Апостольський Нунцій в Україні Іван ЮРКОВИЧ: «ЛЮДЯМ ТРЕБА ДАТИ ГАРАНТІЇ ТІЄЇ ГІДНОСТІ, ЯКОЮ НАДІЛИВ ЇХ САМ ТВОРЕЦЬ»

У тисячоліттях історії Церкви маленькій державі-місту Ватикан не виповнилося ще й сотні років – минулої зими Апостольська столиця відзначила лише свої перші вісімдесят.

Ватикан сьогоднішній, звертаючи погляд мирян у день завтрашній, нерідко повторює слова апостола Павла: «Ми спасенні в надії». І пояснює: в надії ми вже набуваємо певного сенсу. На переконання ж самого Папи Римського Бенедикта XVI, здійснення сподівань для християнства можливе лише за межами «в’язниці власного «я», тільки «в межах спільноти, що зветься «ми». А коли так, то нашу увагу звертають і на те, що в міру розвитку цивілізації виникає дедалі більший ризик через неадекватність засвоєння новими поколіннями морального спадку людства. Тим-то так важливо попередити світ, що «прогресу, для того, щоб бути справді прогресом, потрібне моральне зростання людства».

Апостольський Нунцій в Україні Іван Юркович

Ця думка, як згодом пересвідчиться сам читач, стала стрижнем нашої бесіди з главою дипломатичної місії Ватикану в Україні – Апостольським Нунцієм в Україні, Його Високопреосвященством Архієпископом Іваном ЮРКОВИЧЕМ.

— Ваше Високопреосвященство! Нещодавно виповнилася 17-та річниця встановлення дипломатичних відносин між Україною та Апостольською столицею. Наскільки, на Вашу думку, Святому Престолу та Україні вдалося дотриматися курсу на побудову спільного європейського духовного простору на основі християнських цінностей?

— Кожен рік, що минає, вкотре нагадує нам про зміни, які відбулися наприкінці минулого століття та які в такий радикальний спосіб преобразили наш континент. Маю на увазі не лише процеси утворення нових держав у центральній та східній частинах Європи, а й, передусім, докорінну зміну загальної атмосфери, відкриття нових горизонтів і подальшої появи нових соціальних та культурних досягнень.

В цьому контексті варто пам’ятати насамперед про важливість визнання релігійної свободи, яка є частиною тих цінностей, що за своєю суттю пов’язані з гідністю людини. Людина, створена на образ Божий, повинна поважатися у своїй духовній сфері. Тому й християни протягом двох тисячоліть захищали, почасти героїчно, цю умову, необхідну для сповідування власної віри.

Атмосфера свободи уможливила також нові досягнення в діяльності Церков та інших релігійних організацій. Завдяки цьому виникли умови, в яких Церкви знову отримали можливість відігравати свою належну роль у суспільному й особистому житті віруючих. Досягнутий у цій сфері прогрес − справді надзвичайний. Гості, що відвідують нині Україну, вражені жвавістю тутешнього релігійного життя, присутністю глибокого релігійного почуття в людях. Вражає також загальна відкритість до духовних цінностей, яка нині видається більш помітною в східних, аніж у західних частинах європейського континенту. Це стосується всіх Церков, особливо, звичайно, православних віруючих, які представляють більшість у вашій країні. Але й Католицька Церква змогла за ці роки реалізувати тут багато ініціатив, щоб забезпечити душпастирською опікою своїх вірних. Одним із проявів цього явища є також і присутність дипломатичного представництва Святого Престолу в Україні, що виконує свої завдання перед державною владою, в житті Католицької Церкви та у справі сприяння екуменічного діалогу між Церквами.

Ви згадали також і про побудову «спільного духовного простору на основі християнських цінностей». Мова йде про «проект», який стає дедалі важливішим для європейського майбутнього. Між християнськими Церквами в Європі існує спільне переконання у необхідності збереження «християнського» характеру нашого континенту. Насамперед слід зауважити, що цей характер завжди існував і досі продовжує існувати. Але виклики сучасного світу вимагають від Церкви нових рішень, нового поштовху, щоб розділити з іншими власні духовні переконання, пропонуючи з новою свіжістю цінності Євангелія. Це необхідно зробити в новому суспільному контексті, частину якого складають також і люди з іншими переконаннями, а також багато з тих, хто не відкрив важливості духовного виміру, проте щиро вболіває за долю людства. Церква має налагодити контакт з ними усіма, пропонуючи їм плоди власних роздумів та свіжі свідчення живої віри.

Очевидно, що тут ідеться про величезне завдання. Дехто вважає його одним з найбільших проектів в історії Церкви. Папа Іоанн Павло ІІ визначив його терміном «нова євангелізація». Хоча дехто сприйняв цей концепт в абсолютно помилковий спосіб – як експансію за рахунок інших. Але основна ідея полягає, власне, у привертанні уваги до євангельських цінностей в житті народів, для чого необхідні зусилля усіх Церков, включаючи й зусилля Церков Східної Європи.

— Перебуваючи одного разу в Севастополі, Ви зазначали: «Нас зв’язує загальне коріння. Ми говоримо про одне – майбутнє світу і, особливо, Європи». Чи не могли б Ви, пане Посол, навести приклади, символи з української практики, того, що «нас зв’язує»?

— Погляд Церкви на історію відповідає її власній природі та духовній місії у світі. Тому Церква намагається у своєму баченні завжди наголошувати на тому, що є універсальним для всіх людей, що нас об’єднує. Такий погляд не означає заперечення законності інших точок зору, які тісніше пов’язані з конкретними умовами, національними інтересами, геополітичним баченням. Як відомо, історія нашого континенту розвивалася протягом кількох століть довкола концепту національної держави, який більше наголошував на особливостях кожного, аніж на спільних речах. З іншого боку, цей історичний процес засвідчив також і велике багатство традицій європейських народів, їхній особливий культурний спадок, мовне різноманіття тощо. Але паралельно до цього процесу завжди відбувався й інший, що стосувався спільних для всіх нас питань. Протягом останніх десятиліть ми стали також свідками унікального явища європейської інтеграції, феномену, що народився від необхідності подолати розподіли нашого континенту, котрі спричинили в минулому надто багато людських страждань.

Церква бере активну участь у цих процесах, надихає їх, висловлює власні оцінки. Водночас бачення Церкви залишається ширшим і вищим за політичні моделі, які утворюються в історії. Церква має вселенське покликання, що походить від її духовної природи, а отже, її горизонти завжди ширші за вузько національні бачення або ідеологічні схеми. В цій місії особливо важливим є процес зближення Церков, екуменічний діалог, спрямований на подолання роз’єднань, які протягом століть поділили Християнство на різні Церкви, конфесії, церковні спільноти. Розділ Церкви Христа – це найбільша трагедія, яка вразила християнський світ і яка мала дуже негативні наслідки для її діяльності, значно обмежуючи здатність Церкви поширювати християнську звістку.

В цій перспективі видається очевидною важливість того потенціалу, який міг би з’явитися завдяки діалогу між Церквами Західної та Східної Європи, особливо зі слов’янським Сходом. Мова йде про діалог з народами, які збудували свою ідентичність на ґрунті євангельських цінностей, які залишили великі скарби святості, теологічних роздумів та культурних досягнень, слідуючи власній християнській традиції. Між цими народами особливе місце посідає український народ, який має прийняти – зважаючи хоча б на своє географічне розташування – роль промоутера діалогу та взаєморозуміння між європейським Сходом і Заходом. Україна завжди характеризувалася цією географічною й історичною умовою, і, гадаю, вона залишиться вірною своєму покликанню.

— Яку роль у Вашій дипломатичній місії в Україні відіграє той факт, якщо можна так висловитися, що у православній Києво-Печерській Лаврі покояться мощі Святого Климента – Папи Римського?

— Про особливе розташування України, про що я щойно згадував, свідчить і той факт, що на цій території загинули два Папи: Папа Климент Римський (у І столітті) та Папа Мартін (у VІІ столітті). Звичайно, цей факт в особливий спосіб забарвлює також і присутність дипломатичної місії Святого Престолу в Києві: відтак Апостольська Нунціатура відчуває себе, певним чином, «під захистом» цих святих, особливо Святого Климента, мощі якого покояться в Києво-Печерській Лаврі.

Дуже прикметно, що наше посольство в Києві, себто Нунціатура сприяла заснуванню Центру Святого Климента, який був особисто відкритий Його Еміненцією Кардиналом Вальтером Каспером у грудні 2007 року та отримав благословення Єпископа Полтавського Филипа, Української Православної Церкви. Робота Центру має на меті об’єднувати різних людей, які ведуть активну діяльність у сфері культурного, релігійного та екуменічного діалогу.

Особисто я часто зауважую, що, на моє власне переконання, необхідно більше розповідати гостям Києва про цей надзвичайно важливий з-поміж інших історичних фактів момент, що вони перебувають у столиці мощів четвертого Папи Римського. Особливу нагоду для цього створює наступний Чемпіонат Європи з футболу. У зв’язку з цією подією очікується приїзд численних туристів. Та й, загалом, усі гості, які прибудуть до Києва, відвідуватимуть також і Лавру.

І цей факт ще раз засвідчує унікальність Києва і те, що протягом століть Україна була привілейованим місцем зустрічі різних культур та різних християнських традицій.

— Відкриття власного відеоканалу на сайті, вочевидь, треба розуміти як свідчення глибокого занурення Ватикану у новітню інформаційну політику? А з чим Апостольський Нунцій виходить до українського суспільства? З якими думками й діловими пропозиціями стукають українці у двері посольства Ватикану в Україні?

— Справді, нещодавно увагу широкої громадськості привернув той факт, що Ватикан відкрив власний канал на YouTube, найпотужнішому ресурсі відеоматеріалів з відкритим доступом. Відтепер він пропонує короткі відеоновини про діяльність Папи та про актуальні події з життя Ватикану. Сподіваємося, у недалекому майбутньому YouTube значно розширить свої можливості. Усе це − один з прикладів діяльності Церкви в сфері нових технологій. Її мета − налагодження зв'язку з глобальною громадськістю, незалежно від національних чи культурних кордонів. Новий інформаційний канал допоможе встановити нові стосунки, як з усіма католиками в усьому світі, що, в такий спосіб, отримають простіший доступ до оновленої інформації про події в житті Церкви, так і з людьми іншого ідеологічного чи релігійного поглядів. Словом, усі бажаючі відтепер мають достовірне джерело інформації з Ватикану, це допоможе краще зрозуміти ті послання, з якими Папа звертається до людей.

Нові комунікаційні технології, від Інтернету кишенькових комп’ютерів до сайтів networking (професійного обміну інформацією), мають надзвичайний потенціал за умови, якщо вони використовуватимуться з розумінням та людською солідарністю, як заявив про це Папа Бенедикт XVI в Посланні з нагоди Всесвітнього Дня засобів масової інформації. Понтифік розглядає нові технології як «справжній дар для людства». Папа, однак, зауважує, що «переваги» нових технологій повинні «служити всім людям та всім спільнотам, передусім тим, хто потребує та є менш захищеним». Все це свідчить про те, що поява нових цифрових мереж, які намагаються сприяти людській солідарності, миру та справедливості, правам людини, повазі до життя та благу всього сотворенного, являють нові форми співпраці між народами різних географічних і культурних контекстів. Церква прагне зробити все для того, щоб цифровий світ став по-справжньому доступним для всіх. Майбутньому людства буде завдано великої шкоди, якщо нові засоби комунікацій не стануть доступними для тих, хто вже перебуває на економічному й соціальному марґінезі, або якщо ці засоби стануть причиною лише для зростання тієї прірви, яка відділяє бідних від доступу до інформаційних послуг.

Апостольська Нунціатура також використовує нові засоби Інтернету, щоб презентувати певну інформацію про себе українському суспільству. Існує сайт nuntiatura.kiev.ua, який містить найважливіші новини та відомості про нашу діяльність. Водночас Нунціатура досить активно послуговується у своїй роботі деякими інтернет-ресурсами Католицької Церкви в Україні.

— Хоча й доволі невиразно, а все ж у світі побутує думка про експансію Ватикану в Україні, ніби Україна – особливо ласий шматок для Ватикану. Мета – зміна віри. Як би Ви прокоментували подібні заяви?

— Католицька Церква – це велика інституція, тож її діяльність завжди привертала й продовжує привертати особливу увагу громадськості. Відомі й історичні труднощі та конфлікти, які виникали між різними християнськими конфесіями. З часом багато суперечливих питань вирішувалися позитивно. Але правда й те, що спадок цих негативних почуттів продовжує жити досі. Не в останню чергу й через критичні коментарі щодо Церкви, Ватикану тощо.

Україна – важлива держава для Святого Престолу, оскільки тут мешкає велика кількість католиків – як візантійського обряду, так і латинського. Якщо полічити, то виявиться: в Україні католиків більше, ніж в усьому колишньому Радянському Союзі (за виключенням, хіба що, Прибалтійських країн). Хоча, звичайно, серед віруючих в Україні католики складають меншість. Незважаючи на це, йдеться про доволі вагому соціальну групу: вона складає понад 10% усього населення. До того ж, Католицька Церква в Україні посідає важливе соціальне місце. Інколи складається враження, що критика, про яку ви згадуєте, не зважає достатньою мірою на реальний стан речей, але часто повторює фрази, невдало позичені з інших історичних чи географічних контекстів.

Не менш важливим у цьому аспекті, як це вже було сказано вище, є потенціал України у сфері розвитку екуменічного діалогу. Ваша країна залишиться назавжди в тісному контакті з рештою європейських країн, вона повинна сприяти суспільному та культурному обміну як зі східною, так і західною частинами Європи. Відтак, вона стане привілейованим і відкритим для релігійного діалогу місцем. Мені здається, у цьому вже всі переконалися, а головне, що сам український народ усвідомлює цю свою роль.

— Тим часом відомо, що Архієпископ Берлінський та всієї Німеччини Марк Зарубіжної Російської Православної Церкви, наприклад, рішуче виступає проти можливого візиту Папи Бенедикта XVI в Україну – мовляв, і без того «там панує стан війни» між віруючими різних конфесій. Водночас авторитетна католицька делегація, яка побувала минулої осені у Львові і мала там зустріч з Президентом України, позитивно відзначила зусилля України щодо міжконфесійного діалогу в державі. Що криється за цим двозначним трактуванням ситуації в Україні?

— Мені невідомі заяви цього ієрарха Православної Церкви, про які ви говорите. Схоже, однак, що йдеться про оцінки, подібні до тих, які вже виникали в минулому щодо складнощів екуменічного діалогу в Україні.

Всі ми добре усвідомлюємо, наскільки сьогоднішня ситуація залежить від пережитих в минулому страждань та несправедливостей. Все це зменшило взаємну довіру, ускладнюючи прогрес у взаємних відносинах.

Так само важко дати оцінку прогресу, досягнутому за цей період. Дехто вважає цей прогрес вагомим, інший хтось, навпаки, − менш позитивним. Нехай там як, проте Церкви є вже консолідованими та почуваються впевненіше. У діалозі між Церквами відчувається взаємна ввічливість і повага. Крім того, в заявах високих ієрархів звучить також почуття відповідальності за спільну долю України. Все це може бути знаком того, що незважаючи на труднощі, ми просуваємось вперед. Ніхто не тішиться ілюзіями, ніби це є легким шляхом, але всі однаково усвідомлюють, що його необхідно продовжувати в майбутньому.

Зближення Церков – процес церковний, і він має розвиватися насамперед у церковному оточенні. Екуменічний діалог – духовний процес, який завжди має підтримуватися теологічним діалогом та утвердженням братських стосунків.

Релігійний діалог має також і свій соціальний вимір. Віруючі наших Церков живуть в одному й тому ж самому суспільстві, поділяючи спільну долю, дуже часто одружуються між собою, створюють родини. Неважко зрозуміти, як непросто таким віруючим бачити напружені стосунки між Церквами. Певною мірою це стосується й інших членів суспільства: всі хочуть жити в об’єднаній, а не роз’єднаній країні. Тому неважко також зрозуміти й зусилля влади, яка прагне владнати певні конфесійні конфлікти. Інколи її бачення є, можливо, навіть більш оптимістичним, ніж погляди релігійних лідерів. Тому важливо, щоб кожен дотримувався меж власної компетенції і в міру своїх можливостей намагався при цьому зробити свій внесок до загальної єдності.

— Вшановуючи на площі Святого Петра у Ватикані пам'ять жертв Голодомору в Україні у дні 75-х роковин «великого голоду», Папа Римський Бенедикт XVI, зокрема, сказав: «Ніякий політичний устрій заради ім’я ідеології не може заперечувати права людини, її свободу та гідність». Ви, священнослужителі, − люди миру. Тож чи не могли б Ви, пане Посол єдиної у світі релігійної держави, без зайвої дипломатичної скромності поділитися власною думкою: чи дотримуються в теперішній, незалежній Україні, оті права і свободи людини, про які говорив Понтифік?

— Трагедія Голодомору – одна з найбільших катаклізмів людства. Можливо, вона назавжди залишиться найпохмурішим періодом в історії України. Особисто я пам’ятаю розповіді свого батька про книжку, видану в Словенії у 30-тих роках минулого століття під назвою «Україна плаче». Українська трагедія була відома в багатьох європейських країнах, тим часом у власній країні довелося чекати ще протягом багатьох десятиліть для того, щоб відкрити правду про цей історичний період і говорити про нього.

Найжахливіший аспект Голодомору полягає в тому факті, що він став наслідком терору над людською свідомістю і виявився засобом примушення людей змінити свої політичні переконання та зректися свободи совісті.

Сьогодні Україна – вільна держава. Коли оцінюється «рівень» свободи – можна застосовувати різні критерії, багато з яких запропоновані міжнародними організаціями. Але свобода – це річ, яка відчувається, її не можна симулювати. Всі ми знаємо, відчуваємо в глибині душі, коли ми є вільними, а коли залежимо від інших, від сил влади, від великих економічних впливів, від груп політичного тиску.

Святий Престол вірить у необхідність гарантування людині тієї гідності, якою її наділив сам Творець. Ця умова має особливу цінність передусім у духовній сфері людського життя. В усі часи завдання Церков якраз і полягало в захисті недоторканості цього цінного надбання людини, завдяки чому розвивається її зрілість, відбувається духовне дозрівання. В сучасному світі держави зобов’язуються поважати дану сферу людського існування. І не лише через ухвалення національних законів, а й приєднуючись до різних міжнародних правових угод. Відомо, що в даному сенсі Україна належить до тих країн, які дотримуються міжнародних зобов’язань.

— Наскільки переконливим і реальним виглядає бажання Ватикану законодавчо закріпити обов’язок громадян Євросоюзу відпочивати в неділю? І як бути, наприклад, Україні, яка прагне якнайшвидше стати членом ЄС, але при цьому добра половина її громадян якраз і зводить кінці з кінцями лише завдяки тому, що вимушена підробляти, поповнюючи свої статки, саме у неробочий час та вихідні дні?

— Згадаймо: відпочинок у неділю християнство успадкувало від юдаїзму, від традиції відпочивати в день шабату. По суті, він полягав в обов’язку утримуватися від роботи та щоденних завдань, щоб повністю присвятити себе внутрішньому життю, оновленню особистих стосунків із Богом. У IV столітті імператор Костянтин видав декрет щодо правила недільного дня, який залишився до сьогоднішнього дня церковним приписом.

Індустріалізація та урбанізація останнього століття змінили багато аспектів життя людини, серед яких − і дотримання відпочинку в неділю. Поширення консумізму поступово призвело до того, що пропонувати товари й послуги на продаж стало потрібним щохвилини. Усі ми усвідомлюємо, який негативний вплив мав цей крок на щоденне життя. Відпочинок сьомого дня, який повинен бути особливим моментом присвячення себе вищій сфері людського життя, молитві та особистим роздумам, став для нас, по суті, звичайним «вільним часом». Він уже сприймається не як час для «святкування» релігійних чи державних свят, а просто як час бути вільним і як момент для самих лише розваг. Практично в усіх країнах можемо спостерігати «пересування» свят на такі дні, як понеділок, лише з метою продовжити вільний час. Інакше кажучи, можна стверджувати, що зникла відмінність між святкуванням, яке є моментом громадянського та духовного виховання, та розважанням, що обмежується лише відпочинком та вільним часом.

Ця «плутанина» в концептах стала причиною багатьох негативних наслідків в соціальному житті. У межах виключно споживацької ментальності набагато важче переконати людей присвячувати свій час на спільне «відзначення» певних видатних подій чи історичних фактів. Відтак існує велика відповідальність держави та освітньої системи за те, щоб навчити людей брати на себе соціальну відповідальність: неможливо побудувати політичні та соціальні цінності, якщо ми особисто не докладемо зусиль до свого власного виховання.

Те саме стосується також і турботи про духовне життя. Воно вимагає значної уваги від кожного з нас. Йдеться про важку справу, про яку суспільство часто забуває. Водночас, і натомість невиправдано, заохочується ментальність споживання та постійних витрат. Тому Церкви відстоюють збереження певної частки часу, щоб дозволити і дати можливість людям вести повноцінне життя. Проте в даному разі ідеться про важку боротьбу з огляду хоча б на те, що маємо дуже замало суспільних сил, які хотіли б взяти в ній участь. Не забуваймо, однак, що існують приклади, коли деяким країнам вдалося успішно захистити традиційні цінності християнства. Мене, скажімо, завжди вражало, що недільного дня в Баварії магазини зачинені. Цей, можливо, найбагатший регіон у Європі зумів захистити надзвичайно важливу цінність християнської цивілізації.

Я не знаю, що принесуть нам майбутні часи. Але достеменно: обов’язок християн – залишатися вірними вченню Євангелія та свідчити власним життям свої духовні цінності в найрізноманітніших соціальних і культурних контекстах, захищаючи духовне покликання людини.

— Більше 20 років тому радник Іоанна Павла ІІ з питань теології, а нині Папа Римський Бенедикт XVI пророче провістив нинішню світову фінансову кризу. Збиток, якого завдають ринкові гравці невисоких моральних якостей, їхня «моральна недисциплінованість» можуть виявитися згубними для всієї системи, − застерігав він. Як Ви вважаєте, з огляду на сказане: скільки часу знадобиться світові і, зокрема, Україні, щоб вибратися з кризи?

— Заяви Церкви в соціальних питаннях пов’язані з її моральним вченням. В Компендіумі соціальної доктрини Церкви, що вийшов в українському перекладі у 2008 році, кілька статей присвячено питанню «Економічні інститути на служінні людині». Зокрема, наголошується на такому: «Вільний ринок не може віднайти у собі обґрунтування своєї законності; визначення правильного співвідношення між засобами і цілями – справа людського сумління та громадської відповідальності. Індивідуальний прибуток економічного суб’єкта – це законна мета, але вона ніколи не може бути єдиною. Поряд із нею існує й інша, така ж фундаментальна, але вищого порядку: суспільна користь, якої слід досягти не всупереч логіці ринку, а згідно із нею. Здійснюючи важливі завдання, вільний ринок слугує спільному благу і цілісному розвитку людини. Натомість, порушення правильного співвідношення між засобами і цілями спричиняє виродження ринку в нелюдський і відчужуючий інститут, що призводить до неконтрольованих наслідків. Соціальна доктрина Церкви, визнаючи ринок незамінним інструментом внутрішнього регулювання економічної системи, підкреслює необхідність підпорядкувати його моральним цілям, які б забезпечували і, водночас, належним чином обмежували простір його автономії».

Ці слова, практично, провіщають теперішню ситуацію. Церква завжди виконувала свою пророчу місію проголошення Євангельської правди. На жаль, людство готове слухати цей голос лише в часи, коли на горизонті з’являється тінь кризи та страждання. У добу достатку люди легко впадають у стан ейфорії, втрачаючи відчуття реального життя, а отже, криза настає завжди як шок.

Фінансова криза, яку людство переживає нині, – явище, яке ми ще не в силі оцінити сповна. Ми ще не знаємо, скільки вона триватиме та якими виявляться її соціальні наслідки. Діяльність Католицької Церкви − соціальна, виховна, медична − підтримується головним чином щедрістю віруючих. Якщо вони змушені переживати період фінансової скрути, отже, й Церква повинна буде стикнутися з тим самим явищем. На жаль, коштів надходитиме дедалі менше, тим часом потреби – зростатимуть. Ніхто не знає, скільки людей опиниться в умовах ризику. Отже, всі ми маємо з великою відповідальністю ставитися до майбутніх подій та бути готовими вдатися до будь-яких заходів заради полегшення страждання найбідніших та марґіналізованих верств населення.

У цей дуже непростий час важливим є те, що Церква залишатиметься джерелом надії. Місія Церкви має духовний характер, і її послання – це послання надії. Ми повинні бути особливо уважними, щоб сприяти в цей непростий час поширенню духу справжньої християнської солідарності, вкоріненої в євангельське послання любові до всіх. Цього виправдано чекає від нас все суспільство.

— Нещодавно Ватикан став 187-м членом Інтерполу. Очевидно, за цим стоїть певне політичне рішення чи світоглядний знак, оскільки у Вашій державі проживає «на виду один в одного» всього 460 осіб?

— Держава-місто Ватикан, незважаючи на своє скромне число населення, намагається стати учасником програм міжнародного співробітництва, включно з програмами спільної безпеки. Щодо питання, яке Ви порушуєте, я сказав би, що взаємодія з Інтерполом є відповіддю на дві потреби. Перша – це потреба безпеки власної території з причин тепер уже великої кількості людей, які нею подорожують. Досить пригадати хоча б про музеї Ватикану чи Собор Святого Петра. За підрахунками, у ювілейний 2000-й рік у Римі побувало понад 20 мільйонів паломників. Музеї Ватикану – найбільш відвідувані музеї Італії, щороку вони приймають мільйони гостей.

Друга причина, яка підштовхнула Ватикан на цей крок – це той факт, що Інтерпол прагне сприяти налагодженню співпраці між різними національними поліціями. Скажімо, через обмін інформацією, тощо. Це своєрідна форма солідарності, до якої закликає 2 стаття статуту Інтерполу. Завдяки цьому багато країн прагнуть знайти відповіді на важливі для себе питання: безпека і стабільність. Незважаючи на власне усвідомлення того, що Ватикан не має змоги зробити великого внеску для даної міжнародної організації, він, проте, хоче продемонструвати свою повагу до цих міжнародних зусиль.

— Яким чином Ватикан відзначив 80-ту річницю свого заснування як самостійної, незалежної держави?

— Так, торік наша держава-місто відзначає свою 80-ту річницю. Заснованому 11 лютого 1929 року, Ватиканові ще не виповнилося навіть одного століття власної історії, хоча сама Церква увійшла вже до третього тисячоліття свого існування.

Головна ідея, що інспірувала Папу Пія ХІ заснувати власну державу, – прагнення забезпечити гарантію суверенності для діяльності Церкви. Найважливішим на той момент було захистити свободу Церкви. Сьогодні ми знаємо, наскільки пророчим виявилося таке рішення: вже за кілька років по тому виникла агресія ідеологічна, яка незабаром призвела до агресії фізичної – до катастрофи Другої світової війни.

Святкування 80-річчя держави-міста Ватикан тривало під гаслом: «Маленька територія для великої місії». Були організовані різні тематичні виставки, наукові конференції, концерти. Особливо багатими нинішнього року будуть випуски марок і монет.

Водночас відомо, що 2009 року виповнилися й інші важливі для історії річниці, серед яких: 400-річчя перших астрономічних спостережень Галілео Галілея за допомогою телескопа, 500-ліття фрески «Диспут Святого таїнства» Рафаело в Апостольському Палаці, 200-річчя з дня народження винахідника письма для сліпих Луї Брайля, 50-та річниця скликання ІІ Ватиканського Собору. Словом, «ватиканські» святкування пройшли у рамках свят з нагоди й інших знаменних подій. Нехай це буде для всіх нас ніби маленьким закликом ставитися до власного існування на Землі з великою відповідальністю та розважливістю і водночас – з духом тієї смиренності та простоти, які завжди були притаманними життю християн.

Бесіду вів Володимир СТУПАК, журналіст.

Грудень 2010.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Екскурсії до Ватикану від Першого екскурсійного бюро