Н. Бабанська, завідувач музею М. Заньковецької

Спеціально для "Першого екскурсійного бюро"

4 серпня (за новим  стилем) 1854 р. –  4 жовтня 1934 р.

До 155 - річчя з дня народження корифея української сцени  М. Заньковецької

цього театру і його символом. Це Марія Заньковецька. “Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, - писав про М.Заньковецьку її сучасник, полі-тик і театральний діяч С. Петлюра.

Талант  М. Заньковецької потрясав усіх щирістю, майстерним розкриттям глибин людської душі, художньою могутністю і простотою, вмінням надихати і захоплювати всіх – партнерів по сцені, глядачів. Вона грала здебільшого українських жінок-селянок, адже протягом тривалого часу українською мовою дозволялися п’єси лише про сільське життя. Актриса на сцені жила життям своїх героїнь, відчувала і відтворювала їхню духовність, високу моральність і глибину почуттів, їхній біль, страждання і радощі так само емоційно сильно, як власні. Створені нею образи дорівнювались до найкра-щих взірців світової класики.

Її  друзями були майже всі відомі українські письменники, культурні  діячі, вчені того часу, такі як І.Франко, М.Коцюбинський, Л.Українка, І.Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М.Старицький, М.Грушевський, О.Богомолець та інші. Її талант, яскрава осо-бистість захоплювали всіх, хто бачив її на сцені і зустрічався з нею. Її любили і шанували Л.Толстой, А.Чехов, П.Чайковський, І.Репін, І.Бунін, Шалва Дадіані та ін. Возможно, формат этой картинки не поддерживается браузером.  Сорок років віддала артистка сцені  і силою свого таланту пробудила інтерес до українського слова, українського театру не тільки в Україні, а й в усіх куточках Російської імперії.

Історія її життя – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалось з сюжетами п’єс, в яких вона грала, і не випадково її вчитель М. Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільниться ніколи і навіть на сцені.

А прийшло це кохання несподівано. Молода дружина офіцера-артилериста  Олексія Хлистова, улюблена дочка  і наймолодша сестричка в шляхетній  небагатій родині Адасовських, привітна садиба яких знаходилась в селі Заньки на Чернігівщині, приїхала за чоловіком-військовим у фортецю Бендери-стратегічний пункт під час російсько-турецької війни 1877-1878 років. Молода пані, яка ще з дитинства любила розігрувати всіх і брала участь у театральних виставах–спочатку домашніх, потім в пансіоні і на аматорській сцені в рідному Ніжині, відчувала прикру одноманітність життя у фортеці. Возможно, формат этой картинки не поддерживается браузером. Раптові зміни відбулись, коли у фортецю Бендери приїхав молодий військовий, який за відвагу під час битви на Шипці отримав Георгієвський хрест. Красивий, з чудовим голосом, з артистичними здібностями, які уже були випробовані на аматорській сцені, він став учасником театральних вистав, до яких долучив і Марію Костянтинівну. Вони грають закоханих Наталку і Петра в “Наталці Пол-тавці” І.Котляревського, ставлять живі  картини на сюжети подій  Російсько-турецької війни. Обидва мають великий успіх і друзі радять їм йти на професіональну сцену.Так народився їхній дует, в основі якого були любов до сцени і спільна сердечна прихільність. З цього моменту для Марії Заньковецької кохання до Миколи Са-довського і театральна сцена будуть пов’язані між собою, захоплять її повністю, стануть її життям.

На  деякий час їхні шляхи розійшлись. Марія разом з чоловіком виїзджає до Фінляндіії у фортецю Свеаборг. Під час пере-бування тут вона вчилася вокалу в консерваторії Гельсінгфорсу (тепер Гельсінки) і після навчання їй запропонували ангажемент у Гельсінгфорській опері.

Взаємини, які зародилися між М.Заньковецькою  та М.Садовським, продовжуються у  листуванні. М.Садовський у вересні 1882 року  у своєму листі до Марії  Констянтинівни пропонує їй вступити до трупи М.Кропивницького, яка саме тоді складалась, і передає запрошення від самого керівника трупи, а М.Заньковецька свій лист-відповідь закінчує рішуче: “Приїду дебютувати”. За цими словами була прірва, яку М.Заньковецька долає силою своєї особистості. Адже  тогочасні закони і забобони обплутували жінку, тримали її в родинному колі і не давали їй можливості самовияву. Задля сцени і кохання до М.Садовського М.Заньковецька мала розірвати подружні стосунки, через що Синод заборонив їй офіційно вийти заміж вдруге, вона втратила всі права у суспільстві і навіть прихильність батька. І все ж вона йде на це, робить головний свій вибір у житті. На це були здатні у той час вільні духом, сильні жінки.

Шлях  на сцену почався з довгої дороги, яка проходила з півночі на південь – з Фінляндії до міста  Києва, як було домовлено з М. Садовським.

І от перша прикрість: її ніхто не зустрів  і, як з’ясувалось, М.Садовського і М.Кропивницького у місті не було. Їй тільки передали повідомлення, що треба їхати до Єлисавстграду (тепер Кіровоград). В настроях молодої жінки переважали тривога і сумніви у  тому, чи правильний вона зробила вибір. Важко було відчувати на собі і  тогочасну жіночу безправність, адже тоді жінка не мала власних документів, паспорта, а якщо вона хотіла подорожувати сама, то їй треба було випросити письмовий дозвіл на це у батька, або чоловіка. Олексій Хлистов дав дружині “вид на проживання” строком тільки на три місяці, і по закінченні цього строку він мав право повернути неслухняну жінку додому. І все ж, не зважаючи на ці обставини, Марія Констянтинівна їде до Єлисавстграду. Тут на вокзалі її вже зустрів М.Садовський, повіз знайомити з керівником трупи М.Кропивницьким. А наступного дня наша мандрівниця вже грала Наталку в “Наталці Полтавці” І.Котляревського – першій виставі  трупи М.Кропивницького, з якої фактично розпочинається постійне, без перерв, але дуже складне через цензурні заборони, життя українського театру.

Саме  для цього виступу Марія Констянтинівна обирає собі сценічний псевдонім  Заньковецька від назви рідного  села Заньки для того, щоб ні батьки, ні брати, ні чоловік не дорікали їй за зганьблене “легковажною професією” прізвище. Пізніше, згадуючи свій перший вихід на сцену, вона скаже: “Я хвилювалась у першій дії. Я не чула свого голосу, коли співала “Віють вітри”. За кулісами я від хвилювання упала і пам’ятаю як забігали всі навколо мене. В другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль.” Наступного вечора вона грала романтичну, ніжну, наївну Галю в “Назарі Стодолі” Т.Шевченка. Кохання Галі і Назара, якого грав М.Садовський, критики порівнювали з палким коханням Ромео і Джуль’єтти. Далі Заньковецька грає Ярину в “Невольнику” за Т.Шевченком, за яку отримує від М.Кропивницького бірюзовий перстень зі словами:“Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми”.

 Молода  трупа і молода актриса М.Заньковецька зазнали величезного успіху під  час гастролей у Києві в  кінці 1882 року. Як згадувала дочка М.Старицького Людмила Старицька-Черняхівська, все українське громадянство Києва відчувало, що “доля українського театру таки всміхнулася на світанку його життя”.

З перших виступів на сцені М.Заньковецька грає багато комедійних ролей, в яких виявляє свою природжену музикальність, прекрасно співає, танцює і має великий успіх. Через два місяці по-чаткуюча актриса створює два з найкращих у своєму доробку обра-зів глибоко драматичного характеру – Олену (“Глитай, або ж Па-вук”) і Оксану (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, обидві п’єси М.Кропивницького).

М.Заньковецька у ролі Олени протягом майже всієї дії знаходиться у нервовому напруженні, яке обумовлено важкими, заплутаними обставинами життя її героїні, у якої коханий чоловік їде на заробітки, а тим часом сусід-багатій брехнею про зраду її чоловіка затягує її у свої тенета і призводить до загибелі жінки. Актриса, переймаючись почуттями своєї героїні, тонко передає зміни у її стані: від зворушливої любові до щемливого очікування чоловіка, а далі – болісна зневіра у ньому, гнів і, як кульмінація, - божевілля і смерть. Унікальна міміка актриси передає цілу гаму складних почуттів і у фіналі всіх приголомшує повний трагізму погляд широко розплющених очей, який поступово згасає. До речі, актриса під час гри відчувала так сильно почуття своєї героїні, що після першої вистави захворіла на два тижні – її нервова система не витримувала такого напруження. М.Заньковецька, створюючи образ Олени, шукала також наукові, медичні, фізіологічні свідоцтва тих  психологічних станів, які є в ролі. З цього приводу вона радилась з вченим-психологом П.Ковалевським щодо того, з якого моменту починає божеволіти Олена і їздила з ним у божевільню, щоб познайомитись з реальними проявами цього стану. Пізніше, завдяки цьому досвіду, у актриси і художника-фотографа П.Пясецького народилась вражаюча серія фотографій “Вираз  відчуття”, де вона не просто зображає, а проживає, такі суміжні з божевіллям стани, як “Звістка про смерть сина”, “Скорбота”, “Несамовитість”, “Тихе бо-жевілля”.

Уже з перших ролей актриса проявила надзвичайну гнучкість та експресію  свого таланту, вміння жити життям своїх  героїнь, ототожнювати себе з ними, відчувати їх страждання і радощі так сильно, як свої власні. У цьому  крилась сила її таланту. І цей  неперевершений дар вона доповнювала прекрасною пластикою, вмінням виразно рухатись, майстерно використовувати свій глибокий низький голос. Завдяки цьому вона мала емоційний контакт з глядачами, які плакали і сміялись разом з нею. Створений М.Заньковецькою через  кілька років образ Харитини з п’єси І.Карпенка-Карого “Наймичка” став також одним із найкращих у актриси серед інших образів великої емоційної сили, властивих її таланту. Цей образ, підкорював усіх глядачів надзвичайною силою передачі страждань безпомічного дівчиська. Шістнадцятирічна сирота Харитина стає безвинною жертвою ще одного багатія-сластолюбця Цокуля. Як ми бачимо на фото, актриса передає в цьому образі різноманітні почуття і стани, протилежні за змістом. Дитяча наївність, безпорадність, болісний відчай у сумних очах, мука, жах і знову тиха заглибленість – перед самогубством. На  прем’єру  цієї вистави крадькома приїхав автор п’єси І.Карпенко-Карий, який знаходився тоді на засланні у Новочеркаську як політично неблагонадійний. Гра М.Заньковецької його так розчулила, що він у театрі плакав. Саме  вистава “Наймичка” з М.Заньковецькою  у головній  ролі мала найбільший успіх під час перших гастролей  української трупи у Петербурзі.

До  Петербургу на перші гастролі 1886 року трупу М.Кропивницького привело бажання показати у столиці  Російської імперії що, не зважаючи на усі заборони, існує професійний український театр. Протягом трьох місяців зал Кононова, де відбувались вистави, був заповнений найрізноманітнішою публікою. Квитки купували за тиждень. Українські вистави сприймались глядачами і критикою, як велике мистецтво, відкриття у театральному житті Росії, адже вони відображали реальне життя, зокрема, тих верств, які у такому загостреному  соціальному малюнку на сцені театру ще майже не з’являлись. І це було зроблено на найвищому художньому рівні, тому що у трупі було зібрано дивовижне сузір’я великих митців, режисура  М.Кропивницького випереджала режисуру імператорських театрів за ансамблевістю, мізансценуванням, декораційним оформленням, музичністю.

М.Садовський писав у своїх спогадах про  вплив М.Занько-вецької у ролі Харитини на  петербурзьку  публіку: “Вперше у житті своїм цей  ситий, блискуче одягнений салон  побачив, що й під драною свитиною б’ється чисте серце. Перед ним з’явилась не у розкішних вбраннях артистка, а бідне, забите життям дівча-наймичка”.

І заради співчуття трагічній долі наймички Харитини, поетич-ній красі  кохання Галі і Назара з “Назара  Стодолі”, співучій радості життя, попри всі печалі, Івги з “Чорноморців” і Хвеськи з “Кума-Мірошника” у виконанні М.Заньковецької приходили на вистави трупи М. Кропивницького і чиновники, і студентство, і аристократи, навіть цар Олександр ІІІ з родиною.

Саме  у Петербурзі познайомились російський письменник і драматург А.Чехов і М.Заньковецька. Чехов вперше побачив актрису під час гастролей у Москві у ролі Софії (“Безталанна”), і ще  до знайомства у листі до брата він написав: “Заньковецька – страшна сила!”. А під час перебування у 1888 р. в Україні письменник відчував, що всі українські жінки йому чомусь нагадують Заньковецьку. Особисте знайомство Чехова і Заньковецької від-булось через декілька років  - 3 січня 1892 р. у Петербурзі у критика О.Суворіна. Відразу ж стосунки між ними стали товариськими. Наступного дня після знайомства А.Чехов пише у листі до брата, що їздив із  Заньковецькою по місту до четвертої години ранку і що “хохлацька королева, яку Україна не забуде, дуже симпатична”. Дружні стосунки продовжувались між ними і тоді, коли трупа переїхала до Москви. Саме там Чехов написав 12 січня 1892 року листа до М.Заньковецької, з якого стає відомо, що А.Чехов допомагав актрисі у створенні костюму до ролі циганки Ази, письменник також повідомляв актрису про свої справи, про те, що їде до голодуючих. Це єдиний лист А.Чехова до М.Заньковецької, який зберігся, адже листування між письменником і актрисою загинуло під час пожежі у Заньках. А у цих листах йшлося про наміри А.Чехова купити маєток біля маєтку М.Заньковецької на Чернігівщині і створити для неї п’єсу.

Провідні діячі російської культури і науки такі як Л.Толстой, П.Чайковський, І.Репін, М.Нестеров, І.Павлов, В.Стасов та інші -  творча еліта тогочасного російського суспільства, з захопленням дивилися актрису на сцені і високо оцінили талант М.Заньковецької, і дружньо прийняли її у своє коло, запрошували на гостину, на літературні вечірки, на товариські зустрічі.

Успіх М.Заньковецької, як і всіх українських  акторів, під час виступів у Петербурзі і Москві був винятковим. Актрису  називають улюбленицею публіки, королевою петербурзького театрального сезону. І це тим більше знаменно, що в цей час у Петербурзі і  Москві на сценах виступало багато визначних актрис, як російських, так і гастролерок з-за кордону: М.Єрмолова, М.Савіна, П.Стрепетова, іта-лійка Елонора Дузе, француженка Сара Бернар. До речі, М.Заньковецьку часто називали “Українською Дузе”. І все ж, критики визнають, що М.Заньковецька як актриса повністю оригінальна, нікого не копіює і подібної артистки на російській сцені немає, зокрема, тому, що обдарування її емоційно дуже сильне, глибоке, проникливе і різнобарвне. Її хист і сценічні дані давали їй можливість грати ролі широкого жанрового діапазону. Нервова драматична гра, яка була характерна для великих актрис росіянки П.Стрепетової та італійки Е.Дузе була притаманна і М.Заньковецькій, та  водночас, українська актриса блискуче виконувала і комедійні, і музичні ролі. В час, коли в театрі ще працювали за принципом амплуа, тобто актори грали ролі одного типу, одного жанру, українська актриса стверджувала своєю творчістю багатогранність акторських можливостей. В автобіографії вона писала: “Амплуа моє -  інженю-драматик (лірич-на героїня), але грала всі існуючі жіночі амплуа”.
Хоча  була прикра відмінність в театральному репертуарі М.Заньковецької від  репертуару зірок світового театру. Якщо названі актриси могли грати  рідною мовою твори світової драматургії  – У.Шекспіра, Ф.Шіллера та ін., М.Заньковецька такої можливості не мала. Через цензурні обмеження для українського театру зміст п’єс, у яких вона грала, обертався лише у рамках сільського побуту, тому що українською мовою тривалий час не дозволялись п’єси з життя інтелегенції та на історичну тематику. І все ж Заньковецька, як людина творча, намагається долати ці перешкоди, підходить до розкриття образів своїх “закльованих голубок” через розкриття їхньої психології, тонко передає їх душевні переживання. Це було властиво тогочасним європейським актрисам, які грали класичний репертуар.

Російські прихильники таланту М.Заньковецької  радять їй не витрачати свій талант в українському театрі, а перейти  на російську імператорську сцену  і роблять дуже вигідні пропозиції актрисі, пропонуючи велику платню і ролі світового репертуару. Та, не зважаючи на це, вона залишилась вірною українському театру, адже, як вона висловилась, “своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов”.

Після успішних виступів у Петербурзі і Москві розширюється географія гастрольних подорожей трупи М. Садовського за участю М. Заньковецької – різні міста Росії, Молдова, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Галичина, яка входила тоді до складу Польщі, і звичайно, міста України. Репертуар актриси оновлюється завдяки драматургії, яку спеціально для неї писали українські письменники, зокрема Панас Мирний, Олена Пчілка, Б. Грінченко, Л. Яновські та інші.

Актриса стає уособленням всього найкращого в українському театрі. Цьому сприяли  не тільки талант, а й людські її якості: весела вдача, почуття гумору в складних життєвих обставинах, прагнення у всьому сприяти молодим талантам і у творчості і у матеріальних питаннях. Вона взагалі надає матеріальну дорогу всім, хто до неї звертається: надсилає гроші, дарує театральні костюми, робить посаг молодим актрисам.

Але її особисте життя стає все болючішим: постійні зради М.Садовського, сварки, спроби вкоротити собі віку. Історія  драматичного кохання М.Заньковецької і М.Садовського розгорталась на очах у всіх відомих людей мистецтва у Києві, Москві, Петербурзі, Львові, вони приймали участь у примиренні закоханих, або, навпаки, прагли їх розлучити. Почуття, якими жила в цей час Заньковецька, геніально перетворювались у почуття її героїнь на сцені. Це підсилювала її емоційну енергетику, якою вона захоплювала глядачів. А потім саме вона, жінка, йшла на шляхетне примирення з коханим, як це було зокрема 1899 року у Києві на виставі за участю М. Садовського: вона з першого ряду партеру піднесла актору білу троянду любові. Після цього була ще одна важлива подія  в їхньому житті, яка їх об’єднала: М.Садовський привіз до М.Заньковецької  свого малого сина Юрка. Актриса  не мала власних дітей, ще в молодості  її чоловік О. Хлистов через безпідставні ревнощі сильно штовхнув її, коли вона була вагітна. Маленький Юрко став їй рідним, вона з любов’ю ним опікувалась, а хлопчик називав її мамою. І саме в цей світлий період відбуваються важливі зміни в їхньому творчому житті – вони створюють перший в Україні постійний стаціонарний театр, який ввійшов в історію під назвою Театр М. Садовського у Києві.

Акторську молодь для цього театру підготувала М. Заньковецька. Серед молодих акторів була фатальна красуня Марія Мінченко, по сцені Малиш–Федорець, яка стала новим коханням М. Садовського. 1908 року у Театрі М. Садовського відбулось велике національне свято – прихильники таланту, діячі культури, письменники, актори відзначали 25-річний ювілей творчості Марії Заньковецької. Але, відчуваючи приниження через зради і образи М. Садовського, актриса йде з цього театру і назавжди залишає кохання свого життя.

Знову гастролі у різних трупах. 1917 року трагічна подія – смерть матері спричиняє  тяжку хворобу актриси. І в  той же час відбуваються революційні катаклізми, актриса їх сприймає критично. 1918 року П. Саксаганський, рідний брат М. Садовського запрошує її працювати в Державному Народному театрі у Києві, яким він керував. Віддана праця М. Заньковецької протягом чотирьох років у цьому театрі у той складний час, коли влада постійно змінювалась, завершується 15 грудня 1922 року святкуванням 40-річного ювілею актриси.

Свій  останній притулок мандрівна зірка  українського театру знаходить під  дахом будинку у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121, де раніше жила родина її рідної сестри Лідії. Звідти у віці 80-ти років 4 жовтня 1934 року вона йде у незабуття.

Зараз у цьому будинку знаходиться  музей Марії Заньковецької. Тут  у театральних декораціях, які  виконані із справжніх раритетів - меморіальних речей, меблів, театральних костюмів розгортається історія життя і творчості актриси. У музеї до ювілею виставлено нові матеріали, я яких можна дізнатись багато невідомого про її театральне і приватне життя, побачити нові документи, фотографії, почитати її листи, нотатки, вірші – найінтимніше з того, що збереглось.

Музей Марії Заньковецької приймає  відвідувачів з 10 до 17 години протягом тижня крім понеділка. Адреса: вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 121. Метро „Палац Україна”.

 
Використано фотографії з музею М. Заньковецької.