Медиа-центр  Театр ім. Івана Франка

 Михайло Кальницький - історик, киянин.

Спеціально для "Перше екскурсійне бюро" . 

Будинок Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка міститься на однойменній площі неподалік від Хрещатика. Йому нещодавно збігло 111 років, що не є вельми солідним віком для споруд стародавнього Києва. Проте насиченість історичною пам’яттю, величезне значення для розвитку театрального мистецтва в Україні робить театральну будівлю на площі Франка однією з найцікавіших київських реліквій. Ще наприкінці ХІХ століття місце сучасної площі являло собою простір попід схилом Банкової вулиці з парниками, оранжереями, великим ставком і купальнею. Взимку ставок вкривався кригою і перетворювався на ковзанку, дуже популярну серед киян.

Будинок Театру ім. І. Франка сьогодні.

Це була частина так званої садиби Мьорінга, що належала відомому в Києві лікареві, професорові Федору Мьорінгу.

Коли у 1887-му лікаря не стало, його нащадки вирішили розпорядитися величезними напівпорожніми угіддями в центрі міста з більшим комерційним ефектом. Якраз тоді київська забудова бурхливо розвивалася, і було вирішено продати садибу спеціально створеному у 1895 році акціонерному Товариству київського домобудування, головою якого став син професора Михайло Мьорінг. Протягом 1895-1896 років було погоджено з міською владою влаштування на терені садиби чотирьох нових вулиць та однієї площі. Площу, звільнену від ставку, було названо на честь правлячого монарха Миколаївською.

Садиба Мьорінга. Фото 1880-х рр.

Саме тут Товариство вирішило спорудити власним коштом новий театральний будинок. 

Якраз у той час відчувався дефіцит театральних приміщень унаслідок пожежі Міського театру в 1896-му. Антепренерша оперної трупи погорілого театру Пальміра Сєтова-Сєтгофер заздалегідь уклала з Товариством угоду на довгострокову оренду майбутньої будівлі. Того ж 1896 року розпочалися будівельні роботи за проектом відомих київських архітекторів Георгія Шлейфера та Едуарда Брадтмана.

Георгій Шлейфер		Едуард Брадтман

Пані Сєтова розраховувала на те, що театр вміщатиме 1800 глядачів і що восени 1897-го тут уже можна буде розпочати спектаклі. Крім того, як повідомлялося у пресі про її задум, «театр П. Сетовой будет представлять одну особенность в том смысле, что, в случае надобности, его партер может быть преобразован в арену и театр может служить для представления цирка. Пол партера в таких случаях будет сниматься, стулья же его устанавливаться на сцене». Такий задум був очевидним наслідком циркового минулого Сєтової, яка замолоду виступала як наїзниця.  

Але невдовзі ідею будівництва театру на терені садиби Товариства київського домобудування перебрав на себе інший антрепренер –Микола Соловцов, котрий 1891 року заснував у Києві перший стаціонарний російський драматичний театр. Актор його трупи, майбутній артист МХАТу Леонід Леонідов згадував: «Соловцов как-то повел меня на место стройки театра. На площади только кладут фундамент, на камнях сидит эта самая Пальмира уже в почтенных годах, со следами былой красоты. Соловцов внимательно все осмотрел, взвесил, сообразил и мне через несколько дней говорит: – Я Сетовой заплатил неустойку, она от театра отказалась в мою пользу». Таким чином, на початку 1897 року будівництвом опікувався вже Соловцов. Щоправда, через високий рівень підземних вод довелося призупинити роботи та вжити спеціальних дренажних заходів.

Микола Соловцов

Їх здійснив інженер-гідротехнік Пашковський. Він влаштував доволі складну систему з поглинаючим колодязем, внутрішніми та зовнішніми трубами. Зрештою, восени 1897-го будівництво рушило знову, а через рік театр був уже готовий. Його освячення відбулося 10 (22) жовтня 1898 р. у присутності генерал-губернатора Михайла Драгомирова. Наступного дня було влаштовано урочисте відкриття. Присутніх привітали увертюрою «Гімн» Антона Рубінштейна, прологом «Торжество мистецтва» киянина Олександра Френкеля та сценами з класичного репертуару.  

Треба визнати, що при будівництві театру прагнули економно витрачати кошти й землю. Довелося, зокрема, відмовитися від розкішних парадних сходів. Для центральних 2-маршових сходів були передбачені спеціальні виступи на чільному фасаді обабіч центрального, дещо відтягнутого назад, фронтону. Фасади були опоряджені у стилістиці «нео-грек». Сучасники характеризували зовнішній вигляд будівлі як не надто грандіозний. Разом з тим, загальне захоплення викликало оздоблення інтер’єрів: преса одразу визнала, що «внутренний вид театра очень красив и не оставляет желать ничего лучшего».

Театр Соловцова. З поштівки близько 1900 р.

Докладному описові зовнішнього вигляду, інтер’єрів і планування нового театру було присвячено спеціальну брошуру, видану в переддень відкриття театру. Її текст, який відтоді ніде не публікувався, ми наводимо нижче з невеликими скороченнями (оригінал брошури люб’язно надав Музей однієї вулиці).  

Театр Соловцова перейшов до нового приміщення і продовжував успішні виступи. На жаль, Микола Соловцов передчасно пішов з життя. Обов’язки антрепренера до 1905 року виконувала його удова, актриса Марія Глєбова-Федорова, потім – інші театральні діячі (зокрема, відомий режисер Микола Синельников). На сцені театру «Соловцов» грали, зокрема, актори, які пізніше уславилися на московських сценах: Іван Берсенєв, Степан Кузнецов, Леонід Леонідов, Микола Радін, Михайло Тарханов, Олена Шатрова. Серед улюбленців київської публіки були Євген Недєлін (вважався кращим у Росії виконавцем ролі Наполеона), Ганна Пасхалова, Надія Полевицька, Віра Юренєва та інші.  

Євген Нєдєлін у ролі Наполеона		Олена Полевицька

Актор і виконавець власних пісень Олександр Вертинський, чиї дитинство і юність минали у Києві, згадував про надзвичайний вплив цього театру на молодь: «С двух часов дня, когда заканчивались уроки в гимназии, мы уже дежурили на Николаевской улице возле театра. Это было время, когда актеры возвращались с репетиций домой. Мы простаивали часами, чтобы только взглянуть на них. Для нас это были полубоги. Мы не видели и не знали их в быту, в домашней обстановке, в личной жизни, мы видели и знали их только в спектаклях, в тех ролях, где они подымались порой до вершин своего мастерства...». А у спогадах іншого колишнього київського хлопця, письменника Костянтина Паустовського, можна знайти згадку про те, як гімназисти та студенти чекали по закінченні спектаклю на чарівну актрису Полевицьку та несли її з театру на руках...  

У театрі «Соловцов» регулярно гастролювали відомі драматичні трупи з інших міст, зокрема, Московський Художній театр під керівництвом Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Під час київських гастролей 1900 року тут виступала геніальна балерина Анна Павлова. 

Зауважимо, що колишній «театр Товариства київського домобудування» недовго залишався таким. Через фінансові негаразди Товариство спочатку взяло позику під заставу своєї нерухомості у відомого підприємця, «цукрового короля» Льва Ізраїльовича Бродського, але все одно збанкрутіло. У березні 1902 року театр продали з публічного торгу. Покупцем виявився Бродський, котрий відтак став власником театральної будівлі і отримував орендну плату від антрепренерів.  

На площі перед театром міською владою був встановлений серійний чавунний фонтан (1900-1901 років), навколо нього розбито сквер, що спочатку називався Мерінгівським. Театр і сквер утворили разом спільну композицію. За перших років революції та громадянської війни театр «Соловцов» залишався у Києві і продовжував виступи. Але у лютому 1919 року в Києві на тривалий строк було встановлено радянську владу.

Театр «Соловцов» і сквер на Миколаївській пл. З поштівки близько 1910 р.

Згідно з постановою Тимчасового робітничо-селянського уряду України, усі театри підлягали передаванню у розпорядження радянських освітніх відділів. Націоналізували й будинок театру «Соловцов» (на той час його власниками була група підприємців –Голубчик, Грінберг і Мандельцвайг: вони купили садибу у Льва Бродського у вересні 1918-го). 

Питання про долю націоналізованого театру вирішила комісія на чолі з видатним режисером Костянтином Марджановим (Марджанішвілі). Він обіймав посаду комісара театрів Києва. Театр «Соловцов» було перетворено на Другий театр Української Радянської Республіки ім. В. І. Леніна. Основу трупи театру склали акторі колективу «Соловцов».  

Костянтин Марджанов (Марджанішвілі)		Віра Юренєва – Лауренсія у спектаклі «Фуенте Овехуна»

1 травня 1919 року Костянтин Марджанов поставив на сцені театру спектакль за п’єсою Лопе де Веги «Фуенте Овехуна» («Овеча криниця»). У цій п’єсі селяни піднімають повстання проти феодала. Блискуча постановка й сценографія (художник Ісак Рабинович), яскрава гра таких акторів, насамперед виконавиці головної ролі Віри Юренєвої, зробила київську постановку «Фуенте Овехуна» одним з видатних явищ театру ХХ сторіччя. 

Через подальші політичні колізії та зміну влади трупа поступово розпалася. Кілька років поспіль у театральному будинку, який перебував у комунальній власності міста, не було постійного колективу. Тут виступали різні київські драматичні колективи, гастролюючі театри. Зрештою, в сезоні 1925–1926 років це приміщення отримало мистецьке об’єднання «Березіль» – театральний колектив, очолюваний визначним актором і режисером Лесем Курбасом.

Проте вже у 1926-му було здійснено урядове рішення щодо взаємного обміну театрами між Києвом та Харковом. Театр «Березіль» був переведений до столиці УРСР – Харкова. Натомість до Києва з Харкова перейшов Український драматичний театр імені І.Франка. Тут йому судилося залишитися аж до теперішнього часу.  Театр ім. І. Франка був заснований у Вінниці 28 січня 1920 р. (тож йому виповнюється тепер 90 років). Цей колектив від його заснування очолював актор і режисер Гнат Петрович Юра. Значну частину трупи складали колишні актори «Молодого театру» Леся Курбаса і «Нового львівського театру» Амвросія Бучми.

Засновники Театру ім. І. Франка у фойє театру (праворуч – Гнат Юра)

Отже, 30 вересня 1926 року виставою «Вій» (за Миколою Гоголем, у переробці Остапа Вишні) розпочалося київське буття франківців. Воно супроводжувалося численними сценічними успіхами. До смаку киянам прийшлася вистава за «Бравим вояком Швейком» Ярослава Гашека (де головного героя зіграв Гнат Юра), постановки класичного репертуару та п’єс нових українських драматургів – Миколи Куліша, Івана Микитенка. Провідними акторами були Ганна Борисоглебська (одна з майстринь старого українського театру), Олексій Ватуля, Дмитро Мілютенко, Терентій Юра, молода Поліна Нятко. Видатними майстрами сценографії показали себе художники Вадим Меллер та Анатолій Петрицький... Між іншим, у 1920-і та на початку 1930-х років окремі приміщення Театру ім. І.Франка використовувалися як службове житло. Так, у театрі певний час мешкав його директор Борис Стах. У 1928 і 1929 роках у його квартирі гостював видатний письменник Ісак Бабель. 

Театр ім. І. Франка. Фото кінця 1920-х рр.		Наталія Ужвій у спектаклі «Калиновий гай»

Деяке перепланування приміщень будинку відбулося у 1934-му, внаслідок перенесення столиці УРСР до Києва. Зокрема, біля службового входу на південному боці будівлі було передбачено урядову кімнату, що сполучувалася з урядовою ложею. Урядовці неодноразово спілкувалися з театром, вивчаючи його проблеми. Відтоді й на кілька десятиріч основу репертуару склали п’єси офіційного лідера драматургії українського соцреалізму Олександра Корнійчука – такі, як «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «В степах України», «Калиновий гай». Після знищення театрального колективу «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом до кола франківців увійшли його колишні актори – Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, повернувся після кількох років роботи у Харкові Дмитро Мілютенко. З інших українських міст до Театру ім. І. Франка перейшли Юрій Шумський, Євген Пономаренко, Віктор Добровольський. Фактично, колектив театру об’єднав найкращі театральні сили республіки.  

У 1940 році на відзнаку 20-річчя заснування Українському драматичному театру ім. І.Франка було присвоєне звання Академічного. Колектив нагородили орденом Леніна. На початку Великої Вітчизняної війни трупа театру перебувала на гастролях у Москві. Звідти театр переїхав до Тамбову, потім до Семипалатинську, нарешті – до Ташкенту. Тим часом в окупованому нацистами Києві будинок театру не експлуатувався і занепадав. У вересні 1941-го серія вибухів зруйнувала значну частину прилеглих вулиць.

Театр ім. І. Франка. Фото 1936 р.

Існує переказ, що до вибуху готували й театральний будинок, але цьому завадив мужній вчинок старого працівника театру Тадея Могили. Він побачив, що будівлю заміновано, і вночі потайки перерізав дроти.

Артистка театру М. Самосват згадувала про повернення до Києва одразу після звільнення міста: «А театр, чи уцілів? Чудом мінери встигли урятувати його. Ми підійшли. Вітер гойдав залізні, покручені іржею ворота… Середину стелі залу для глядачів було зруйновано, на голубі, м’які крісла партеру сипав сніг». 

Одразу по війні будинок театру сяк-так підготували до прийому глядачів, проте у подальші роки стала очевидною потреба у його реконструкції. Зрештою, її було проведено у 1956–1959 роках за проектом архітекторів Льва Катка та Віктор Колчинського. Під час цієї реконструкції зазнали істотних змін фасади театру. Проектним кресленням передбачалося часткове збереження вигляду старого фронтону, але насправді над чільним фасадом з’явився новий, спрощений фронтон, який загородив деталі старого фронтону. Не було виконано в натурі численні ліпні прикраси, що мали пожвавити вигляд реконструйованого фасаду. Очевидно, далася взнаки загальна ситуація у вітчизняній архітектурі, де пропагувалася боротьба з «надмірностями». Тоді ж до вестибулю театру був прибудований тамбур з касовими приміщеннями. Перекриття тамбуру використовується як балкон з боку фойє другого поверху.  

Театр ім. І. Франка. З поштівки 1954 р.		Театр ім. І. Франка. Фото 1970-х рр.

У залі було влаштовано нове покриття по металевих фермах і нову акустичну підвісну стелю; в оздобленні стелі створено нові декоративні прикраси у стилі рококо, що відповідають попередньому декору. Зразками тогочасного скульптурного опорядження стали атланти на бічних стінах (раніше були каріатиди), чоловічий маскарон у стелі (за переказом, це нібито портрет будівника театру Миколи Соловцова, хоч композицію виконано за радянського часу).  

Театр продовжував свою творчу діяльність. Серед найпомітніших вистав повоєнного часу були «Украдене щастя» Івана Франка (прем’єра відбулася незадовго до війни), «Макар Діброва» Олександра Корнійчука, «Король Лір» Вільяма Шекспіра тощо. Золотою сторінкою історії культури України стало виконання Амвросієм Бучмою головної ролі у «Макарі Діброві». П’єса Корнійчука була зразково-соцреалістичною, проте геніальна гра Бучми вражала серця глядачів, а його дивовижна пауза, коли старий Макар побачив ватник сина, який загинув на війні, залишилася незабутньою театральною легендою.

Амвросій Бучма у спектаклі «Макар Діброва»		Микола Яковченко

На франківській сцені яскраво проявили себе Володимир Дальський та Аркадій Гашинський, Поліна Куманченко та Ольга Кусенко, Нонна Копержинська та Юлія Ткаченко... Винятковою популярністю серед глядачів користувався неперевершений комік Микола Яковченко. Досі у театральному середовищі можна почути про нього анекдоти та апокрифічні розповіді, що розкривають дотепну вдачу актора та його пристрасть до горілки...  

Період 1980-х – 1990-х років театр пройшов під керівництвом головного режисера Сергія Данченка. Цей визначний режисер багато зробив для підтримання високої марки театру, вміло поєднавши вимоги сучасної сцени із класичними традиціями. Провідним художником Театру ім. І. Франка у ці роки був Данило Лідер.  

В останні роки в Театрі ім. І. Франка створено «театр у фойє», на площі Івана Франка влаштовано нові господарчі приміщення. Під час ремонтно-реставраційних робіт у головному театральному залі було виявлено старий розпис бар’єрів ярусів, зафарбований ще у довоєнний час. Різноманітні композиції із зображенням квітів (майстерня художника Шмідта) складають неабияку художню цінність. Цей розпис частково поновлено.  11 жовтня 1994 року театр отримав статус Національного. Теперішнє покоління акторів-франківців, яскравими представниками якого є Богдан Ступка, Наталія Сумська, Анатолій Хостикоєв та інші майстри сцени, приумножує славетне надбання франківців. Богдан Сильвестрович Ступка – сучасний головний режисер театру – зіграв одну із своїх зіркових ролей у постановці Сергія Данченка «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (нині ця вистава – одна з візитних карток театру).

Богдан Ступка у спектаклі «Тев’є-Тевель»

Пам’ять про кращих майстрів театру вшановано низкою меморіальних дощок (зокрема, на фасаді будинку на розі пл. Івана Франка та Ольжинської вулиці, де мешкали численні актори-франківці – серед них і сам Гнат Юра). 

Меморіальна дошка на честь Гната Юри	Меморіальна дошка на честь Дмитра Мілютенка	Пам’ятник Миколі Яковченку

 Посеред площі Івана Франка у 2000 році встановлено пам’ятник Миколі Яковченку (скульптор Володимир Чепелик).  

Знаменитий артист немовби присів на лавочку у сквері біля рідного театру, а біля його ніг, взутих у сандалети, сидить його улюблена такса Фанфан.

ПРИЛОЖЕНИЕ к статье. 

НОВЫЙ ТЕАТР КИЕВСКОГО ДОМОСТРОИТЕЛЬНОГО ОБЩЕСТВА (НИКОЛАЕВСКАЯ ПЛОЩАДЬ). ДИРЕКЦИЯ Н.Н.СОЛОВЦОВА. – КИЕВ, 1898. 

(Составил А.М.Г…р) 

Обложка книги 

В самой центральной части Киева, на обширной площади, на днях совершенно закончено здание нового театра. Мысль о постройке частного театра возникла благодаря сгоревшему городскому театру. Инициатива сооружения театра принадлежит г-же Сетовой, которая приобрела участок земли в усадьбе домостроительного общества с тем, чтобы домостроительное же общество выстроило здание театра, но при самом начале сооружения здания Г-жа Сетова разошлась с домостроительным обществом, и постройка временно была приостановлена. Затем, домостроительное общество вошло в переговоры с Киевским антрепренером г. Соловцовым, с которым был заключен договор, по которому домостроительное общество обязалось выстроить здание театра. Заручившись солидным договором на долгосрочную аренду театра, домостроительное общество энергично приступило к сооружению здания. Что касается самого здания, удобств и всех приспособлений сценических, вентиляции, отопления и безопасности в пожарном отношении, то надо отдать справедливость инженеру г-ну Шлейферу, что им в данном случае сделано все, что позволяет самая усовершенствованная техника. Не говоря уже о богатой отделке и изяществе зрительного зала, фойе и других помещений, что находится в прямой зависимости от средств и на что домостроительное общество не поскупилось, – нет ничего удивительного, если в миллионном здании даны все удобства и помещения, – но создать театр изящный, удобный, вместительный, безопасный, распределить все помещения сцены так образцово в небольшом здании и сравнительно небольших затратах, здесь требовалось много вкуса, знания и труда. Место театра выбрано очень удачно: перед зданием громадная Николаевская площадь, которая открывает много простора для свободного разъезда. Площадь эта не стеснена домами… Фасад здания отделан в стиле «нео-грек», средняя часть фасада имеет два этажа: в 1-м этаже помещен вестибюль, во 2-м этаже фойе. Капители пилястр изображают лиры, во фризе имеются надписи: «комедия», «опера», «драма». По бокам средней части фасада два трехъярусных выступа, в которых помещаются парадные лестницы; по сторонам выступов тянется ряд классических масок, а на парапете выступов изображена «Лебединая песнь» – лебедь с лирою. Фронтон зрительного зала значительно выше средней части фасада, по бокам фронтона помещены жертвенники. Через балкон и вестибюль мы попадаем вовнутрь театра. Из вестибюля три двери ведут в ложи бенуара и партер, а две в ложи и балконы бельэтажа и первого яруса. Из коридора партера с правой и левой стороны два больших помещения для гардеробных; кроме этого, в каждом ярусе имеются отдельные гардеробные. В вестибюле находится помещение для вечерней кассы, дневная касса имеет особое помещение рядом с вестибюлем. Всего в театре четыре яруса. Из них три нижних яруса по расположению место совершенно одинаковы. В каждом из них прямо против сцены имеется балкон, по краям, с одной и другой стороны, примыкают к сцене по три литерных ложи с каждой стороны, остальное пространство по бокам с обеих сторон между литерными ложами и балконом занимают нумерные ложи. В верхнем четвертом ярусе, прямо против сцены, находятся купоны и по бокам галерея, а к самой сцене с обеих сторон примыкает литерная ложа. При литерных ложах имеются отдельные коридоры и выходы на улицу. Каждая литерная ложа состоит из двух помещений. В каждом ярусе имеется свой довольно обширный коридор. Из коридора бенуара четыре двери ведут в партер; при входе туда перед нами открывается весь внутренний вид театра. Насколько снаружи театр кажется небольшим, настолько же громадным является он внутри. Внутренняя схема зрительного зала чрезвычайно удачна: он совершенно открыт и сильно раздвинут вширь, так что со всякого места свободно можно видеть все происходящее на сцене. Зрительный зал отделан в стиле «Рококо». Фон палевый, орнаменты белые с богатою позолотой. Плафон зала изображает веера и делится богатой лепкой на три части. В средней части, самой большой, изображен живописью Аполлон, окруженный музами (аллегория музыки). В правой части гений, венчающий поэта, в левой сатир, наигрывающий танцующим (аллегория танца). Вокруг веера имеется карниз лепной с рядом электрических лампочек. Барьеры всех ярусов покрыты орнаментом в стиле Рококо, причем перед каждой нумерной ложей имеется живописное панно – на золотистом фоне цветы. Барьеры балконов и литерных лож покрыты сплошным орнаментом. По всем ярусам и балконам тянется ряд фестонов из голубого бархата, в которых размещены электрические лампы. 

Часть залы под оркестром решена самостоятельно и отделяется от залы падугою, которую поддерживают кариатиды. По плафону этой части, в отдельном панно изображены живописью эмблемы музыки и драматического искусства. Вокруг отверстия сцены сделана лепная рама, из голубых медальонов. Рампа сцены тоже отделана лепкою. Поднявшись в бельэтаж, мы видим перед собой анфиладу из трех зал: посреди – зала фойе, в два света, отделана в стиле Нео-Грек, на падуге ее изображены живописью: Зевс, Нептун, Флора и Диана. В медальонах по стенам – молодые сатиры. Окраска фойе под разноцветный мрамор, скульптурная отделка под старую бронзу. По бокам фойе – два зала. Из них левый общий буфет, а правый чайный буфет. К общему буфету примыкает курительный зал, а к чайному – дамская уборная. В четвертом ярусе галереи и купонов имеется общее помещение для буфета и курительного зала. Галерея и купоны имеют свои особые лестницы на улицу, совершенно отдельные, но в то же время внутренней лестницей сообщаются со всем зданием театра; вход в галерею и купоны по бокам главного здания. Театр вмещает 1200 зрителей. Отопление и вентиляция устроены по самому усовершенствованному способу… Помещение для сцены и оркестра представляет совершенно особое здание, отделенное от прочего корпуса капитальной стеной. Помещение для оркестра очень обширно – целый зал, имеющий отдельные выходы на улицу с двух сторон. Сцена устроена со всеми приспособлениями и занимает громадную площадь, которая дает возможность ставить самые лучшие обстановочные пьесы. Сцена отделена капитальной стеной и коридором от уборных – из коридора уборных на сцену ведут двери. Уборные и вообще все помещение для работы театральных служащих, портных, парикмахеров, декораторов, обойщиков и проч. размещены в четырех этажах. В первом и во втором уборные для артистов, статистов, хоров и проч., в третьем и четвертом этажах – портняжная мастерская, парикмахерская, декоративная, режиссерская, библиотека и т. д. Освещение театра электрическое. Весь театр освещается калильными лампочками. Зрительный зал освещается 200 калильными лампочками, устройство и расположение их чрезвычайно оригинально и красиво. В общем, зрительный зал представляется необыкновенно изящным и уютным. В пожарном отношении театр безукоризнен и может считаться единственным в России: сразу 30 выходов на случай пожара, не считая громадных железных балконов из каждого яруса. В здании театра, как в зрительном зале и на сцене, так и во всех остальных помещениях устроено 52 пожарных крана со шлангами. Все работы по этой части производились под непосредственным наблюдением киевского бранд-майора Козловского. В общем, театр по изяществу архитектуры, отделки, по удобству для публики и для артистов, по безопасности в пожарном отношении производит прекрасное впечатление и может быть назван выдающимся театром. Проект и постройка театра принадлежат гражданскому инженеру Георгию Павловичу Шлейферу. Постройка велась при ближайшем сотрудничестве архитектора Эдуарда Петровича Брадтмана, ему же принадлежит разработка всех детальных чертежей. Подрядчик-строитель Л. Б. Гинзбург. Устройство освещения Т-ва «Савицкий и Страус». Отопление и вентиляция – московской фирмы «Залесский и Чаплин». Водопровод и канализация – Г. С. Резников. Дренажные работы – г. Пашковский. Столярные работы – г. Гаман. Живопись и малярные работы – г. Шмидт. Лепные работы – мастерской г. Леонарди. Картины в фойе работы мастерской Венских художников. Обойная отделка зрительной залы г. Кимаера. Устройство сцены под наблюдением И. С. Жуйкина. 

Дирекция театра: Николай Николаевич Соловцов переносит свою деятельность старого театра в новый, предполагая и в будущем вести дело на самых широких началах, не останавливаясь ни перед какими затратами, дабы доставить публике эстетическое удовольствие и все удобства. Вся обстановка театра, как зрительной залы, так и других помещений, сделана по заказу г. Соловцова и является лучшею и самою усовершенствованною по удобству. Места в партере расставлены четырьмя совершенно свободными проходами; кресла с откидными сиденьями, удобные и легкие... Кроме удобных мест, г. Соловцов доставил еще удобство – это дать зрителю бинокль, – для каковой цели им заказаны в Париже бинокли лучшего качества и распределены следующим образом: к каждому креслу как партера, так и балконов прикреплен футляр, в коем находится бинокль для пользования, точно так же для каждой ложи всех ярусов полагается по два бинокля. В оборудовании сцены и обстановки сделано много нового... Передняя занавесь выполнена в Одесском городском театре художником Реджио. Для обстановки пьес приобретена новая мебель, ковры, драпри и аксессуары. Вообще все то, что сделано для блестящей обстановки сцены, трудно перечислить... 

Обстановка зрительной залы, фойе, буфетов, бинокли, декорации и пр. обошлось г. Соловцову в 50000 рублей. Мебель поставлена киевской фирмой И. И. Кимаера. Бинокли киевской фирмы г. Фальберга изготовлены в Париже. Декорации собственной мастерской Соловцова, работы г. Садовникова. Все приспособления и устройство сцены – машиниста театра г. Соловцова И. С. Жуйкина.