Про Львів можна розповідати багато і можна мало. Можна зло і можна весело. Правдиво і вигадано. Але найкраще – кепкуючи, з гумором, з сатирою. Тут одне говорять, друге думають, третє роблять, четверте – радять, а все разом – мають в носі. Тут на кожному кроці зустрінешся з бувальщинами, легендами, реаліями. Тут тебе пожаліють, поділяться крихтою і реквізують кусень. Одне слово – тілько ві Львові, – як полюбляють гомоніти місцеві бувальці.

Зазвичай, про рідне місто – або добре, або нічого, або трішки того і трішки того. Зрозуміло, в одному журналістському матеріалі не під силу переказати увесь колорит Львова – мовний, архітектурний, туристичний, розважальний, історичний, гамірний, сучасний. Ми почнемо з колишнього передмістя, де розташований головний залізничний вокзал, або, як називають його львів’яни, – Двірець. Тепер звідси до центру трамваєм – п’ять зупинок. А колись… У цьому нам сприятимуть дослідники його історії – Олесь Ганущак, Ілько Лемко, Володимир Михалик, Георгій Бегляров.

…Древнє місто Лева славне своїми магістралями, величними спорудами, симпатичними міщухами. Багате на історичні дати, події, факти. Достатньо складено легенд, версій. І все це з гумором, напівстатечно і поважно. Подекуди губишся – кого слухати, кому вірити, в який бік дивитися.

Воно щоранку благословляється на світ тутешнім передзвоном ратушного дзигаря, першим лементом новонародженог, і, що там ніяковіти, аборигенним батярем, що вночі потайки сусідського ока чимдуж пірнає од любаски крізь напівпрочинену браму до скоротечного парубкування.

А ще вирує багатолюдством майданів, чує тільки свій голос, любить тільки себе, пліткує в кав’ярнях, гурмується на молодіжних вечірках, тиняється парками, працює, вчиться і живе собі в задоволення і політикам на втіху.

Що за мажорний вступ, – обуриться читач, – давай по суті!

Даруйте, адже це Львів, а ви того не зауважили: ми вже почали знайомство, яке, маємо таку надію, з часом переросте в міцну дружбу. Бо ж зрозуміти його ментальність можна лише із середини, блукаючи симпатичними вуличками, тішачи око неймовірною кількістю архітектурних стилів, які, в часі, накладаючись один на одного утворили притаманний архітектурно-художній колорит, що сплутати з іншим неможливо. А ще – спілкуючись з городянами, вивчаючи історію і сьогодення, вислуховуючи численні легенди та найнеймовірніші бувальщини. Дивуватися тут ніколи – все, що Львів вам пропонуватиме – це його сторінки історії, переважно правдиві, подекуди з гуморо, так що де одне, а де друге – вирішуйте самі.

Отож, для початку нам варто потрапити до Львова.

До міста разом з аеропортом, залізничним та автобусним вокзалом – вісім головних в’їздів. Для більш всебічного уявлення перенесемося в середньовіччя і вже звідтіля спробуємо простежити, як кажуть поляки, – цо то є…

…Будучи визнаним форпостом західного напрямку, одним з найбільших ярмаркових центрів Австрійської імперії, Львів притягував до себе усілякого роду торговий люд: запропонувати крам галичанам, відпочити, розважитися, набратися снаги і вражень, затим далі рушати на захід, як правило, у торгових справах.

Певне, що ярмарковий статус міста висував перед тодішніми управителями завдання не лише гідно прийняти всіх бажаючих, аби не впасти обличчям в калюжу ганьби, а й, насамперед, з користю для міської казни. Не забували батьки міста й про автохтонних міщухів, піклувалися, аби ті мали можливість придбати дешевого краму, прийняти на постій купців, вислухати новини тощо.

В тих часах найкращим місцем велелюдного збору і постою різнородного крамарства визнано обширний майдан у західній частині Львова. Мотиви такого рішення були логічно обгрунтованими – на віддалі від центру, без необхідності усілякими їздовими засобами рухатися міськими вулицями, розбиваючи бруківку і лишаючи після себе гори антисанітарії. До того ж неподалік розташовувалася головна ярмаркова артерія, що вирувала біля підніжжя Святоюрської гори. Далі – стелився прямий шлях у європейському керунку.

…Одне слово, управителі думали, крамарі погоджувалися, горожани сприймали як належне.

У ХІХ столітті з розвитком технічних засобів пересування мінялося і обличчя ярмаркового постою.

…Для того, щоб краще орієнтуватися в ситуації, зазначимо: на місці теперішнього сучасного приміського залізничного вокзалу була станційна колія, яка сполучала Львів з Чернівцями. З 1876 року вулиця має назву Цуфарштассе, далі по черзі з роками перейменовується – з 1892-го називається Дорога до Двірця, з 1920 – Доїздова, з 1930 – Алея Фоша (на честь військового маршала Франції і Польщі Фердинанда Фоша) з 1940 – Вокзальна.

Цілком логічно, що 1993 року львів’яни встановлюють історичну справедливість – вулиці від головного залізничного вокзалу до міста повернуто історичну назву – Чернівецька.

Проте, ми дещо вириваємося вперед.

Зрештою, знаковим для Львова став 1861 рік. Саме цього року вводиться в дію перша на теренах України залізниця сполученням Львів-Перемишль. У тому часі розпочинається будівництво і головного львівського залізничного вокзалу, який львів’яни називають Двірцем. Витончених архітектурних абрисів він набув 1904 року, коли за проектування взявся архітектор Садловський.

Не оминали вокзал і біди. Він тричі горів, не на попіл, але ближче до цього. З них два пожарища пережив капітально – 22 червня 1941 року його поруйнували німецькі авіабомби, у 1944 – союзницькі. Такі-сякі ремонтні роботи тривали упродовж п’ятдесяти років. Насамкінець, 2001 року, був солідно відреставрований і до нині має взірцевий вигляд на заздрість нашій торгово-діловій та вишукано європейській подорожуючій спільноті, може задовільнити примхи найвимогливішого гостя.

Певне, це обличчя міста. Воно красиве, вдоволене, трішечки нервове і суєтне мімікою.

Не лише всередині, довкола Двірця – кнайпи, їдальні, барчики, мотельчики. Поруч – автовокзал пропонує маршрути в Стрийському напрямку, на Закарпаття, до Моршина, а муніципальні трамваї, маршрутки та таксівки обов’язково довезуть кожного до центру Львова.

…З Двірцем пов’язано безліч легенд. З давен до нас дійшла і така. У передмісті Левандівка, це неподалік Двірця, проживали, як правило, залізничники. Це були впевнені та статечні хлопці, з добрими заробітками, які знали собі ціну, користувалися великим попитом у місцевих красунь. До того ж мали відповідну форму одягу, яка чимось нагадувала військову – а це для галичанок значило більше, аніж знайомства. Коли ж місцеві залицяльники і намагалися розтопити серце якоїсь красуні, у відповідь завжди звучала пісня, де були і такі слова: «Не май жадної надії, бо не служиш при колеї…».

Під знаком Двірця розташоване найближче його оточення – Придвірцевий вокзал, Придвірцевий ринок, Придвірцева площа – на львівський манер. Для гостей – приміський залізничний вокзал, Привокзальний ринок, площа Кропивницького.

Від Двірця прямою, як стріла, і вже нам знайомою вулицею Чернівецькою, з одного боку якої – локомотиворемонтний завод, з іншого – громадсько-розважально-відпочинкові вагончики, гуртівня, далі автостоянка, через вулицю Городоцьку височать будови Привокзального ринку. Праворуч – знову ж Городоцькою – до Левандівки, на Городок – райцентрове містечко, а там вже можна потрапити на українсько-польський митний перехід «Шегині».

То все – праворуч.

Нам – ліворуч. Прошкуємо на Придвірцеву, тобто площу Кропивницького. У 1944 році її так назвали на честь відомого українського письменника, драматурга, актора Марка Кропивницького (1840-1910). Дані, що зібрані краєзнавцями, свідчать: з 1871 року вона носила назву площа Солярні – тут розташовувалися соляні склади, з 1916-го мала назву Більчевського, на честь римо-католицького архієпіскопа Юзефа Більчевського (1860-1923), у 1941-му мала назву Котляревського, в часі німецької окупації – Ганзепляц.

…Придивляємося. Здаля вражають стрімкі, мов бойові стріли, один вище над двома, шпилі церкви Ольги та Єлизавети. За часів Польщі це був римо-католицький костел Ельжбети – гордість площі, гордість Львова, величний гімн людському розуму і духу, що сотворенний неперевершеними майстрами будівництва культових споруд. У 1946 році він був закритий комуністичною владою і до початку 90-х використовувався як склад. 1962 року, за наказом радянських властей, був знищений хрест на найвищій вежі храму і демонтований кам’яний хрест перед входом.

Мало хто переймається історією Храму. В ній переплелися споконвічні любовні марення, лебедина вірність коханню і їх правдиве розуміння львівською громадою.

Зауважимо: звиклі до одноманітності городяни хутко хрестяться, спішачи у справах, а стомлені від емоційно-інформаційних перенавантажень гості міста, поволі сприймають стандартно завченими фразами екскурсоводів словесний потік, в якому важко відрізнити родючі зерна від неврожайних.

Даремно. У всьому є свій сенс і своє легенда.

Костел не стояв би тут. Понад сто десять років цьому трагічно завинила… Швейцарія. Саме тоді на Женевському озері відпочивав австрійський цісар зі своєю коханою дружиною Єлизаветою. На заваді відпочинку щасливому сімейству став анархіст Луккані. Вибравши слушний момент він вбиває імператрицю.

У горі вертався цісар домів. І все ж, ним не стільки керувала справа помсти, як увіковічення у віках імені дружини. Городяни з розумінням віднеслися до цісарського побажання. І ось невдовзі оголошено збір коштів на будову храму. Добровільні пожертви вносили і міщухи, і торговий люд – байдужих не було.

Можна почути думку, що неоготична ажурність костелу Єлизавети-Ельжбети не складає великої цінності. Можливо для когось і так – двадцять літ тому тут розташовувався комора для зберігання будівельних матеріалів – нищилося все: віра, дух, пам’ять, минувшина. Нині ж реставраційні роботи непомітно доходять свого завершення. Зате помітні служби Божі, нескінченний людський потік, що прагне умиротворенності своїм ділам і помислам. Тут байдужих немає.

Заходимо до Храму. Завмираємо, заплющивши очі: відчуваємо, немов крізь століття до нашої пам’яті доноситься насправді величний славень всепрощаючої любови до кожного сущого – грішного і безгрішного, тутешнього і мандрівного, світського і віруючого.

Урочо здіймається до небес храм Ольги і Єлизавети, ставши справжньою окрасою Придвірцевої.

В історичній ретроспективі зазначимо ще ряд суттєвих доповнень, що стали єдиним цілим площі. Житловий будинок №1 – тут за польських часів знаходилося бюро міжнародних морських ліній «Королівсько-Голландський Ллойд», зараз – магазини «Парфуми», «Еколан», «Щирецькі ковбаси».

Під №3 за часів Польщі розташовувалася фабрика шоколаду “Дерби”, за радянських – кондитерський цех №7. У 50-х роках минулого століття цю адресу мала також кравецька майстерня Львівської залізниці. У будинку №6 за Польщі містився магазин канцелярського приладдя, у 50-х тут була закусочна, від 60-х і донині – пиріжкова, магазин жіночої білизни та «Подарунки-сувеніри».

У будинку №7 До війни була цукерня Овоца, нині магазин аудіовідеотехніки. Будинок №9 у 50-60-і мав зарядку та ремонт акумуляторів, ремонт годинників, зараз – магазин трикотажу «Катря».

За Польщі у будинку №10 розташовувався магазин тканин Саламандера, у 50-60 – перукарня і фотосалон артілі «Фотохудожник», який існує донині. Від часів СРСР також тут працює магазин «Книги». Будинок за №12 мав колись сосисочну, зараз «Взуття».

Дещо обабіч архітектурно доповнює площу величний скульптурний комплекс провідникові національно-визвольного зриву, Герою України Степану Бандері. Над його розробкою знаний львівський скульптор Микола Посікіра працював, як він сам наголошує: все життя і один, мов блискавка, день.

Події, що вирували навколо пам’ятника, а вони і до сьогодні не стихають, потроху переростаючи в легенду: три конкурси підряд і один беззаперечний переможець. При нагоді він сам нам про це оповість. Нині ж, допоки комплекс не завершений, а думок і оцінок – не бракує…

Невеличкий екскурс про Двірцевий в’їзд до Львова можна і завершувати. Однак він не буде повний, коли ми не розповімо про болюче для львів’ян.

Якби не Городоцька, 96, в площу Кропивницького вперлася б зовсім непомітна вуличка Хотинська. Названа вона так у 1907 році на честь битви під Хотином, де 1621 року польсько-козацьке військо здобуло перемогу над військом турецького султана Османа ІІ. За німців вулиця називалася Федоровичгассе – на честь українського першодрукаря.

Під першим номером будинку розташовувалося Управління праці та соціального захисту міськради. Нині воно перебралося на околицю міста. Під №2 до 2005 року знаходився чи не найбільший у місті гастроном «Львів». Нині тут філія банку «Фінанси та кредит», поруч, по Хотинській, під тим же номером, – невеличкий магазин «Продукти». Його директриса, пані Юля, яка працювала ще у тому, великому, розповідає, що упродовж майже тридцяти років, спочатку до «Львова», а потім і в «Продукти» один раз на тиждень заходив шляхетний львівський пан при капелюсі, плащі. В руках тримав величезний портфель. Мовчки займав чергу, терпляче вистоював, робив закупи, дякував продавцям, прощався і йшов. Це був геніальний галицький композитор Богдан-Юрій Ярославович Янівський, дитинство і юність якого пройшла на вулиці Хотинській, де він з батьками мешкав у будинку під №7. Його серце перестало битися п’ять років тому.

— Донині його добрим словом пам’ятаємо і ми, і сусіди, – говорить пані Юля, – а пісню, де є слова: не забудь яка стрімка людської пам’яті ріка, – співаємо при кожній слушній нагоді.

І, слава Богу, вулиця пам’ятає. На жаль, влада забула – ні тобі пам’ятної таблички, ні поваги, ні шани, ні спомину, ні пам’ятника, начебто і не було всесвітньої слави композитора, автора музики до майже 700 пісень, 200 театральних вистав, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, ініціатора українських та міжнародних фестин національної пісні, проректора Львівської консерваторії ім. М. Лисенка. І ще, і ще...

Воістину життєва ріка несе свої води стрімко і, у цьому контексті… байдуже.

Не праглося завершити свою оповідь на такій печальній ноті. Але ж, що є, то є. Гадаємо, з часом, при слушній нагоді, при якійсь алярмовій даті, при людському зборі – та й віддасться шана, честь, і повага Композитору. Що так воно буде, особисто у мене сумнівів не виникає. Ось тільки – коли?

Наразі ж час ставити три крапки… в надії, що мандри Львовом читачі виявлять бажання до продовження…

м. Львів.

Травень 2010.