Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Замок Любарта 13 ст, Луцьк, Волинська область
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Замок Любарта 13 ст, Луцьк, Волинська область
Вівторок, 16 Липня 2019

Меню

Новини Культури > Храм Різдва на Подолі

Відтворена церква Різдва Христового

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ,
дослідник київської старовини.

Спеціально
для «Першого екскурсійного бюро».

Всі православні церкви нашого міста 7 січня відзначать Різдво Христове. Серед них є й такі, для яких це свято буде храмовим. За всю історію Києва відомо не так уже й багато храмів на честь Різдва Христового. Очевидно, найвідоміша з усіх − Різдвяна церква на Подолі, на Поштовій площі. Не так давно її повернули з небуття, де вона перебувала кілька десятиліть.

Києво-Подільська Христо-Різдвяна церква здавна була першим значним храмом, що зустрічається на шляху від моста до Подолу вздовж берега Дніпра, і ніби відкривала собою Поділ. Східний фасад церкви звернений до Поштової площі, південний фасад розміщений по фронту нинішньої вулиці Петра Сагайдачного.

Місце, де знаходиться храм, розташовано неподалік так званої «колони Магдебурзького права» або «колони Хрещення Русі», встановленої в тому місці, де, за переказами, князь Володимир Святий хрестив своїх синів. Серед прихожан церкви Різдва поширена думка, що і сама вона була заснована за часів Київської Русі, за князя Володимира Святославича. Це припущення виникло не на порожньому місці. Воно спиралося на документ із зібрання Київської духовної консисторії «Фундамент доскональний тестований храму Різдва Христового», в якому стверджувалося, що «церква Різдва Христового Києво-Подільська, Хрещатицька − перша має і веде свій фундамент од самого хрещення Володимирового і Русі, од року 6519» (тобто 1011 рік від Різдва Христового). Але цей документ (судячи з мови написання, належав кінцю XVI − початку XVII ст.) не сприймався всерйоз авторитетними істориками, які вважали його або вигадкою, або підробкою. До того ж відсутні будь-які згадки про Різдвяну церкву в документах аж до 1543 року.

Церква Різдва на плані 1695 року

Церква Різдва (позначена «Z») на плані 1803 року

Проект нового храму Різдва (А. Меленський, 1808)

Саме у 1543-му церква Різдва Христового на Подолі зустрічається в ревізорському звіті комісарів короля Сигізмунда I. Ким була побудована і як виглядала ця церква − невідомо, але до 1564 року вона була вже втрачена, і відбулася закладка нової церкви на пожертвувані кошти. Цей храм згадується у «Розписи Києву» 1682 р. серед 12-и подільських церков. Про його зовнішній вигляд можна почасти судити з відомого плану Києва, складеного під керівництвом полковника Івана Ушакова (1695), де Різдвяна церква показана у вигляді дерев'яної одноглавої споруди.

На початку XVIII століття ця церква згоріла, і у 1717 році на кошти київського бургомістра Романа Тихоновича був збудований наступний дерев'яний храм «у те ж іменування». До 1743-го він, однак, постарів так, що біля старої церкви почалося спорудження нового дерев'яного храму на кам'яному фундаменті. Будівництво, через брак коштів, тривало цілих сорок років! І вийшло так, що ця будова простояла в готовому вигляді набагато менше, ніж тривало її будівництво. Вже до 1804 року вона занепала так, що, за відгуками міського архітектора Андрія Меленського, «від сильного напруження вітрів загрожувала швидким падінням».

На початку 1805 року церкву з міркувань безпеки довелося розібрати, а парафіяльні богослужіння були перенесені в Сімеонівську церкву у дзвіниці при храмі Св. Миколи Доброго. Потрібно було вирішити, чи буде черговий храм перебувати на колишньому, намоленому місці. Причт і парафіяни наполегливо висловлювалися за це, але військовий губернатор Олександр Тормасов настільки ж наполегливо переконував їх перенести церкву на нове місце «на Хрещатицькій розчищеній гірці». Однак при наступних адміністраторах бажання парафіян було задоволено. У червні 1808-го зодчий Андрій Меленський − провідний майстер київського класицизму − спроектував нову кам'яну церкву на старому цвинтарі. У тому ж місяці київський митрополит Серапіон затвердив цей проект.

Зовнішність спроектованої Меленським церкви Різдва цілком відповідала канонам класицизму. Головний восьмигранний обсяг храму перекривався присадкуватим куполом, який у проекті був прикрашений люкарнями і завершувався банею з хрестом. Зі сходу розміщувалася напівциркульна на плані вівтарна апсида, із заходу − двоярусна дзвіниця, увінчана шпилем, з півночі та півдня − чотириколонні іонічні портики.

Майбутній храм у порівнянні з колишнім був трохи зміщений у бік Дніпра. Це створило ряд проблем. При веденні земляних робіт з'ясувалося, що тут пролягала дерев'яна труба водогону XVIII століття, яка вже так струхлявіла, так що вода з неї заливала ґрунт. Довелося розчищати і осушувати ґрунт, проривати канави, завозити щебінь. Лише в травні 1809 року почалися будівельні роботи. Керівництво ними прийняв на себе Меленський. Будівельниками-підрядниками по цегляній кладці були міщани Сєріков і Кукушкін. Будівельні матеріали причт придбав у місцевих купців. Є відомості, що «під час риття фундаментів цієї церкви було знайдено кладовище, згідно старовинному звичаю ховати померлих у храмі або біля нього. Це кладовище, ймовірно, служило для всього Подолу, поки не було замінено новим на Щекавиці».

Загальний вигляд Подолу.
Зображення другої половини XIX ст.

Церква Різдва в забудові Подолу. Фото 1870-х рр..

Протягом робіт парафіяльна громада відчувала хронічний брак коштів. На початку будівництва причт мав у своєму розпорядженні лише невелику частину від кошторисної суми (що складала 65 000 крб.). Але настоятель храму протоієрей Михайло Луценко проявив кипучу енергію. Як він, так і диякон Максим Романовський витратили багато сил і часу для збору пожертвувань на будівництво церкви. Ними особисто було зібрано кілька тисяч карбованців, і ці кошти дали змогу провести чималу частину робіт. Деяку частку витрат покрили цільові пожертвування, найбільше з яких зробив купець Веремеєнко (1800 крб.). Майор Савойський позичив храму 6000 крб. з умовою вічного поминання. Невелике пожертвування (10 крб.) було отримано від представника знаменитої родини Героїв боротьби за свободу Греції − «волоського князя Іпсіланті», який проживав на той час у Києві. Серед зазначених у документах джерел поповнення будівельної каси фігурував навіть якийсь «дід» − жебрак, що стояв зі спеціальним кухлем-«карнавкою» біля входу до церкви.

Вже у 1809 році були виведені стіни і на зиму перекриті тимчасовим дахом. Роботи енергійно тривали, так що до початку 1811-го начорно була готова дзвіниця, на якій навіть повісили частину дзвонів. Але раптова трагічна подія призупинила будівництво, що успішно просувалося.

Вид на Поділ із Дніпра
Пожежа 1811 року знищила
практично весь д
ерев'яний Поділ

Реконструкція макет древнього Києва,
вид зі
Щекавицької гори

9 липня 1811 року сталася велика і катастрофічна за наслідками пожежа, яка знищила практично весь дерев'яний Поділ. Спекотне та сухе літо, свіжий вітер сприяли поширенню вогню. За словами історіографа нашого міста Миколи Закревського, «упродовж трьох годин Києвоподіл являв собою вогненне море». До 10 липня густозаселений район перетворився на димляче згарище.

Безпосередньо від вогню Різдвяна церква, мабуть, не постраждала, оскільки знаходилася далеко від епіцентру катастрофи, біля самого Дніпра. Згоріли лише деякі дерев'яні предмети, складені поза церквою, що будувалася, в тому числі − і старий іконостас. Але пожежа негативно позначилася на ході робіт, оскільки більшість парафіян втратили все своє майно і не могли підтримувати будівництво пожертвами. Чисельність приходу скоротилася з 929 до 627 чоловік. У зв'язку з цим кам'яна кладка під купол була закінчена лише до літа 1813 року.

Втрати від пожежі частково були компенсовані тим, що до церкви Різдва перейшло вціліле майно прилеглої Спасо-Преображенської церкви, яка згоріла вщент. Найбільш цінним надбанням виявився дерев'яний різьблений 5-ярусний іконостас старовинної роботи, який був встановлений у Різдвяній церкві у перший день 1814 року. У лютому того ж року митрополит Серапіон справив урочисте освячення храму. Зовнішній вигляд знову облаштованої церкви спочатку багато в чому програвав проекту. Брак коштів (церква завершила будівництво із безліччю боргів) призвів до того, що проект довелося спростити. Не були зроблені люкарні в куполі та відкладено до кращих часів будівництво обох портиків. Тільки у 1820 році Андрій Меленський склав кошторис «для зроблення знову двох фронтонів з колонами при церкві новозбудованій в ім'я Різдва Спасителя з дерев'яною огорожею», і лише в 1825-му ці роботи вдалося завершити.

Слід зазначити, що до цього часу суттєво змінилося місцезнаходження церкви на плані міста. До пожежі храм розташовувався на розі старих вулиць Великої Хрещатицької і Різдвяної, причому в бік першої був звернений його північний фасад, а у бік другої − західний, звідки і передбачався вхід до церкви. Коли ж у 1812 році був прийнятий новий план забудови Подолу, який кардинально змінив мережу вулиць, то виявилося, що новопрокладена вул. Олександрівська (нині вул. Петра Сагайдачного) проходить під самою церквою з її південного боку. Більше того, передбачуваний південний портик храму виступав за червону лінію, а рівень бруківки був вище рівня погосту. Різдвяна вулиця була зовсім скасована. У результаті передбачений проектом вхід до храму виявився важкодосяжним, оскільки потрапити до церкви із західної сторони можна було тільки через поміст, шлях до якого лежав через крутий спуск з Олександрівської вулиці. Взимку це було особливо незручно. Довелося відкрити вхідні двері з південного боку головного об'єму, і під час богослужінь у приміщення вривався вуличний шум. Така ситуація зберігалася аж до початку ХХ століття. Перепад рівнів призвів до того, що колони південного портика виявилися ніби вритими у землю. Через порушення пропорцій (а можливо, просто з економії) проектовані у 1808 році іонічні колони були замінені більш простими тосканськими.

Інтер'єр храму з іконостасом (до зміни)

Колони південного портика церкви Різдва

Істотна зміна зовнішнього вигляду церкви сталася у 1837-1841 роках. Храм отримав нову північну теплу прибудову (для зимових богослужінь) на честь Св. Сергія Радонезького. Ці роботи проводилися за рахунок купця 2-ї гільдії Сергія Терехова, який був у 1836-1840 роках церковним титарем (старостою). Проект прибудови був затверджений міським архітектором Людвігом Станзані в листопаді 1837 року. Той же Станзані у відповідь на запит Київського будівельного комітету зазначив: «При зробленні, від сторони помосту, передбачуваної споруди теплого приділу робити таку і з іншого боку для дотримання симетрії і пристойності міста не потрібно». У підсумку після освячення нової прибудови у серпні 1841 року церква втратила властиві класицизму симетрію і лаконічність форм.

Цікаво, що купець Терехов, якому церква була зобов'язана прибудовою, незабаром опинився у конфлікті з причтом храму. Настоятель відмовився надати йому в оренду церковний сінокіс. Тоді Терехов зажадав у митрополита виплатити йому останню із сум, витрачену ним на ремонт храму: «При приведенні мною церкви Різдва Христового у відновлення я дуже достатньо на пристрій оної пожертвував капіталу». Таких грошей у церкви не виявилося − і Терехов отримав в оренду сінокіс із заліком боргу в орендну плату.

У 1845 році був оновлений живопис іконостасу, але зовнішність храму залишалася скромною. Київський старожил священик Климентій Фоменко писав: «Бідний і убогий вигляд мала у 50-х роках Різдвяна церква. Взимку богослужіння проводилося в тісному Сергіївській теплій прибудові, влаштованій старостою Сергієм Тереховим. Молільників була лише жменька».

Тарас Шевченко

Біля труни Шевченка в Києві. Фото 1861 року

Але саме в цей період відбулася важлива подія в історії храму. 6-7 травня 1861 року в Києво-Подільській Христо-Різдвяній церкві була встановлена труна з тілом Тараса Шевченка під час перевезення її з Петербурга до Канева.

Цьому передували нелегкі турботи і перемовини: слід було заручитися згодою як київського митрополита Арсенія (Москвіна), так і генерал-губернатора князя Іларіона Васильчикова. Істотну роль у київському відспівуванні Тараса Шевченка зіграв благочинний парафіяльних церков Подолу, відомий церковний історик о. Петро Лебединцев. Збереглися його докладні спогади про те, як до нього прийшов по підтримку троюрідний брат Кобзаря − Варфоломій Шевченко і що за цим сталося:

«Згідно з існуючим законоположенням, своєю благочинницькою владою я не міг дозволити внести до церкви тіло небіжчика, про надсиланні якого з Петербурга в Київську губернію не було отримано єпархіальним начальством повідомлення від міністра внутрішніх справ, і тому запропонував В. Г. Шевченку їхати зі мною до митрополита Арсенія для пред'явлення відкритого листа, виданого міністерством на перевезення тіла. А щоб затримати ходу з труною, ми попрямували до лаври набережних шляхом по шосе. Перед вежними воротами на шосе ми зустрілися з труною, яку везли студенти та інша молодь, знявши шапки. Важка свинцева труна знаходилася у дерев'яному ящику, на дрогах, і вкрита великим покривалом з червоної китайки, на якій виднілося безліч вінків і квітів. На нашу пропозицією юнацтво обіцяло зупинитися тут і чекати дозволу на подальше слідування до міста, що й виконало. Митрополит був уже у своїй молитовній для слухання всеношної, що почалася в хрестовій церкві при його покоях, але після доповіді про особливу справу, з якою з'явився благочинний, прийняв мене. Подивившись відкритий лист і вислухавши мою доповідь, владика мовив: «Їдьте до генерал-губернатора і кажіть, що з мого боку немає перешкод», але при цьому велів мені бути у Христо-Різдвяній церкві невідлучно, поклавши на мене відповідальність за будь-який можливий безлад. Князь Васильчиков зустрівся зі мною на ґанку, під час виходу його з сімейством на прогулянку. Після короткої моєї доповіді про справу, якою я прибув, князь відповів ще коротше: «Гаразд, нехай внесуть до церкви». З цією відповіддю В. Г. Шевченко вирушив до труни на шосе, куди спустився від Миколаївських воріт, а я − на Поділ у Христо-Різдвяну церкву, де одягнувся в ризи і з настоятелем церкви, о. Йосипом, і його причтом зустріли привезену труну, відслуживши коротку літію над нею у самій церкві. До вечора до цієї церкви приставлена була вже поліція, а вранці надіслані й кінні жандарми, що ще більше збурило цікавість усіх, хто проїжджав чи проходив Олександрівською вулицею.

Петро Лебединцев

У той же час вранці труну під китайкою винесли на вулицю для фотографування і оточили братами і родичами Тараса, що з'явилися з натовпу у своїх свитках. На запитання: хто небіжчик? лунала відповідь: «Мужик, але чин на ньому генеральський». До четвертої годин, коли була призначена панахида і винос із церкви до пароплава, що стояв біля ланцюгового мосту, не тільки у церкві, але й у дворі ніде було яблуку впасти; по Олександрівській вулиці, по шосе, на горах Андріївській і Михайлівській, і на горі біля Царського саду стояло народу не менш, ніж буває 15 липня, під час володимирського хресного ходу. Літургія у Христо-Різдвяній церкві була відправлена, з нагоди недільного дня, у звичайний час настоятелем церкви о. Йосипом Жовтонозьким, а панахида за покійного Тараса Григоровича відслужена мною о четвертій годині спільно з о. Йосипом, при великій кількості послушників... Співали панахиду шанувальники таланту покійного за участю деяких студентів духовної академії і вихованців духовної семінарії, так як запросити хор академічний чи семінарський чомусь виявилося неможливим. Жодних промов у церкві не було за умовою з розпорядниками процесії. Але лише винесли труну з церкви на Набережне шосе, з’явилось стільки всяких ораторів з молоді, що довелося зупинятися з труною мало не через кожні п'ять кроків». Так кияни попрощалися з Кобзарем. З тих пір храм прозвали в народі «Шевченковою церквою».

Павло Чубинський

Відомо також, що у храмі Різдва не березі Дніпра в січні 1884 року відспівували ще одного видатного земляка − Павла Чубинського, автора національного гімну України. Після цього його прах відвезли ховати в Бориспіль.

Майже всю другу половину XIX століття − з 1853 по 1899 рік − настоятелем церкви Різдва був згаданий вище о. Йосип Жовтонозький. Цей неабиякий священик мав художній хист, брав участь у відновленні стародавніх фресок Софійського собору і Кирилівської церкви, а при Різдвяній церкві влаштував іконописну майстерню.

У 1860-1863 роках на церковному цвинтарі, на розі нинішніх вулиць Сагайдачного та Боричів Узвіз, збудували двоповерховий кам'яний будинок. Верхній поверх його використовувався для потреб причту, а в нижньому знаходилися чотири магазини, які охоче бралися в оренду і приносили храму солідний дохід. У 1860-х роках по сусідству з церквою було збудовано існуючу будівлю поштової станції. Поєднання храму і станційного будинку на тривалий час визначило вигляд сучасної Поштової площі.

У 1892-му по Олександрівській вулиці буквально біля самої церкви Різдва пролягли трамвайні рейки. Тут пройшов маршрут першого трамваю − не тільки у Києві, але й у всій Російській імперії.

У 1899 році з ініціативи о. Йосипа, на кошти церковного старости купця Олександра Сироткіна й за проектом парафіянина церкви архітектора Миколи Казанського навколо погосту була збудована нова огорожа на цегляних стовпах.

Енергійні заходи по оновленню храму проводив і наступник Жовтонозького, новий молодий священик − випускник Київської духовної академії о. Олексій Язловський. Вдало розпорядившись дохідними церковними землями, енергійний настоятель зумів подолати хронічну нестачу грошей.

У 1904 році єпархіальний архітектор Євген Єрмаков склав проект перебудови входу до церкви. Замість південного входу був прибудований спеціальний тамбур до західного обсягу, в який із південного боку вели нові вхідні двері, а колишній західний вхід був закладений і перетворений у вікно. У 1911-му на кошти Олександра Сироткіна були зроблені дві невеликі, круглі прибудови до вівтаря з північного та південного боку − для ризниці та пономарні. У тому ж році за проектом Миколи Казанського в церкві було влаштовано калориферне опалення, яке забезпечило теплом увесь храм і дало змогу проводити богослужіння у зимовий час у його головній частині.

Олександрівська вул. і церква Різдва.
З листівки початку ХХ ст.

Трамвай біля церкви Різдва. Фото 1890-х рр..

Вирішено було змінити високий іконостас: у 1910-і роки його перезолотили і розділили на дві частини (у головній частині храму залишився триярусний, а два яруси перенесені в Сергієвську прибудову). У ту ж пору київські іконописці брати Кохно по-новому розписали стіни. Найбільш значним було зображення у вівтарі на чільному місці юнака Христа − Бога Слова, що сидить на престолі в оточенні символічних євангелістів (орел, телець, лев, ангел). Праворуч був зображений Ісус, що наближається до потопаючого у хвилях апостола, ліворуч − Пастир добрий з ягням на руках, оточений стадом овець. Частина композицій та орнаментів була запозичена братами Кохно зі знаменитого розпису Володимирського собору в Києві.

До 1914 року живописні роботи в центральному об'ємі і в Сергіївській прибудові Різдвяної церкви добігли кінця. Після цього о. Климентій Фоменко − той самий, який характеризував церкву в середині XIX століття як «бідну й убогу», − написав: «Різдвяна церква збільшилася, благоприкрасилась, отримавши вигляд міської упорядкованої церкви. Стіни церкви розписані художнім іконописом. Співає найкращий хор. Кияни! Прийдіть і побачите».

Церква Різдва. Фото 1910-х рр..

Церква Різдва в панорамі Подолу.
З листівки 1930 року

Церква Різдва перед знесенням. Фото 1936 року

Все це було гідним початком ювілейних урочистостей, присвячених 100-річчю храмової будівлі. Незважаючи на світову війну, церква отримала дозвіл провести урочистий молебень, який відбувся 30 грудня 1914 року в присутності багатьох видатних київських священиків і професорів Київської духовної академії. Парафія відгукнулася на військові події: з ініціативи церковного старости − лікаря Федора Бурчака (останнього дореволюційного міського голови Києва) у приміщенні, безкоштовно наданому парафіянами, був облаштований евакуаційний госпіталь на 25-30 ліжок.

Напередодні революції у Різдвяній церкві була порівняно невелика парафія, але парафіяни пишалися своїм храмом та його історією, яку вони завзято зводили до часів Св. Володимира. Церковна школа згоріла ще у 1811-му, так що діти парафіян користувалися школою сусідньої Борисоглібської церкви.

Серед найважливіших реліквій, що належали храму, згадували ткану шовком плащаницю із зображенням Покладання у труну. Плащаниця була датована 1545 роком («літо 7053-го») і виготовлена, мабуть, на Буковині при молдавському воєводі Петрі. За переказами, її у XVIII столітті приніс до Києва з Молдавії солдат російської армії. У Різдвяну церкву вона потрапила «у спадок» від згорілого Спасо-Преображенського храму.

Найбільший із дзвонів церкви важив 99 пудів. Він був пожертвуваний у 1910 році колишнім церковним старостою Сироткіним. На дзвоні були рельєфні зображення Спасителя, Богородиці, Іоанна Предтечі і святителя Миколая.

За радянської влади на перших порах у храмі тривали богослужіння. У листопаді 1920 року був офіційно затверджений статут церковної громади. Але до 1930-х років церква вже не діяла, її приміщення використовували як гуртожиток. Правда, архітектурно-планувальне управління при Київській міськраді включило Різдвяну церкву до числа пам'яток, призначених до збереження. Однак в остаточному варіанті генерального плану розвитку Києва, затвердженому в Москві, більшість історичних споруд з цього переліку було викреслено. У результаті в 1936 році Церква Різдва на Подолі була знесена.

Саме тоді планувалася реконструкція площі з прив'язкою до проектованого на горі урядового центру, а також будівництво річкового вокзалу (останнє фактично було здійснено лише через 20-25 років). Перед зносом не було можливості навіть обстежити і обміряти храм. Цінні речі, золото та срібні рами і оклади ікон були конфісковані. Дерев'яний іконостас спалили. Ікони продали за кордон.

Поштова пл. Фото 1950-х рр..

Будівництво альтанки на місці храму. Фото 1997 року

Багато років місце храму було пусткою. У 1976 році на Поштовій площі з'явилася станція метро, вхід до якої опинився неподалік колишнього помосту (перед цим розібрали старий двоповерховий церковний будинок). Але з часом кияни знову згадали про «Шевченкову церкву». Спершу на її місці було розбито невеликий сквер і встановлено пам'ятний камінь. У 1997 році на Поштовій площі виклали контур храму, а в центрі цього контуру поставили металеву альтанку.

Здавалося б, усе йде до того, щоб відродити церкву Різдва. Однак наприкінці 1990-х пріоритетними були інші відтворення: саме тоді знову були споруджені Михайлівський Золотоверхий собор та Успенський собор Лаври.

Тільки у 2002 році підійшла черга «Шевченкової церкви». Її проект створили архітектори-реставратори Юрій Лосицький і Олена Мірошниченко. В основу було покладено не той вигляд Різдвяної церкви, який вона мала перед знесенням, а початковий задум зодчого Андрія Меленського, з нездійсненими в минулому люкарнями купола і без пізніших прибудов.

Роботи розпочалися на приблизному колишньому місці втраченого храму, але з урахуванням нинішньої ширини Володимирського узвозу. Будівництво велося до 2005 року, коли відроджений храм був освячений і переданий громаді Української православної церкви − Київському патріархату.

Усередині храму виконаний розпис у стилі класицизму. Тут експонується посмертна маска Тараса Шевченка; на фасаді церкви знаходиться меморіальна дошка з барельєфним портретом Кобзаря.

Тепер Поштова площа знову отримала свою вузлову споруду, а вулиця Петра Сагайдачного − необхідний візуальний початковий акцент. «Ворота Подолу» стали такими, якими вони були майже два століття тому.

Січень 2011.