Богдан Сушинський

22 червня виповнюється 70 років із початку
Великої Вітчизняної війни СРСР

Багато років тому я познайомився з колегою-журналістом і письменником Богданом Сушинський, який у ту пору щойно видав свою першу «військову» книгу — «Останній з групи Беркута». Заповнюючи в ній одне з численних «білих плям» Другої світової війни, молодий письменник уже тоді зумів знайти абсолютно свіжий матеріал для власних оцінок минулого і по-своєму розставити в ньому акценти. З часом таких «акцентів»-романів, які безпосередньо торкнулися часів минулої війни, набралося стільки, що автора «Останнього з групи Беркута» самого стали називати «останнім», «масштабним» і «всезнаючим» письменником Другої світової. Можливо, інший хтось засумнівається в такій категоричності, проте факт залишається фактом: у «військовому» активі Сушинського — більше 30-ти творів, його основу складає 25-томна епопея «Війна імперій», сьогодні на робочому столі письменника — 26-й том цієї серії, а в найближчих планах — 4 нових романи, які також розкриють досі невідомі широкому загалу сторінки Другої світової...

З Богданом Сушинський, лауреатом численних вітчизняних та міжнародних літературних премій, ми зустрілися в його робочому кабінеті, що в будинку під номером 13 на тихій одеській вуличці Утьосова, незадовго до скорботної дати в історичному календарі — 70-річчя віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.

— Богдане, пам'ятається мені, роман «Останній з групи Беркута» став не тільки вашою першою «військовою» прозою, але й відкрив ваш же художній літопис Великої Вітчизняної, так би мовити, в хронологічному порядку — від перших днів війни, від найзахіднішого кордону...

Залишки 412-ї берегової батареї під Одесою

Дот-128 колишнього Могилів-Ямпільського укріпрайону

Дот-112 в передмісті Могилева-Подільського

— Так уже вийшло. Свого часу зацікавився подвигом гарнізону (29 бійців, офіцер і медсестра) одного із дзотів Могилів-Ямпільського укріпрайону. В результаті вийшов той самий роман, про який ви говорите. Колись він був досить популярним, витримав кілька видань. Багато в чому — завдяки тому, напевно, що відкрив одну зі страшних таємниць початку війни, частково відповів на питання: чому Червона Армія несла величезні втрати з перших днів військових дій?

— Чому ж?

— На всьому протязі Могилів-Ямпільського укріпрайону розташовувалася «сталінська лінія» — низка так званих «дзотів смертників» в лівому скелястому березі Дністра. Я ще застав їх залишки. Ті дзоти будувалися в 30-і роки нашими політв'язнями і маскувалися під всякі сараї. Це були двоповерхові дзоти, потужні — дві гармати, три кулемети на турелях, склад боєприпасів — по тисячі снарядів на гармату, хімічний захист... Фантастичне озброєння! Величезна лінія оборони тягнулася аж до Білорусі.

Тим не менш, у переддень війни значну частину «сталінської лінії» зруйнували. Ось перше запитання загадки: чому зруйнували? Тому що Сталін вважав: Червона Армія піде в наступ, і не буде вже потреби в ній, у цій лінії. Але що, крім такої «верховної» наївності і недалекоглядності, шокувало мене найбільше, коли я побував в передмісті Могилева-Подільського — на одній з ділянок Могилів-Ямпільського укріпрайону? Виявляється, тамтешні дзоти здатні були накрити вогнем велику зону, навіть прикрити одне одного. Проте в кожному спорудженні будівельники залишили по одній невеликій, але цілком «мертвій» зоні. Кожна така зона не дозволяла бачити ворога в певному секторі й, відповідно, не давала можливості прострілювати цей сектор. Ніхто не зміг пояснити: чому так було зроблено, навіщо? Хоча, здавалося б, нічого хитрого: створіть ще по одній дірі в кожному дзоті, хоча б під гвинтівку... Фашисти тим часом дізналися про «сліпу» для дзотів зону. Тому-то дзоти не змогли довго встояти, швидко зникли. Їх, і справді, залишали як «дзоти смертників», коли наші війська відступали. У кращому випадку на прикриття одного такого зміцнення залишалася половина кавалерійського ескадрону. Словом, з військової точки зору — сором, та й тільки.

— І все ж один дзот вистояв...

— Саме він і «втягнув» мене у військову тематику, яка стала, по суті, стрижнем моєї літературного життя...

А тоді, в Могилеві-Подільському, я дуже довго до всього докопувався. Місцевих жителів розпитував, архіви піднімав, зв'язувався з усіма, хто хоча б що-небудь пам'ятав... Оборонявся в тому дзоті 31 боєць. Коли після виснажливих боїв в живих залишалося шістнадцять, то гітлерівці пробували їх «викурювати». Коли ж і це не допомогло, героїв просто замурували живцем. До «роботи» примусили наших же полонених...

Приклад цього укріпрайону — один із найбільш чутливих «нервів війни». На його фоні виразніше бачиться, як і чому був устелений тілами героїв небувало важкий шлях звільнення від фашистського рабства. Щоправда «сталінської лінії» в тому і полягає, що поряд із героїзмом і жертовністю тут у наявності також згубні наслідки безглуздих наказів.

Не вони, однак, визначили результат війни. Ось чому, напевно, після публікації роману отримав я багато «обурених» листів: читачам не хотілося, щоб шістнадцять бійців, які вистояли в останньому дзоті «сталінської лінії», залишалися похованими живцем. З часом я знайшов суто художній прийом, щоб «врятувати» життя кільком із них.

— Чи багато таких «ліній», дзотів, укріпрайонів зустріли фашистів на наших землях у 1941-му?

— Напередодні війни радянське командування споруджувало чимало оборонних комплексів, які вражають уяву. На Західному Бузі, наприклад. Або в районі Житомира, де знаходилася ставка Верховного Головнокомандувача... До мережі таких оборонних комплексів, до речі кажучи, повинна була належати і 412-а берегова стаціонарна батарея 44-го окремого артилерійського дивізіону Одеської військово-морської бази. Історія цієї батареї «дісталася» мені порівняно недавно, у неї теж є свій «нерв війни». Про це — мій черговий, 26-й, роман епопеї «Війна імперій», над яким зараз працюю. Він так і називатиметься — «Батарея».

Так от, батарея повинна була зустрічати ворога своїм вогнем на підступах до Одеси і прикривати одеський оборонний район від нападу ворожих ескадр. Про її потужність говорить хоча б такий факт: 96-кілограмовий гарматний снаряд злітає на 17-кілометрову висоту. Але найцікаве у цьому комплексі ховалося під землею. Скажімо, командний пункт батареї розташовувався на березі моря, і від крайньої, «степової», гармати через всю батарею до нього тягнувся підземний півторакілометровий хід. Під час бойових дій особовий склад батареї перебазовувався в підземні каземати на глибині 30 метрів, тут же розташовувалися автономна електростанція, склади з боєприпасами та продовольством, санчастина, бібліотека і навіть «ленінська кімната».

— Яка ж доля цієї батареї?

— Хроніка оборони Одеси свідчить, що вести артилерійські дуелі з ворожими кораблями батареї не довелося. Але вже з серпня 41-го вона почала прикривати відступаючі частини Червоної Армії. Ось тут-то і дав про себе знати головний, на мій погляд, прорахунок творців цього найпотужнішого дива дивного: вони не подбали про захист самої батареї на той випадок, коли ворожі частини підійдуть до її розташування. Тобто не подумали про те, як захистити цей артилерійський комплекс системою дзотів, дотів та інших польових укріплень, які допомагали б артилеристам продовжувати боротьбу в умовах оточення.

Саме з обороною 412-ї батареї пов'язаний абсолютно неймовірний для мене факт: щоб зупинити наступ ворога на даній ділянці, командування наказало кинути в бій щойно прибулий на передову загін у складі 250-ти українських шахтарів. І їх таки кинули, не видавши при цьому жодної гвинтівки, не кажучи вже про автомати чи кулемети. Правда, вручили по кілька гранат, та озброїли... саперними лопатками. Звичайно ж, у тому рукопашному бою всі шахтарі загинули.

— 41-й рік, Поділля, «сталінська лінія», дзоти смертників, артилерійська батарея в причорноморських степах... Звідси, судячи з ваших романів, все як би починається, але — неодмінно в психологічному надриві...

— За три з лишком десятиліття роботи в даній темі з'явилася колосальна кількість найрізноманітніших, причому задокументованих матеріалів, які на першому етапі роботи були повністю засекреченими. Ще в радянські часи разів десять побував також у Німеччині, Польщі, Франції — практично на всьому просторі, де розташовувався театр Другої світової. Вже тоді за допомогою тамтешніх журналістів і письменників познайомився з величезною кількістю різноманітних документів, зустрічався з колишніми офіцерами «Люфтваффе», членами гітлерюгенду — до речі, досить небезпечними в поведінці, радикально і агресивно налаштованими молодиками: навіть після війни вони ходили з вистриженою на голові фашистською свастикою. Пам'ятаю, у Берліні буквально на третій день «відрядження» за мною вже ходили два «штазі» (працівники східнонімецької служби держбезпеки — В.Т.), а десь на дев'ятий або десятий день один із них — той, що йшов попереду, сказав ламаною російською мовою: «Пан-товариш Сушинський, ми вам не рекомендуємо туди ходить, бо там — гітлерюгенд, і ми не відповідаємо за ваше життя». Але я все-таки був там...

Так ось, з усього того давно вже зробив для себе головний і однозначний висновок: Друга світова — вона насправді була війною імперій, почалася між ними виключно за переділ територій і світове панування. Це принципово: Друга світова — не війна народів, скажімо, німецького і радянського або навпаки. У тому конфлікті не було ніякої природної ворожнечі, жодної масової взаємної агресії. Лише, повторюю, — суто війна імперій.

Для того, щоб краще зрозуміти і довести це собі і читачеві, я і затіяв літературний цикл «Війна імперій». Дуже хотілося в 30-ти своїх романах (цифра не надумана, так вийшло само собою) скласти з окремих, але найбільш виразних, характерних епізодів театру військових дій загальну «мозаїку» Другої світової. Природно, мене, українського письменника, перш за все цікавило те, що і як відбувалося в театрі військових дій на моїй рідній землі, як зустрів війну український народ. Тому кожен роман — це певна таємниця війни, якийсь «блок» її, якийсь психологічний надрив і нерв цієї війни. На цьому тлі намагаюся показати, що не все так однозначно було в ту пору лихоліття, особливо на самому початку гітлерівського вторгнення та окупації України. Час приховав від нас ще багато протиріч, які досі по-різному сприймаються сучасниками.

— Наприклад?

— Щоб глибше розібратися в найбільш важливому з протиріч, пошлюся на авторитет нашого великого класика Олександра Довженка. А він стверджував: український народ до війни так і «не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі», бився і воював на фронтах Другої світової передусім «за Україну... За народ розтерзаний, розділений...».

Інакше кажучи, наше суспільство ніколи не осягне суті Великої Вітчизняної, а світ не зможе до кінця зрозуміти нас самих, поки всі ми не збагнемо одну просту істину: крізь всю цю війну імперій, в яку була втягнута майже половина людства, Радянський Союз пройшов, перебуваючи одночасно і в стані внутрішньої, громадянської війни. Так, для України Велика Вітчизняна саме такою і стала: одночасно ще однією — «паралельною» війною, громадянською. Поки, повторюю, ми не скажемо самі собі цього прямо і відверто, то не осягнемо до кінця і суті того, що відбувається в Україні сьогоднішній. Як не осягнемо самих себе справжніх.

— Але це ж, по суті, вже сказано кілька років тому на досить офіційному рівні: «Яку Україну окупували фашисти? Чи була це заможна, згуртована, спокійна і задоволена життям земля? Ні. Україна була змучена насильницькою колективізацією, голодомором, нещадною боротьбою держави з церквою і віруючими. Люди боялися одне одного. Було накопичено безліч взаємних образ. Багато сердець горіло люттю і жагою помсти. Тому частина українського населення певний час вичікувала, придивляючись до окупаційного режиму... »

— А це і є ніщо інше, як продовження громадянської війни в Україні в рамках війни світової. І дуже добре, що про це заявлено, нарешті, на повний голос.

Особисто я досліджую цю тему вже з перших чотирьох романів циклу «Війна імперій» — «Ріка убієнних», «Живим наказано битися», «Останній з групи Беркута» і «Жереб вічності». Вони присвячені, якщо можна так сказати, саме психологічним витокам, суперечностям «війни у війні».

— Говорячи про, так би мовити, «паралельну» війну, ви долучаєте до числа її праведників тільки українців?

— Чому ж?.. Радянська «ідеологічна історія» всіх нас привчила до цих пір ще думати, що громадянська війна почалася і закінчилася в першій чверті минулого сторіччя. Більше того: ми забули з тієї війни всіх, окрім, мабуть, Будьонного, Ворошилова та ще Чапаєва. Але ось же, Друга світова покликала і багато інших особистостей, які, за «логікою» історії, начебто назавжди залишилися в тому, старому часі громадянською, — покликала, спонукала-таки продовжити боротьбу за власні ідеали. Тому вони активно воювали і в цю, світову війну. Генерал Семенов — раз, його племінник — генерал Семенов — другий, генерал Шкуро, адигейський князь Гірей Клич...

Власне кажучи, реальні долі цих людей, а також сотні інших історичних документів, з якими довелося працювати, виразно свідчать: у роки Великої Вітчизняної, або ж, інакше кажучи, — Другої світової війни дуже багато наших співвітчизників по колишньому Союзу діяли не тільки в лавах Радянської Армії. Була й армія Власова, наприклад. Начебто виринули з часів громадянської війни багато білогвардійців. В одному з романів я розповідаю про дивовижний, але реальний випадок: бувалий білогвардійський розвідник пройшов пішки з Маньчжурії через весь Радянський Союз, аби довести тим самим гітлерівцям, що він насправді не на стороні Рад... Пройшов через всю лінію фронту, далі — німецькою територією, аж до Берліна. Фантастика!

— Ви згадали про Власова. Як він вписується у вашу схему «паралельної» війни?

— Так, дуже великий пласт перевернуто там, де події стосувалися армії Власова, командувача Російською Визвольною Армією, більше відомою під абревіатурою РОА. Я дуже довго і ретельно підступав до його образу. Ну, скажімо, довелося налагодити щільні стосунки з двома десятками колишніх власовців, побувати в їх спеціалізованому магазині та клубі «Власовець» у Сан-Франциско. Зрештою, все це окупилося сторицею — я отримав у своє розпорядження купу оригінальних документів. Цій темі присвячено окремий роман мого військового циклу — «Власов: сходження на ешафот». До речі, він — перший у світовій літературі художній твір про цього генерала.

Я — прихильник простої думки: саме нелюдський багато в чому режим у нашій колишній спільній країні став головною причиною того, що буквально з перших днів Великої Вітчизняної з'явилася величезна кількість полонених з числа червоноармійців, а також різних національних формувань по всьому Союзу, які виступили проти існуючого тоді режиму. Не випадково епіграфом до другої частини роману про Власова стали слова: «Це найбільша помилка — вважати, що «власовщина» зароджувалася в штабах вермахту і у фашистських таборах військовополонених. Насправді ж, вона зароджувалася в катівнях НКВД і у комуністичних концтаборах ГУЛАГу. В рейху вона всього лише набувала свої організаційні форми та озлобленно-технічно і пропагандистськи озброювалася».

Ну от, наприклад, такий факт. Ми говоримо, і цілком справедливо: Друга світова війна закінчилася не в Берліні, а після взяття Праги. Але при цьому до останнього часу приховується один невеликий нюанс: Прагу відвойовували не ми, тоді — радянські, а саме власовці. Вже зараз про це почали десь там писати або говорити, але ще в 70-ті роки я знав: на звільнення чеської столиці пішла дивізія Буняченко — перша дивізія армії генерала Власова, сформована переважно з українців...

— Що ж з цього виходить?

— Лише одне: нам ґрунтовно слід змінити своє сприйняття окремих подій історії, а значить — і ставлення до них. Докази ж громадянської війни українців у рамках Другої світової можна ж знайти ледь не на кожному витку вітчизняної історії, починаючи з глибини століть, коли наш народ на ратному полі відстоював право на власне самовизначення.

Давайте згадаємо хоча б добре відому всім Полтавську битву 1709 року. Вся її історія традиційно тлумачиться так, начебто там, під Полтавою, росіяни розгромили шведів і українців. Але дозвольте... Дійсно, союзниками шведів виступили тоді козачий корпус гетьмана Мазепи і загін запорозьких козаків. У той же час союзниками росіян у тій же битві також були українські війська, але вже під командуванням гетьмана Скоропадського та деяких інших полководців. Їх чисельність у два-три рази перевершувала ту, що виступила союзником шведів. Тобто, для росіян і шведів та війна була «російсько-шведською», а для нас, українців, вона була і залишається ще й громадянською. Саме так, адже під Полтавою дві українські армії у складі різних союзних військ виступали одна проти іншої.

— Якщо вже мова зайшла про козаків... Не віриться, що ви, Богдане, будучи генералом козацтва, почесним Верховним отаманом Чорноморсько-Дністровського козацтва, не знайшли для козаків місця в циклі «Війна імперій»...

— Не тільки українському, а й світовому козацтву присвятив я багато своїх як художніх, так і документальних книг. Це окремий пласт літературної праці. Однак і в художній хроніці Другої світової війни козаки, звичайно ж, присутні як вельми активна і своєрідна сила на карті військових дій. Зокрема, і тих дій, які називаю продовженням громадянської війни початку минулого століття.

Широко представлена, скажімо, та частина козацтва, яка була під керівництвом генерала Краснова — він командував козацькими частинами в Німеччині. Вони — з тих, хто колись йшов від Врангеля. Так званий «козацький стан», що сформувався з часом у Білорусі. Про це корисно знати хоча б з історичної точки зору, як факт, від якого нікуди не дітися.

А на Кубані, на Дону козаки проявляли фантастичну мужність, стримуючи радянські війська. Принаймні, два випадки мені відомі абсолютно точно, коли саме завдяки козакам гітлерівцям вдавалося вириватися з оточення. Тому що козаки стояли на смерть — вони ж знали, що іншого виходу у них просто немає: рано чи пізно, а радянські війська все одно переможуть і повернуться...

Коротше кажучи, для народів колишнього СРСР період тієї війни став величезною, так би мовити, внутрішньою громадянською трагедією. Тому що, повторюся ще раз, часи Великої Вітчизняної — це і продовження громадянської: «за владу Рад» або «за царя». На всьому просторі колишньої Російської імперії. Для України ж то був і залишається болем особливим, глибинно внутрішнім. Не випадково ж навіть День Перемоги ми до цих пір все так же відзначаємо під удовину печаль і похоронний реквієм. Нібито не ми, а нас знову перемогли.

— З цього приводу є кілька думок. Наприклад: війна не закінчується до тих пір, поки не буде похований останній її солдат. Інша теорія виходить із того, що кожна війна закінчується миром — немає такої війни, яка тривала б вічно...

— ...Нас же — Радянський Союз, пострадянські країни — давно звинувачують у тому, що ми прагнемо «воювати» вічно. Неодноразово чув від зарубіжних письменників і державних діячів: мовляв, коли буваємо на вашому Дні Перемоги, то складається враження, нібито ця перемога відбулася лише в минулому році.

Що тут скажеш?! Особисто я побував майже в усіх країнах Європи, в США, в багатьох азіатських країнах і на власні, як то кажуть, очі переконався: про Другу світову війну там, практично, давним-давно забули і більше живуть передчуттям — не дай Бог! — Вже Третьої світової. А ми, повоєнне покоління, і справді, як казав Володимир Висоцький, ще «довойовуємо» за тих, хто воював на фронтах Великої Вітчизняної.

Тому нам не можна не святкувати День Перемоги. Як не можна забувати і про 22 червня 1941 року, коли фашисти пішли війною на наші землі. Виходячи навіть з одного цього, День Перемоги — є. Не дивлячись навіть на те, що до цього дня всі ми, колишні радянські, йшли «паралельними» фронтовими шляхами через внутрішню громадянську трагедію, все ж минула війна була, є і завжди буде для нас і Великою, і Вітчизняною.

— Очевидно, і це ви мали на увазі, коли одного разу давали характеристику власної письменницької місії: «У літературі я там, де трагедія, але... прикрашена величчю могутніх особистостей і характерів»?

— Ми, повоєнне покоління, просто зобов'язані передати «по естафеті» майбутнім поколінням почуття глибокої поваги до подвигу солдатів Великої Вітчизняної. До всіх тих героїв, хто грудьми зустрів ворога на ратному полі, а потім звільнив від нього свою поранену землю. Робити це потрібно обережно і дбайливо.

У всякому разі, я вдячний своїм читачам за те, що мої «військові» книги затребувані на всіх континентах, вони часто перевидаються, а при Одеській обласній бібліотеці для дітей існує навіть «Інтернет-клуб любителів творів Сушинського» і називається він «Лицарське перо». Це дуже сильна мотивація для того, щоб продовжувати свій цикл «Війна імперій».

P.S.

В останніх числах травня, коли цей матеріал готувався до друку, Верховна Рада Україна прийняла рішення про заснування в країні особливої церемонії — щорічно, 22 червня, проводити Хвилину пам'яті на честь загиблих у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр..

У такі дні на будинках і спорудах органів державної влади, держпідприємств, установ і організацій на території країни, а також зарубіжних дипломатичних та інших установ України приспускається Державний прапор з чорною траурною стрічкою. Щороку, о 10.00 22 червня, на одну хвилину буде припинена робота по всій країні, зупиниться і подасть звуковий сигнал громадський і приватний транспорт, а телебачення і радіо перервуть свої трансляції на хвилину мовчання, віддаючи шану пам'яті загиблих у Великій Вітчизняній.

Розмовляв Володимир СТУПАК, журналіст

Одеса — Київ

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро»

Червень 2011