30 березня в Українському фонді культури відбувся черговий День культури одного села. Свято проходило у межах спеціальної  програми фонду «Культура одного села», мета якої - показ сучасних сіл, які зберегли свою самобутню культуру.

Цього разу свої надбання презентувало село Гречкине Кролевецького району Сумської області. До організатора  свята – Українського фонду культури – долучилося й Кролевецьке земляцтво у Києві. А завітали до селян численні гості, серед яких - визначні діячі культури та мистецтва, політики та науковці, представники влади та місцевого самоврядування. Усі вони мали чудову нагоду ознайомитися з унікальними зразками народного мистецтва -  знаменитими кролевецькими рушниками, вишитими картинами та сорочками, керамікою. Їх селяни спеціально привезли  до столиці з власного  музею села Гречкине, створеного кілька років тому. Загальна ж колекція цього музею містить  понад 400 експонатів. Більшість із них, звичайно ж, не могла дістатися фестивалю у Фонді культури, надто – такі значні й поважні витвори столярного мистецтва, як дивани, столи, стільці і тому подібне. Зате гості Дня культури мали можливість замилуватися українськими піснями  у виконанні народних колективів села «Оберіг» та «Вербиченька», а також  відвідати виставку фотографій гречкинських аматорів, скуштувати страв з місцевої кухні.

Сподвижників культури села Гречкине нагородили грамотами Українського фонду культури та Українського центру культурних досліджень. Ще одним подарунком для них стали пісні у виконанні берегині кролевецького фестивалю, солістки Національної філармонії України Ольги Чубаревої.  Селян тепло привітали видатний український поет, академік, голова Українського фонду культури Борис Олійник, політичний та громадський діяч Олександр Мороз, відомий український поет, головний редактор газети «Селянська правда» Михайло Шевченко,  інші  поважні гості.  

Кореспондент «Першого екскурсійного бюро» попросив їх поділитися думками щодо сільського свята в столиці.

Михайло Шевченко: - Село Гречкине – унікальне... Власне, коли ми чуємо «село», то відразу уявляється безмір полів і, як сказав один з  поетів, «високочолий сіятель землі». Однак Гречкине зовсім інше. Колись це був клаптик землі серед лісу. Тут ніколи не було ніяких полів чи ферм. Село жило торфорозробками. І коли вони вичерпалися, люди залишилося фактично без засобів на існування. У такій ситуації село, здавалося б, мало вимерти. Однак знаходиться кістяк людей, які задумали, будь-що, зберегти культуру свого села - села, якому нині виповнилося всього 147 років. Тож зібралися і, першим ділом,  самотужки створили музей, організували два народні художні колективи... Коли я вперше зайвітав то їхнього музею, то був приголомшений. Вони  ж по хатах зібрали колекцію  - з понад 400 екземплярів народних витворів мистецтва. Причому в таких чистих, красивих, файних стінах, у таких композиціях, що здавалося, ніби входиш до істинно селянської родини...

Що тут скажеш?  Треба, мабуть,  усе це любити до упаду, щоб таке зробити! Тому я переконаний: найголовніше, що є в цьому сьогоднішньому святі, - це люди. І було б неправильно, аби я на тлі України чи області, чи навіть району виділяв якесь одне село. Я просто хочу наголосити, що все у світі, навіть у найскладніших умовах життя, вирішують окремі люди. Якщо вони є, якщо вони сильні, якщо вони незламні, то вони щось значуще роблять, вони творять. Саме такі люди, як жителі села Гречкине, - це ті, хто врятує нашу землю, наш народ. Оце і є справжні патріоти та мужні лицарі.

Я також хочу привернути увагу до їхнього музею. Ви подивіться, скільки на цих рушниках і сорочках різних за почерком, за характером, за технікою, за настроєм унікальних малюнків... Далеко не в кожному музеї є такі багатства. Ці люди створили і утримуватимуть його самотужки, доки у них є сили. Однак усі ми не вічні. Тож хотілося б, аби цей музей став народним і зберігся для наступних поколінь. Якщо ми не зуміємо цього зробити, то втратимо набуті багатства. 

Олександр Мороз: - Ми часто згадуємо про те, що вже практично втрачене чи втрачається. Причому забуваємо: треба цінувати те, що іще живе сьогодні. Ось воно - усе тут! Ми бачимо і тих людей, що творять, і тих, хто віковічну давню традицію переносить у сьогодні, у нашу дійсність. Своїми руками, своєю піснею. Воно все  важливе – і вишивка, і пісні, і самі ці люди.  Тож усе це і людей цих, безперечно, потрібно підтримувати, цінувати. Саме тому я тут. 

Борис Олійник:  - Та певна сила, яка править світом, спрямувала удар по селу як по колисці нашої національної ідентичності. І вони вже думали, що його знищили. Та ось подивіться, як співають оці тітки. Там, серед них, я нібито бачу й свою мати. Я думаю, що є те безсмертне у вишивці і в народній пісні, що не дасть нашим ворогам перейти через наше поле...

Ми в нашому Українському фонді культури завжди вітаємо тих, хто спрямовує свій талант у своє, природне, а не в попсу. І треба віддати належне Михайлові Шевченку за те, що він веде фестиваль "Кролевецькі рушники" і опікується такими безсмертними співаками, які не вчилися десь по консерваторіях, а у них все це сидить від природи. Слава Богу, що у нас є не лише поп-корн, а істинні, природні голоси, яких немає ніде інде в світі.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».