Микола Берсон

Театральна біографія південного краю представлена цілим родом українських акторів, режисерів, діячів культури, творців національного професійного театру — Тобілевичів. Один із них — Опанас Карпович Саксаганський (сценічне ім'я), брат І. К. Карпенка-Карого, М. К. Садовського і М. К. Садовської-Барілотті народився в селі Кам'яно-Костувате Херсонської губернії, яке нині належить до Миколаївської області. А. К. Саксаганський починав творити в місцевих аматорських спектаклях. У 1883 році він прийняв пропозицію С. Старицького і вступив до його театральної трупи, яка гастролювала в Миколаєві. П'ятнадцять миколаївських сезонів і стали для нього прекрасними університетами театрального мистецтва, виступав він на всіх сценічних майданчиках місцевих театрів — Монте, Міллера, Шеффера — і брав участь у так званих «народних сценах» репертуарних вистав. Це були нині класичні «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю — заведе в неволю», «Глитай», «Доки сонце зійде — роса очі віїсть», «Шельменко-денщик» та ін. У 1897 році в Москві, виступаючи на першому Всеросійському з'їзді театральних діячів, Саксаганський мав усі підстави заявити своїм колегам по професії: «Малоросійський театр на півдні пустив глибоке коріння, він має свою публіку, маси люблять його».

А ось ще одне славне ім'я з історії культури краю — Микола Миколайович Аркас. Він — миколаївець за народженням, вихованець Новоросійського університету, моряк, почесний мировий суддя Херсонської губернії і засновник миколаївської «Просвіти»: українського ліберально-просвітницького товариства. М. Аркас був прекрасним знавцем української козацької історії, автором «Історії України-Руси» і справжнім поціновувачем, збирачем музичної народної творчості, подвижником української культури. У його творчому доробку — лібрето і музика «Катерини», першої опери за сюжетом однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Миколаївську прем'єру свого твору Аркасу вдалося почути лише 14 березня 1900 року в театрі Шеффера, вже після того, як вона була поставлена в Москві.

Штандарт театру

Місто на Південному Бузі на початку ХХ століття користувалося хорошою театральною репутацією. Миколаїв охоче відвідували московські, київські трупи на чолі з В. Коміссаржевською, В. Мейєрхольдом, М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, М. Кропивницьким, тут одночасно йшли циркові, опереткові, драматичні, оперні спектаклі «Життя за царя», «Запорожець за Дунаєм», з підмостків сцени звучало російське, українське, єврейське слово.

Революції та війни ХХ століття — це вже драматичні сторінки в історії культури. Вони принесли багато поневірянь, але, на щастя, не змогли порушити традиції театрального мистецтва. У наполовину зруйновані, погано пристосовані й опалювані театральні приміщення повернулося життя, тут почали виготовляти реквізит, костюми, декорації, нові трупи артистів знову стали запрошувати миколаївців. Місцева публіка, про яку говорив А. К. Саксаганський, на щастя, не забула українське слово, вона ще пам'ятала спектаклі за участі М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського, яких К. Станіславський абсолютно справедливо назвав блискучою плеядою «магістрів української сцени» світового рівня.

Миколаївський театр драми та музичної комедії

У 1927 році в місті був заснований театр юного глядача, саме з цієї дати веде свою історію Миколаївський академічний український театр драми та музичної комедії. Директор театру і його художній керівник Микола БЕРСОН — володар вищих звань у сфері національної культури: народний артист України, заслужений діяч мистецтв, заслужений працівник культури, кавалер ордена «За заслуги» II і III ступеня. З ним ми і ведемо бесіду, зробивши невеликий екскурс в історію культури Північного Причорномор'я.

— Миколо Семеновичу, в опублікованому вами посібнику для студентського спецкурсу є і нарис про історію вашого театру. Як відбувалося його подальше становлення?

— На афішах 30-х років разом із творами, адресованими юному глядачеві, все частіше з'являлися спектаклі для дорослих, причому і на українській мові. А потім — війна, евакуація. Літо 1944 року артисти зустріли вже на рідній землі, в Миколаєві. Тоді широковідоме симоновське «Жди меня» звучало зі сцени як молитва і маніфест. Післявоєнний період розвитку театру пов'язаний з ім'ям Бориса Оселедчика, головного режисера. Він очолював театр більше двадцяти років. Його спектаклі — «Земля» О. Кобилянської, «Ромео і Джульєта» В. Шекспіра, «Володимирська гірка» Д. Шевцова, «Сон князя Святослава» І. Франка — цінна спадщина творчого колективу. У 1949 році миколаївський театр отримав загальне визнання, став неодноразовим переможцем республіканських і всесоюзних театральних оглядів. У репертуарі тих років значаться «Як гартувалася сталь», «Нащадок гетьмана», «Безталанна», «Тарас Бульба», «Вій». У п'ятдесяті роки театр пережив хвилю ліквідацій і реорганізацій, був і пересувним українським, але завжди залишався музично-драматичним. У всі роки тут працювали талановиті люди. Досить сказати, що «Сватання на Гончарівці» грали майже 30 років із незмінним артистом Григорієм Черемушевим в ролі Стецька.

Новий час, кінець 60-х — 70-х років, приніс на сцену нову театральну естетику та нових героїв. У 1967 році головним режисером став А. Літко, він привів талановиту акторську молодь. У грудні 1980-го театр отримав сучасну назву і статус. Ми з допомогою архівних документів відновили всю хронологію свого розвитку і називаємо цей період сучасним етапом у творчій біографії колективу.

У вогнях рампи

— Погодьтеся, у такому поверхневому огляді відсутнє ще щось таке, що журналісти називають «великою драмою театру» — десятирічний термін його боротьби за виживання, десятирічний термін ремонтних робіт. Цей період уже пов'язаний з вашою діяльністю.

— У нинішньому році виповнюється 25 років як я обіймаю посаду директора і художнього керівника Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії. Щиро пишаюся його успіхами, його академічним званням, моїми колегами, членами художньої ради — головним режисером, заслуженим діячем мистецтв О. Ігнатьєвим; головним балетмейстером театру, заслуженим артистом А. Леоненком, головним диригентом, заслуженим артистом В. Уресом. Пишаюся зовнішнім і внутрішнім виглядом театру, його змістовним репертуаром і, звичайно ж, своїм талановитим колективом. Сьогодні ми здатні задовольнити найрізноманітніші естетичні запити публіки: ставимо драми, музичні комедії, оперету, оперу, балет, мюзикли, пропонуємо миколаївцям і гостям міста не менше 20 вистав у театральний сезон.

У фойє театру

Глядачевий зал

Мала сцена

Ще порівняно недавно кожен другий глядач, купуючи квиток, запитував, якою мовою йде спектакль. Сьогодні такого вже не почуєш. 80 відсотків спектаклів йдуть українською мовою, в репертуарі присутня і російська класика: Островський, Чехов, «Маленькі трагедії» Пушкіна. З великим задоволенням спостерігаю за миколаївською публікою. Це вже інший, більш підготовлений глядач, сприйняттю якого вже доступний і трагічний шекспірівський пафос. Чули б ви напружене мовчання залу, коли Макбет, зраджуючи друзів, заявляє: «Я смію все, що сміє людина». Це враження від прем'єрної вистави «Макбет» за однойменною п'єсою В. Шекспіра репертуару 2011 року.

— Як відбувалося повернення шевченківської спадщини на сцену українського театру?

— Нагадаю, що після миколаївської прем'єри «Катерини» в 1900 р. (спектакль грали актори трупи Кропивницького), оперу ставили в Одесі, Луцьку, Львові, Варшаві, Кракові, Мінську, пізніше в Харкові, Полтаві, Вінниці. У 1943 році її почув Нью-Йорк, Торонто. У 1956 р. композитор Г. Таранов і поет Д. Бобирєв (Київ) створили другу редакцію клавіру і лібрето. Цим варіантом сьогодні і користуються театри. В кінці 50-х років «Катерину» в Миколаєві поставив заслужений артист України В. Канана.

7 лютого 2003 року відбулася прем'єра «Катерини» на сцені нашого академічного. Керівником проекту або театральним продюсером оперного спектаклю виступив я, запросивши для постановки відомого київського режисера, заслуженого діяча мистецтв Володимира Бегму, знайомого миколаївцям по музичних виставах «Засватана — не вінчана», «Анжеліка і чорний дракон». Хореографом-постановником вистави став народний артист України, професор Володимир Ніраденко; диригентом-постановником — заслужений артист Віктор Урес, хормейстером — Оксана Мададраш, колишня випускниця Миколаївського коледжу культури, а нині диригент Київського театру оперети. Партії виконували наші артисти: Катерини — Яна Артеменко, матері — заслужена артистка Ірина Бубенко, батька — Володимир Карпенчук і заслужений артист А. Мостренко, Івана — Олександр Щесняк, Андрія — нині заслужений артист Андрій Дерік.

Трагічна доля української дівчини сприймалася в залі схвильовано і з розумінням. Зберігаючи кожен такт авторської музики, В. Бегма створив додатковий сценічний план оперного спектаклю — позачасовий, об'єктивний і позаособистісний. Досягти цього вдалося завдяки своєрідному музичному обрамленню сценічного дійства — пролозі і епілозі, де звучали Хор і Поет (народний артист України В. Бурдик). Уже початок опери налаштовував на глибокі роздуми про сенс людського життя. «Думи мої, думи мої», — звучали шевченківські слова і чувся голос автора, голос українського народу.

Афіши театру

Успіх «Катерини»-2003 був вражаючим. Десятки місцевих періодичних і спеціальних столичних видань відгукнулися на миколаївську прем'єру. Оглядач В. Шатохін писав: «Глядачі були щасливі, вони побачили довершений класичний твір оперного жанру у виконанні своїх улюблених артистів, майстрів сцени». «Катерина» на сцені академічного українського театру драми та музичної комедії стала подією культури не тільки для Миколаєва.

— На прикладі репертуару театру видно, що у створенні вистав сьогодні беруть участь режисери, постановники, хореографи, театральні художники з Одеси, Херсона, Сімферополя, Києва, Дніпропетровська. Як розцінювати цю тенденцію і чи не зачіпає вона професійну гідність ваших корифеїв?

— Така практика набула широкого поширення. Діячі культури бачать у творчій співпраці позитивну тенденцію, бо такий досвід дозволяє обмінюватися кращими досягненнями театрального мистецтва. Завдяки активній співпраці, миколаївські глядачі побачили прекрасну музично-поетичну драму «Засватана — не вінчана» за відомою п'єсою І. Карпенка-Карого. Новий музичний твір написав український композитор І. Поклад на лібрето режисера Київського театру опери і балету ім. Т. Г. Шевченка В. Бегми. Режисер поставив «Засватану» спочатку в Полтаві, потім її грали і ми.

Столичний режисер багато працював у театрах Західної Європи, його досвід для наших акторів виявився вельми і вельми цінним. Це — майстер-клас, якщо хочете. Ймовірно, в пам'яті місцевих любителів театрального мистецтва залишилися молодіжні вистави «Шикарне весілля» у постановці херсонського режисера Владислава Белозоренка і «Вільні метелики» у постановці Александа Григоренка, балетні вистави «Грані», «Айседора», поставлені киянином А. Бедічевим. Миколаївський глядач сьогодні добре сприймає українську класику — «Та й на Івана, та й на Купала», «Кайдашеву сім'ю» в постановці режисера Одеського академічного українського театру музкомедії К. Пивоварова. Співпраця українських майстрів сцени — невичерпний ресурс для новаторства, театральної творчості. Воно особливо цінно в умовах існуючих проблем з організацією гастрольної діяльності.

Думаю, я вже відповів і на ваше запитання, що стосується професійних достоїнств наших художніх керівників. Тим більше, що вони самі з радістю беруть участь у такому творчому обміні.

— Давайте ще раз повернемося до вічної проблеми служителя Мельпомени: «театр і глядач». Яким чином театру вдається залишатися цікавим для публіки?

— Це, дійсно, важлива і актуальна проблема. У нашому випадку додаткова складність полягає й у тому, що у відносно невеликому, переважно російськомовному місті функціонують три театри, є і філармонія. На гастрольних афішах — увесь СНД. Українському театру нелегко завоювати своє місце в культурному житті земляків. Бюджетний театр зобов'язаний платникам податків, ми не можемо бути утриманцями, наш спонсор — наш глядач. Отже — відповідальність і ще раз відповідальність без жодних посилань на рівень естетичних запитів публіки. У нас і артисти зі званнями беруть участь у масовках, а вокалісти з консерваторською освітою співають у хорі. Таким чином, демонструючи свою майстерність, ми висловлюємо повагу до тих, хто приходить на побачення з Мельпоменою.

Існує багато форм роботи з глядачем, які допомагають постійно підтримувати з ним зв'язок. Ми створили наглядову раду театру, організовуємо театральні свята, бенефіси, концертні виступи. Відкрили малу сцену, дитячу студію «Пані Куліса». Головне для будь-якого театрального колективу — точне відчуття часу, бути на «рівні століття». Дуже важлива проблема кадрів: у трупі повинні бути майстри, але потрібна і талановита молодь.

У середньому театри за сезон представляють 3-4 нові вистави. У нашому прем'єр утричі більше. І справа, зрозуміло, не в кількості, а в їх високому художньому рівні. Жодного сірого, прохідної вистави, жодної нудної — під таким гаслом ми напружено працюємо цілий рік. Реальністю стала ситуація: за місяць до прем'єри в касі квитки розкуплені. Останнє десятиліття середня заповнюваність залу — 98 відсотків. Ми щасливі, що публіка вдячно оцінює нашу працю, адже за сезон український театр відвідує до 100 тисяч миколаївців і гостей міста.

Розмову вів Євген МІРОШНИЧЕНКО, доктор філологічних наук

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро»

Липень 2011