Віталій КУРІННИЙ, очевидець.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Наближається двадцять п’яті роковини Чорнобильської трагедії. Трагедії, яка змінила погляди людства на переможне крокування планетою мирного атома, зробила Україну популярною у світі. Хоча, не з такого боку бажалося популярності країни, тисячі квадратних кілометрів якої стали непридатними для життя на багато років, тисячі людей віддали своє життя, захищаючи інших від атомного джина, що вирвався на волю, спопеляючи все на своєму шляху. Десятки тисяч полишили свої домівки назавжди, бо були евакуйовані у більш безпечні місця. «Перше екскурсійне бюро», згадуючи катастрофу того далекого 1986-го, віддаючи шану загиблим, звертається до вже нечисленних очевидців трагедії аби ті розповіли нащадкам про те, як усе відбувалося насправді, з яким героїзмом, самопожертвою працювали ліквідатори, щоб якомога швидше локалізувати масштаби нещастя.

Тепер же через багато років Чорнобильська зона відчуження відкрита для відвідувань, і кожен бажаючий може побувати там, де колись відбулися події, що змінили хід історії.

Полум'я над реактором

Як і кожен із ветеранів-чорнобильців, до дрібниць пам'ятаю той день, з якого почала свій відлік чи не найбільша у світі техногенна трагедія. Я саме очолював об'єднаний профком управління будівництва Чорнобильскої АЕС. І ось о 4 годині ранку 26 квітня мені подзвонив черговий диспетчер управління будівництва В. Атаманський і, повідомивши про аварію на станції, передав команду з’явитися в штаб будівництва. На цьому зв’язок обірвався...

Першою майнула думка про «Чорнобильенергозахист». Ця організація вела на ЧАЕС лакофарбувальні роботи. Мабуть, вибухнули фарби через самозагорання, як це вже було колись на Смоленській та Курській АЕС.

Швидко одягнувшись, побіг по колії в напрямку штабу будівництва (це більш як 3 км від міста) і біля їдальні «Електроніка» побачив машини швидкої допомоги, які мчали з боку АЕС. Хтось на ходу повідомив про вибух на 4-му енергоблоці...

Повернувшись до міста, довго губився в різних здогадках (телефони вже були відключені). А о 8-й ранку вже був біля нашого управління. Там, крім начальника управління В. Кизими (Героя Соціалістичної Праці, депутата Верховної Ради України), зібралися його заступники: В. Земськов та В. Андрющенко, секретар парткому Ф. Шевцов. Стали підходити підрядники, начальники дільниць і цехів, бригадири. Тоді ми з В. Кизимою на службовому УАЗі поїхали по периметру станції, щоб на власні очі оцінити, що ж трапилось.

Біля сховища ядерних відходів з боку 4-го енергоблоку йшов сильний пар. А ось і зруйнована стінка реактора... Не втримавшись, Василь Трохимович нарікнув, що через цю аварію тепер зірвуться роботи на спорудженні даху 5-го енергоблоку, які були заплановані на ці дні.

Тим часом біля управління будівництва службою охорони праці, техніки безпеки та радіаційної безпеки було організовано заміри у приміщеннях управління. Вони показали високі дози радіації. Тож надійшла команда зняти людей з будівельних об’єктів та заборонити будь-які будівельно-монтажні роботи. Більше того, у приміщенні управління будівництва взагалі забили вхідні двері...

Тим часом місто Прип’ять жило своїм звичним життям: діти пішли до школи, розпочалися заняття в профтехучилищі, працювали всі об’єкти соціальної сфери. Хтось готувався до міжнародних юнацьких змагань з велоспорту, які мали відбутися у місті 27 квітня, хтось — до весілля...

Десь близько 4-ї години дня з реактора почало вириватися блакитне полум’я — наче з величезного газозварювального пальника. До кінця дня висота полум’я сягала, на мій погляд, не менш 30-40 метрів. Як з'ясувалося пізніше, це горів графіт, температура горіння якого перевищує 2000^оС.

Діти й чимало дорослих, не усвідомлюючи небезпеки, піднімалися на дахи будинків і спостерігали це незвичайне видовище. Довелося декого зганяти...

О 5-й ранку вже 27 квітня багато жителів міста, серед яких переважали жінки з дітьми, перекрили залізничну колію та зупинили поїзд «Москва-Хмельницький», який мав пройти станцію Янів без зупинки. Ці люди зорієнтувалися найпершими...

Того ж недільного ранку у Прип’ятській міській раді зібралися керівники організацій міста. Військовики і цивільні тягли дроти, встановлювали на даху антени. Але мало хто розумів, що ж відбувається навколо.

О 10-й ранку в залі міськради перед нами виступив перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР Б. Щербина, який, як відомо, очолив урядову комісію з ліквідації наслідків аварії. Він розкрив всю ситуацію на станції та повідомив про перші жертви. Проте несподівано збори були перервані — Б. Щербину запросив до телефону Голова Ради Міністрів СРСР М. Рижков.

Тим часом всі учасники наради вийшли на вулицю, де поливальні машини мили пінним розчином тротуари і проїжджу частину вулиць. А діти босоніж бігали по цій піні, хоча напередодні жителів попереджали про небезпеку. Над містом і станцією кружляли військові вертольоти, а навколо міста на всіх дорогах уже стояли сотні автобусів.

Невдовзі нарада продовжилась — і на все життя мені запам’яталися слова Б. Щербини, який разом з привітаннями М. Рижкова прип'ятчанам передав і особисте прохання глави уряду комуністам, всім жителям міста зробити все можливе і неможливе для приборкання вогню на реакторі, оскільки за кордоном уже здійнявся галас з приводу різкого підвищення радіації...

Другою новиною стало для нас рішення ЦК партії та уряду СРСР про евакуацію з міста жінок і дітей з необхідними документами та запасом їжі на 3 доби. При цьому особам, які мають свій транспорт, дозволялося вивезти свої сім’ї до родичів чи знайомих самостійно.

Після наради я побіг додому, але моя сім’я — дружина з дітьми — разом з іншими мешканцями будинку була вже на вулиці: упродовж кількох годин чекали автобусів. Я підійшов до майора міліції, заявивши про свою готовність вивезти сім’ю самостійно. Але назад у будинок уже нікого не пускали.

На той час подали і автобуси. Єдине, що вдалося дізнатись, що людей везуть у Житомирську область. Тож наказав дружині, щоб із місця евакуації добиралась до моїх батьків у село Страхолісся Чорнобильського району. Тоді це ще здавалося «тилом».

«Хлопці, ви — герої»

Одразу після евакуації розпочалися роботи з ліквідації аварії. Біля річкового вокзалу було намито багато піску. Нам вдалося зібрати близько 60 наших робітників, завдання яких полягало у тому, щоб насипати пісок у мішки, вантажити в парашути та чіпляти до вертольотів. А потім пілоти доставляли цей вантаж до зруйнованого реактора та скидали його у палаюче жерло. У зв’язку з високою радіацією вертольоти нижче двохсот метрів над реактором не опускались, а тому й точність попадання піску у перші години роботи була мінімальною.

Захистом від пилюки та радіації нам слугували марлеві «пелюстки». Людей не вистачало. Але були серед них і справжні герої — хлопці з бригад О. Трикіши, В. Чорнобривка…

Вже пізно ввечері на нараді, яку проводив В. Кизима, у зв’язку з гострою нестачею робітників було прийнято рішення — відправити перевтомлених людей в села Поліського та Іванківського районів, куди було евакуйовано сім’ї, і запросити заміну.

28 квітня із сіл стали прибувати «свіжі» люди. Їх було десь близько 100 чоловік... Урядова комісія на той час розміщалася у приміщеннях Прип’ятських міськвиконкому та міському партії. Там же було облаштовано і монітори для спостереження за точністю попадання піску в жерло реактора.

Звідкілясь надійшла інформація, що хороший результат дає глина. Тож терміново було організовано ділянку для копання глини біля села Чистогалівка. Але знову гостро бракувало людей, не вистачало мішків… Я терміново їду до військової частини, розташованої поруч із містом, аби попросити допомоги. Але там вже нікого немає — вночі евакуювали.

Проте, звичайно, знайшлися і мішки, і люди. Вже 29 квітня на завантаженні вертольотів піском, глиною та іншими компонентами працювало понад 300 чоловік.

І тут гостро постало питання: чим годувати людей, які працюють у пекельних умовах під вертольотами? Тож довелося забрати під розписку в ресторані «Полісся» залишки ковбаси, твердого сиру, свіжих огірків та помідорів, а у присутності начальника відділу робітничого постачання А. Швидченка відкрити продуктовий магазин та взяти звідти хліб, 50 ящиків мінеральної води, консерви і 3 ящики горілки.

Всі ці продукти через відповідальних осіб було роздано людям, які працювали під вертольотами на відкритому повітрі. Включаючи і по 100 г горілки на кожну людину. За ці 100 г мене майже 3 місяці допитували і ледве не засудили. Як, мовляв, я керівник-комуніст, посмів споювати народ? Хоча рішення в тих екстремальних умовах (і щодо 100 грамів зокрема) ми приймали колегіально.

30 квітня робітники, які 3 дні працювали під вертольотами, були доставлені у лікувальні заклади Києва. Але згодом з'ясувалось, що практично ніхто з них не отримав значних доз опромінення чи радіоактивних опіків, крім тих, що померли одразу ж після аварії...

Невдовзі через сильні радіаційні поля урядова комісія перебралася з Прип'яті до Чорнобиля, а наші будівельники, виходячи з оперативної обстановки, отримали завдання звести перегороджувальну стінку між 3-м і 4-м енергоблоками. Першими, хто почав виконувати це завдання, була бригада Г. Павлова, яку згодом змінили інші.

Мені кілька разів довелося побувати з представниками Москви на місці спорудження цієї стіни. І вони не приховували захоплення: «Хлопці, ви — герої»

Жінки у полях радіації

Тим часом роботи побільшало. На залізничну станцію Вільча суцільним потоком пішли вантажі, які необхідно було вивантажувати і доставляти до місця призначення. Швидко створювалися бригади. Тоді ж у пересувному домі «Універсал» в місті Чорнобилі почав працювати буфет, що якоюсь мірою вирішувало проблему харчування людей хоча б сухими пайками.

Містечко будіведбників на базі відпочинку «Зелений Мис»

Сьогодні, аналізуючи ситуацію тих перших днів Чорнобильської катастрофи, приходжу до висновку, що підрозділи цивільної оборони, які існували на всіх виробництвах, насправді не були готові до роботи в умовах реальної небезпеки. Не було засобів індивідуального захисту, бракувало дозиметрів. Що вже казати про пересувні пункти харчування, сантехобробки людей та техніки! Терміново довелося створювати навіть служби дозиметричного контролю, проводити навчання персоналу...

Організовуючи роботу, майстер чи виконроб отримували на колектив, як правило, лише один дозиметр. І це притому, що навіть у протилежних кутках одного й того ж невеликого майданчика могли бути зовсім різні дози випромінювання. Тому вести точний контроль за одержаними персоналом дозами радіації було практично неможливо.

В результаті на сьогодні склалася парадоксальна ситуація. Особи, які були направленні у Чорнобиль військкоматами, сільськими радами, отримали згодом статус інвалідів Чорнобиля, яких прирівняли до учасників та інвалідів війни. А наші будівельники, які прийняли перший удар на себе, дотепер змушені доводити свою причетність до Чорнобиля через суди. Що дуже складно, адже організацію давно ліквідовано, а документи захоронені в могильниках...

…Запам’яталася доставка бетону під зруйновану стіну 4-го блоку. Перші машини з бетоном супроводжували керівники управління будівництва ЧАЕС, в тому числі і я. Показували водіям дорогу до місця вивантаження бетону. Частіше водії чесно виконували свої обов’язки, але були й такі, що везли, приміром, бетон із Вишгорода, але, не доїжджаючи 1,5-2 кілометра до реактора, зливали його в лісі.

Такими водіями займалися, звичайно, компетентні органи. А ось нам доводилося додатково ставити контролерів. Це здебільшого були жінки. Простіть нас, любі…

Надія «Зеленого Мису»

На початку травня, побувавши з начальником нашого управління В. Кизимою на базі відпочинку «Зелений Мис», яка належала Київському механічному авіазаводу ім. Антонова, вирішили переселити сюди наших будівельників із Чорнобиля. Тим паче, що питання спорудження вахтового селища для працівників організацій і служб, задіяних на ліквідації аварії, постало ще у перші дні роботи. Та й назва «Зелений Мис» — у порівнянні з Чорнобилем чи Страхоліссям — звучала більш оптимістично...

Отже, невдовзі тут вже з'явилися люди, а паралельно — було відкрито магазин, їдальню, встановлено на в'їзді пост дозиметричного контролю та почалося прискорене зведення обмивального пункту. Адже через сильне радіаційне забруднення спецодяг персоналу доводилося змінювати мало не щодня. Мій особистий рекорд — тричі за добу!

Тим часом у Чорнобилі виникли проблеми з харчуванням людей. Тож на початку червня отримую завдання першого секретаря обкому партії. Г. Ревенка переобладнати під їдальню на 2,5 тисячі відвідувань місцеву станцію техобслуговування. Термін введення — місяць. Але через дві години викликає вже другий секретар обкому В. Маломуж і, підтвердивши попереднє завдання, називає новий термін введення — два тижні...

Дещо приголомшений, їду шукати підтримки в тодішнього голови Укрпрофради В. Сологуба, який не раз бував у Чорнобилі, тож знає нашу ситуацію. І хоча самого Сологуба на місці не виявилось, на допомогу без вагань прийшла його перший заступник С. Євтушенко.

Отже, назад я повертався, вже маючи, образно кажучи, у кишені 30 тис. карбованців профспілкових коштів на преміювання людей. Це дозволило переглянути плани робіт на об'єкті — і у чітко визначений час нова їдальня вже приймала відвідувачів.

На відкритті був присутній і В. Маломуж. Але, подякувавши мені за роботу, одразу ж видав і нове завдання — відремонтувати їдальню «Енергетик». Термін той же — два тижні!

Забігаючи наперед, можу сказати, що і це завдання було виконано, заради чого довелося навіть відкликати зі Смоленської АЕС колишнього прип'ятчанина В. Радохлєбова, який очолював до цього відділ робітничого постачання. Але в такому режимі і з такою віддачею тоді в Чорнобильській зоні працювала переважна більшість...

Я міг би з вдячністю назвати не один десяток людей різних професій і різного рангу, включаючи й моїх колег — профспілкових працівників, які у ті важкі дні і місяці забули про вихідні, щодня зустрічаючись з сотнями людей, вислуховуючи їх біди та приймаючи конкретні рішення.

Хоча, чого там приховувати, траплялися й такі керівники, які, опинившись у зоні, навіть не виходили з персонального автомобіля, спілкуючись із людьми виключно через приспущене скло. Але таких, якщо чесно, були одиниці.

Підсумовуючи, можу додати, що, безперервно відпрацювавши в Чорнобильській зоні з 26 квітня по 6 грудня 1986 року, я встиг отримати три партійні догани та ще двічі міг бути притягнений до суду. Але при цьому маю й почесні відзнаки від урядової комісії, ВЦРПС СРСР, Міністерства середнього машинобудування СРСР та інші.

Після Чорнобиля ще довго лікувався, переніс чотири хірургічні операції, отримав 2 групу інвалідності. Але це — вже інша історія...

Перше екскурсійне бюро запрошує на екскурсію до Чорнобиля

Репродукції Ольги ЛИТВИНЕНКО
та pripyat.com

Фото з Національного музею «Чорнобиль».

Квітень 2011.