить сучасну назву.

Поруч з виходом вул.Я.Мудрого на вул. Миру – Білий будинок Ракоці (вул. Миру, 28). Це пам’ятка архітектури XVII-XVIII ст., резиденція трансильванських князів. 1630 р. тут було споруджено одноповерховий палац, ряд господарських споруд, що оточували чималий двір, розбито сад і вирито колодязь. Тут бували численні представники династії – Софія Баторі, її невістка Ілона Зріні, її другий чоловік Імре Текелі, їхній син Ференц ІІ Ракоці. Його скульптурний портрет зараз і міститься на фасаді будинку. 1728 р. палац перейшов до баронів Шенборнів, що докорінно перебудували його. Колишній будинок Ракоці став частиною нового палацу, що містить 21 кімнату, 91 двері, 98 вікон, 10 пічок. Тут зупинялися 1770 р. цісаревич Йосиф ІІ, а 1852 р. – імператор Франц-Йосиф. 1928 р. будинок став центральним офісом фірми “Латориця” (де-факто належала тим же Шенборнам). В радянські часи у будинку містилася середня школа №8, потім міська школа мистецтв, зараз тут Мукачівський факультет Закарпатського художнього інституту.

Від будинку Ракоці добре видно найвищу споруду історичного центру – зелений будинок Ратуші. Її збудовано ще 1904 р. там і досі засідає міськрада та її виконком. Навпроти зеленої Ратуші – жовтий готель “Зірка”. Ще в XVII ст. на його місці було споруджено графську корчму. Наприкінці XVIII ст. на її місці збудували великий двоповерховий постоялий двір, що звався “До зірки” чи просто “Зірка” (по-угорськи “Чіллог”). 1832 р. на другому поверсі відкрито кафе і більярдний зал. Наприкінці ХІХ ст. готель перебудовано, а на зламі ХХ-ХХІ ст. – суттєво реконструйовано вихідцем з Мукачева, американським мультимільйонером О.Ровтом, котрий спеціально оновив готель, аби відзначити тут свій ювілей. 

Ще наприкінці XVIII ст. між пізнішими ратушею і готелем лежало суцільне болото, над якими було споруджено міст. Згодом болото засипали, а забруковану поверхню 1895 р. назвали площею Ракоці. Наступного року у присутності міністра Шандора Ердеї на площі відкрили знак на місці майбутнього пам’ятника Арпаду. 1914 р. було навіть виготовлено кінну скульптур, але її так і не встигли встановити через початок Першої світової. А після вже Другої світової на цьому місці закладено братську могилу радянських воїнів, що загинули у бою за Мукачево 26 жовтня 1944 р. Могила і обеліск над нею споруджені 1945 р.

   
Фото2. Пам"ятник Кирилу та Мефодію. Мукачево.    

На протилежному від Ратуші боку перехрестя – Закарпатський обласний російський музично-драматичний театр. Його приміщення споруджено 1896-1899 р. за зразком будапештського театру “Вігсінгаз”. Перед театром – пам’ятник слов’янським апостолам св. Кирилу і Мефодію, встановлений наприкінці 1990-х р. (скульптор І.Бровді, архітектор О.Андялоші).

Саме на п’ятачку між готелем “Зірка”, братською могилою, театром і пам’ятником Кирилу і Мефодію відбувалися мітинги та інші вуличні акції, пов’язані з резонансними на всю Україну перевиборами мукачівського мера 2003-2004 р. Ці події були прологом Помаранчевої революції. На новий рік тут встановлюється розкішна ялинка і тимчасова естрада.  

Біля театру у глибині двору – діючий кінотеатр Перемога”. 26 листопада 1944 р. у ньому відбувся Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України (за участю приблизно шістсот делегатів з сотень сіл), який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною.
 
Від театру і Ратуші повертаємо на вул. Пушкіна. На ній стоїть пам’ятник видатному закарпатському просвітителю середини ХІХ ст. Олександру Духновичу (автор М.Белень). Далі, на перетині вулиць О. Пушкіна та І.Зріні – колишня друкарня Гірнштейна. Її фронтон прикрашає скульптура Меркурія. Ще далі на вул. Пушкіна – середня щкола №1, колишня Мукачівська гімназія. Її споруджено 1891-1892 р. А 1937 р., до сторічних роковин О.Пушкіна, на ній було встановлено відповідну меморіальну дошку. 1999 р. тут же встановлено погруддя поетові (скульптор Б.Корж, архітектор О.Андіялоші).
 
Повертаємося звідси до друкарні Гірнштейна і звертаємо у протилежний від друкарні бік – на вул. І.Федорова. На вул. Федорова, 2 знаходиться православна церква Ікони Почаївської Богородиці, збудована 1992-1993 р. В основі церковної будівлі – колишній офіс прикордонної служби, що до того був центральною господарською конторою графів Шенборнів. Іконостас частково перенесений зі старого греко-католицького храму (в тотму числі ікони знаменитого Й.Бокшая), частково – пензля російського емігранта Михайла Поповича. Поруч з цією церквою – виставковий зал Мукачева, де регулярно відбуваються художницькі вернісажі.
 
Навпроти православної знаходиться і греко-католицька церква. Її почав будувати ще видатний закарпатський просвітитель Василь Довгович, котрий першим із місцевих науковців став членом-кореспондентом Угорської академії наук. Церква будувалася з 1829 по 1859 р. Годинник для неї було замовлено у Мюнхені. Іконостас новий (різьбяр Й.Волосянський, 1995), з новими іконами. Перед церковною огорожею – сучасна скульптура Богородиці з Немовлям.

   
Фото3. Центр Мукачево.    

Пройшовши всю коротку вуличку І.Федорова, знову виходимо на вул.Миру з іншого боку, де ми були раніше. На місці будинку по вул. Миру, 15 раніше стояв великий двоповерховий будинок, що використовувався під великий соляний склад. Саме тут у родині складського службовця народився видатний художник Мігай Мункачі. 1856 р. соляне управляння було закрите, а в його приміщенні розмістилося спершу фінансове управління, потім суд. 1882 р. уже всесвітньо відомий М.Мункачі відвідав рідне місто, і тоді на стіні будинку встановили меморіальну дошку. 1925 р. старий будинок розібрали, на його місці спорудили новий, а 1969 р. на ньому повісили нову меморіальну дошку, присвячену тому ж М.Мункачі. На цій же вулиці встановлено і пам’ятник (бюст) М.Мункачі. А неподалік від місця народження художника від вул. Миру відходить пасаж (торгівельний провулок з магазинами обабіч нього), а трохи далі – і другий. Обидва ведуть до величезного міського ринку.

У будинку по вул. Миру, 52 мешкав зачинатель археології і музейної справи на Закарпатті Тиводор Легоцький. Він зібрав величезну колекцію з 7 тисяч предметів, що була найбільшою подібною приватною збіркою в Австро-Угорщині. 1929-1945 р. у будинку офіційно діяв музей Т.Легоцького. Нині же більша частина його колекції зберігається в Ужгороді, менша – у Мукачівському замку.
 
Навпроти, на вул. Миру, 51 – римо-католицька церква. Її споруджено 1904-1905 р. підприємцем Мартоном Вагнером за проектом Деже Ціглера. Її поставлено на місці попередньої церкви, відомої ще з XVI ст. Старий храм, що опинився у геть аварійному стані, розібрали, проте зберегли його внутрішнє святилище (олтарну частину), датоване ще XIV ст., яке стало окремою готичною каплицею св.Мартина. її стіни посилено міцними контрфорсами, у бокові фасади вмуровано численні плити з епітафіями, серед яких багато датованих. Поруч – нова церква, 1913 р. там встановлено орган, у крипті (підземеллі) церкви поховано одного з зачинателів закарпатської археології Тиводора Легоцького (1830-1915) і мукачівського мера Яноша Недецеї (1852-1934), видатного юриста і мецената, чиє ім’я носить одна з центральних вулиць міста. Тут же готична каплиця св.Мартина, котрий вважається покровителем міста.
            
Є у центрі і реформатська (кальвіністська) церква, що споруджувалася 1790-1814 р., остаточного вигляду набула у чехословацьку добу, коли її оновив один із мукачівців, що збагатів на заробітках у США.
 
Із центру на міському автобусі №3 можна доїхати у мікрорайон Паланок з однойменним середньовічним замком. Замок видно здалеку при під’їзді, до того ж потрібна автобусна зупинка позначена великою таблицею “Паланок”. До Паланку під’їжджаємо по вул. Ілони Зріні, що була володаркою замку наприкінці XVII ст. Перед самим замком автобус переїжджає канал Коропець, котрий великою дугою огинає всю лівобережну частину міста, а біля замку впадає до Латориці. Як засвідчує назва каналу, колись тут водилися коропи. За великого терпіння їх можна спіймати і зараз.

 
Фото4. Мукачівський замок "Паланок".  

Паланок – середньовічний Мукачівський замок на горі вулканічного походження. Назва слов’янського походження, означає дерев’яний частокіл, що огороджував підніжжя Замкової гори. “Паланок” споріднений із словом “паланка”, що означало адміністративно-територіальну одиницю Війська Запорізького.

Висота Замкового пагорбу від підніжжя до верхівки 68 м. Розміри майданчика з чотирьох терас нагорі – 230 на 110 м. Спершу тут існувало дерев’яне укріплення. Згідно переказів, його штурмували у IX ст. угорські воїни вождя Арпада, у XI ст. – половці, у XIII ст. – хан Батий. Перший кам’яний замок тут заклав князь литовсько-руського походження Федір Корятович, котрий 1393 –1415 р. управляв Мукачевом і околицями як своїм феодальним володінням, отриманим від угорського короля. Зараз у замку стоїть пам’ятник Ф.Корятовичу роботи В.Олашина.
 
Замок мав чотири зовнішні лінії оброни. Перша становила собою рів з водою довкола гори (за 50-400 м від неї) – глибиною 6 і шириною 14 м. Вода поступала через канал з Латориці. Друга лінія оборони – 8-метровий земляний вал із внутрішнього боку водяного рову. Між валом і підніжжям гори жили замкові кріпаки, їхнє село так і звалося Паланок. Серед усього іншого, ці селяни постійно очищали схили від коців і трави (щоб ворог не міг пробратися непомітно), досипали схили, розбудовували замок. Це село і було третьою лінією оборони. Четвертою лінією був сам крутий схил.
           
За зовнішніми лінями існувало чотири внутрішні лінії оборони. Перша – дебаркадер або передчзамче. Це найнижча тераса нагорі, вона має оборонну стіну, рів перед входом у замок, міст через рів. Решта три лінії внутрішньої оброни – це три замкові двори – Нижній, Середній і Верхній. Нижній двір має два бастіони по 14 метрів висотою –   західний і східний. Тут жили замкові слуги – покоївки, гончарі, ковалі, повари. У Середньому дворі квартирував гарнізон. Надбрамна башта служила арсеналом. Довгу будівлю у східній частині двору займали офіцери-дворяни. У західній триповерховій казармі жиди багатші солдати, а бідніші мешкали у численних підвальних приміщеннях замку. У підвалах же були великі продовольчі склади, а також в’язниця. Середній двір (800 кв. м) вимощено великим камінням піщаником, добутим зі дна Латориці. У дворі проводилися пишні церемонії, зустрічі різних депутацій. У кожному вікні Середнього замку стояло по гарматі. Його бастіони сягають до 20 м висотою, а товщина стін – майже 8 м. Верхній замок був резиденцією князя та посадових осіб. Він має п’ять бастіонів і колодязь глибиною 85 м.
           
Паланок розбудовувався упродовж майже трьох століть – з кінця XIV ст. до 1670 р. В різні часи він мав різне озброєння – максимум до 220 гармат і 6000 солдат. Після смерті Корятовича замок знову був власністю угорських коррлів, а у XVII ст. – трансильванських князів Ракоці. Серед останніх представників цієї династії були Ілона Зріні, що оборонила Паланок від австрійців (за це стала єдиною жінкою, удостоєною бойового ордену від свого покровителя турецького султана) і її син Ференц ІІ Ракоці. Останній, очоливши визвольну війну угорського народу за незалежність від Австрії, зробив на певний час Паланок державною резиденцією. Нині на одному з бастіонів Верхнього замку встановлено пам’ятник І.Зріні та Ф.Ракоці.
           
Після поразки Ракоці замок перетворено на австрійську казарму. З кінця ХVIII ст. Паланок стає найстрашнішою європейською тюрмою. Серед її найвідоміших в’язнів – угорський просвітитель Ференц Казінці, грецький революціонер-державотворець Олександр Іпсіланті, російський анархіст Михайло Бакунін, чеський композитор Іржі Ружічка. 1880 р. бранці підняли бунт, вирвалися з камер у двір, але вийти з замку не змогли. За сто років через тюрму пройшло 19.700 в’язнів, з них 2000 загинуло. Тюрму закрили тільки 1896 р. з нагоди святкування тисячоліття приходу угорців до Європи.
           
Коли 1805 р. виникла загроза захоплення Наполеоном Буди і Пешту, історичну корону угорських королів перевезли на зберігання до Паланку, де вона перебувала три місяці. А 12 липня 1847 р. замок відвідав класик угорської поезії Шандор Петефі – проїздом до своєї нареченої, що жила в с. Бадалово під Береговим. Він записав: “Мені так стисло серце, що я ледве дихав. Я нізащо не пив би вина з винограду, що росте на схилах Замкової гори: мені здавалося б, що я п’ю сльози в’язнів”.
           
Після кількох десятиліть руйнування Паланку чеські власті 1922-26 р. відбудували його і перетворили знов на казарму. У 1950-70-х тут була школа механізаторів, потім курси для голів колгоспів, далі – ПТУ. Реставрацію замку почато 1971 р. силами львівських фахівців, але не надто вдало. 1980 р. у Паланку відкрито невелику краєзнавча експозиція. 1991 р. музей набув статусу окремої господарської одиниці. 1993 р. пам’ятка перейшла на баланс міськвиконкому, котрий почав реставрацію заново. Особливо активно вона здійснювалася на початку ХХІ ст., коли у верхньому замку було споруджено екуменічну церкву (тут здійснюють вінчання подружніх пар чотирьох конфесій – православної, греко-католицької, римо-католицької і кальвіністської), а на замковій вежі встановили електронні куранти, котрі кожні півгодини виконують різні мелодії. 2008-2009 р. здійснено розчищення замкового колодязя, продовбаного у замковій скелі від її вершини (двір верхнього замку) до самої основи (рівень Латориці). В ході розчистки на поверхню було піднято чимало будівельного сміття, але і ряд цінних речей, зокрема давніх монет. 
 
Кілька разів оголошувався тендер по здачі частини замкового комплексу в оренду реставраційно-туристичним фірмам, проте з різних причин конкурси зривалися, і весь комплекс досі лишається у комунальній міській власності. 
 
Назад із замку до центру міста можна повернутися трохи іншим маршрутом – по вул. Берегівській. Тут, на вул. Брегівська, №64. Це каштель (тобто вілла) Ковнер. У гортіївські часи (1938-1944 р.) тут знаходилася катівня, де утримували арештованих українських націоналістів, комуністичних підпільників, партизанів тощо.  
 
Через центр можна дістатися до вул. Садової, яка виводить до мосту через Латорицю. При цьому вона проходить повз Комсомольський парк – своєрідну пам’ятку садово-паркового мистецтва брежнєвської доби (1971 р.) зі старими скульптурами піонерів та Максима Горького, здатними викликати ностальгійні спогади у туристів старшого віку. Взагалі побутових прикмет радянської доби у Мукачеві збереглося ще доволі.
 
Якщо ж перейти міст і пройтися трохи вверх проти течії Латориці, потрапляємо до Свято-Миколаївського жіночого православного монастиря (вул. Північна, 2), чий зелений корпус із сріблястим куполом добре видно ще з мосту. У складі монастирського комплексу – Миколаївська церква (1806), келії (1772), внутрішній цвинтар, садок. За переказами, монастир було засновано ще у XIVст. князем Федором Корятовичем. Відомості про найдавнішого ігумена цього монастиря Луку збереглися від 1458 р. У XVII ст. засновано монастирську бібліотеку, окремі книги збереглися досі в різних зібраннях на Закарпатті. 
 
Від монастиря уздовж набережних вуличок (за течією річки) можна дістатися до вулиці Ужгородської, котра виводить на трасу Мукачево –Ужгород. На цій вхідній околиці Мукачева добре видно з траси гору Ловачку з високим дерев’яним хрестом на вершині. На ній знаходилося найбільше на території України поселення древніх кельтів, досліджене Т.Легоцьким. 

травень 2009р.