На два десятки кілометрів тягнеться вузька піщана Кінбурнська коса

Євген МІРОШНИЧЕНКО,
кандидат філологічних наук.
Спеціально
для «Першого екскурсійного бюро».

У передачах центрального мовлення, на сторінках місцевої преси активно обговорюється доля регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса», який нині отримав статус Національного. Мова йде про збереження унікального природного комплексу території Миколаївської області — Кінбурнського півострова в акваторії Дніпро-Бузького лиману, Чорного моря і Ягорлицької затоки. Йде дискусія: бути чи не бути національному природному парку, названому «Білобережжям Святослава»?

Нагадаємо: регіональний ландшафтний парк (РЛП) «Кінбурнська коса» було створено 1992 року. Це один із перших в Україні проектів збереження національного біорізноманіття. Риси причорноморської землі унікальні: природний біосферний заповідник, багаті нерестовища різноманітних видів риб, оригінальна рослинність із найбільшим у Європі полем диких орхідей (60 гектарів), більше 30 видів лікарських рослин; тут мешкають тисячі видів водних і наземних безхребетних, більше 40 видів ссавців, зустрічаються близько 300 видів птахів — пелікани, чаплі, гаги, орлан-білохвіст і багато інших. Сьогодні Кінбурнська коса — популярний об'єкт масового відвідування. Визначні пам'ятки, відпочинок на заповідній землі широко рекламуються на сайтах Інтернет.

Як захистити унікальну природу Кінбурна від стихійного паломництва туристів і відпочиваючих?

Як захистити, врятувати унікальну природу Кінбурна від стихійного паломництва туристів, відпочиваючих, від організованої навали, коли десятки автобусів привозять до зеленого масиву природного парку сотні любителів природи? Їх кількість із кожним роком збільшується в геометричній прогресії. Автори пишуть про відсутність доріг, у той же час на косі йде інтенсивне будівництво баз відпочинку, дач, особистих котеджів, важкий транспорт — КАМАЗи, всюдиходи — взимку і влітку прасують піщані бархани, немов змагаються в автомобільних ралі. Про який спокій для пташиного населення причорноморського узбережжя і його постійних жителів може йтися!

Доля унікального природного куточка Миколаївщини, його екосистеми не стоїть осібно у ряді народно-господарських та природоохоронних проблем, які доводиться вирішувати сучасному суспільству. Окреслені питання широко обговорювалися і на міжнародній науковій конференції «Регіональна культура в умовах глобалізації», яка нещодавно відбулася в обласному центрі (університет «Україна»). Ми обговорюємо ці проблеми на семінарах в академічних курсах «Культурологія», «Історія і теорія культури», «Культура народів регіону». Наріжним блоком цих курсів є тема «Культура і природа». На цю тему написано десятки наукових статей, підручники. Миколаївська обласна газета «Южная правда» в останні місяці надрукувала кілька захоплюючих нарисів про природу і людей Кінбурнської коси. А мені пригадується одна з перших мережевих публікацій про визначні пам'ятки Кінбурнської природи. Вона належить миколаївському професору Анатолію Михайлику. У його інтерпретації проблема ресурсозбереження, біорізноманіття, охорони довкілля тісно пов'язана з проблемою людської культури, розвитку цивілізації. Він переконаний прихильник тієї точки зору, що турбота про стан природи прищеплюється засобами культури.

Унікальні мешканці Кінбурна

– Збереження і порятунок унікальної природи Кінбурна та його мешканців — це проблема народно-господарська, але не меншою мірою морально-етична та культурологічна, — переконаний Анатолій Григорович. — Досі поширена теза: цивілізація, урбанізація — вороги природи. Деякі вважають так: там, де багато культури і цивілізації, — там немає місця природі, вона живе своїм життям, функціонує за своїми законами. Культура ж створювалася історично з соціальних законів, на основі розуму, творчості та активної діяльності людини. У ХХ столітті протиставлення культури і природи досягло своєї критичної величини в роботах філософів, які заявили, що «культура є те, що не є природа». Все це призвело до того, що людина уявила себе володарем природи, стала називати її «грубою, дикою, сліпою силою», робилися спроби поліпшити природу, змінити течію сибірських рік і т. д.

Гості Кінбурна, як правило, мають примарне уявлення про унікальність краю

На мій погляд, протиставлення культури і природи стало алогічним не тільки з концептуальної точки зору, але і практично шкідливим. Аргументами може служити та обставина, що культура виникла в умовах живої природи нашої планети, розвивалася під її тиском на основі використання сировини, матеріалів, звуків, фарб, світла і тіні. Тому природа — не чуже явище для культури, а співтворець культури, вчитель гармонії та краси. Моє тверде переконання: культура ніколи не була ворогом природи. Найлютіший її ворог — людське безкультур'я, бездумне, варварське і жорстоке ставлення людини до навколишнього середовища і її природних мешканців.

У деяких сучасників виникло враження, що природа створена тільки для них. Насправді ж вона існує рівною мірою для всіх живих, особливо тих, хто не спотворює довкілля, а живе у злагоді з ним.

– А як, на вашу думку, слід організувати гармонійне перебування людини на Кінбурнській косі?

– Перш за все, тут необхідний інформаційний центр, активна екологічна просвіта всіх, хто приїжджає до ландшафтного парку відпочивати, жити чи насолоджуватися унікальною природою. Мені здається, що проблема не в тому, чи буде на косі національний парк або він залишиться в статусі регіонального. Поки тривають напружені дискусії про поділ землі між лісництвом, керівництвом регіонального парку та сільською радою, з поля зору зникають питання екологічної освіти та виховання. Відпочиваючі, гості Кінбурна, як правило, мають примарне уявлення про унікальність краю, його рослинного і тваринного світу, про те, як треба поводитися на території природного парку. Люди не знають, що не можна збирати букети з рідкісних рослин, занесених до Червоної книги. Природа заповідної землі первозданна, але на людину тут чигають і небезпеки — від ос, отруйних павуків-каракуртів, змій, скатів. Щоліта безтурботні туристи потрапляють до лікарень через укус павука-каракурта. Хто надасть першу медичну допомогу?

Якщо ми готові вважати Кінбурн національним надбанням, то чому так погано демонструємо зміст цього надбання. Коли авторам останнього фотоальбому про Кінбурнську косу (Київ, 2010) знадобилося сфотографувати найбільше в Європі дике поле орхідей, вони надрукували на принтері назву галявини і на тлі стандартного аркуша паперу робили знімки. Кінбурн давно став популярним центром відвідування, а де відповідна інфраструктура? Фактично в заповіднику відсутня наочна інформація з картами, схемами туристичних маршрутів, автомобільних парковок, описом унікальних видів тварин, птахів, рослин. Для ентузіастів, які з рюкзаком і наметом їдуть у заповідний край, потрібні позначені туристські стежки з пристосованими стоянками, правилами поведінки в сусідстві з унікальним світом тварин і рослин.

– Я знаю, що ви вже три десятиліття поспіль проводите літні місяці на Кінбурнській косі. Враховуючи особистий досвід, що можете рекомендувати для організації тут еколого-просвітницької роботи?

Кінбурнська коса — унікальна земля не тільки України, але і Європи

– Цілком вірно ставите питання: заповідній території узбережжя потрібна добре налагоджена інформаційно-екологічна служба. Ініціатором широкої роз'яснювальної роботи повинен стати регіональний парк, його функція організувати і просвітницьку діяльність, і вивіз сміття. Спробуйте сьогодні знайти там контейнер для відходів. Парк повинен об'єднати знаючих, небайдужих до природи людей, розробити систему профілактичної, еколого-освітньої і охоронної роботи. Помічниками можуть бути старшокласники навколишніх сіл, очаківські хлопці. До речі, у попередні роки Миколаївський педінститут організовував тут навчальну практику для студентів.

У першу чергу, я б знайшов ініціативних людей, згодних надавати безоплатну допомогу на правах позаштатних консультантів, громадських захисників унікальної природи. У літній період на піщаній косі можна зустріти біологів, представників творчої інтелігенції, викладачів, студентів, вчителів, бізнесменів. Я думаю, що серед них знайдуться спонсори, вірні дбайливці природи, які не відмовляться займатися природоохоронною роботою.

Одна з визначних пам'яток національного заповідника — найбільші у світі колонії чорноголових чайок

Думаю, доцільно організувати фонд для збереження природи Кінбурна, відновлення популяції диких тварин, птахів, риб. Упевнений, що вдячні земляки, наші гості внесуть особистий внесок у цю благородну справу. Потрібно широко використовувати засоби масової інформації. Кінбурнська коса — унікальна земля не тільки України, але і Європи. Слід надрукувати та розмістити плакати пізнавального характеру, видати кольорові буклети, проспекти, рекламні ролики. Громадські помічники в літню пору можуть організувати чергування. Кожен, хто в'їжджає на територію Кінбурнського півострова, повинен отримати пам'ятку з картою рекомендованих маршрутів руху, туристських стоянок, адресами першої допомоги. Нашим гостям слід нагадувати про збереження лісу, сухих трав від вогню, просити не залишати після себе сміття, не рвати цілющі трави. Особливо необхідна така робота в пору грибних жнив, коли Кінбурнські ліси кишать приїжджими. Після них залишається пластикова тара, целофанові пакети, пляшки з-під пива та горілки. У вихідні дні ліс стає схожим на сміттєзвалище. На заповідній землі процвітає грибний бізнес, у лісових просіках паркуються десятки автобусів із заготівельниками білих грибів. Позначених місць для стоянок автотранспорту сьогодні не існує. Я бачив грибників з граблями, вони буквально переорюють підстилковий лісовий шар, знищуючи, таким чином, грибницю і рослини.

У літній період, коли на косу приїжджає багато людей особистим автотранспортом, можна організувати патрулювання території. Я перший братиму участь у таких заходах на своєму автомобілі.

Свої гнізда ці птахи вважають за краще влаштовувати в місцях з розрідженої трав'янистою рослинністю

– Як ви ставитеся до полювання на Кінбурнській косі?

– Свою мисливську рушницю я зачохлив років п'ятнадцять тому. У минулі роки на прибережних озерах було багато диких качок. Зараз їх кількість значно зменшилася. Не можу дивитися, як на тлі прекрасної природи ллється кров, як сіпаються в передсмертних конвульсіях качки. За великим рахунком на унікальній землі потрібно заборонити будь-яке полювання — людини з рушницею там не повинно бути.

– Відомо, що в цьому краї існують десятки наїжджених трас. Ведуться дискусії стосовно того, чи потрібна на території Кінбурнської коси асфальтована дорога?

Бути чи не бути національному природному парку залежить від нас...

– Переконаний, така дорога необхідна. Сьогодні власники всюдиходів прокладають маршрути там, де їм зручно, під колесами гине цінний трав'яний покрив. Мотивація заперечення необхідності будівництва дороги проста: вона збільшить наплив людей на Кінбурнську косу. З цим погодитися важко. Адже кількість людей, що прагнуть побувати на півострові, і так зростає в геометричній прогресії. За наявності однієї зручної траси транспорт не буде рухатися стихійно, не буде знищувати звіробій, безсмертник піщаний, чебрець, м'яту. Не буде лякати рожевих пеліканів, чапель, гаг, які живуть поруч із дачами. Буде одна головна дорога, стане легше контролювати транспортний потік.

Років двадцять тому не було дороги з твердим покриттям від села Збруєвки до Геройського. Автомобілі накатали десятки маршрутів на великій площі. Сьогодні ці населені пункти з'єднує асфальтована дорога, і природа обабіч траси відновила рослинність, залікувала нанесені їй рани. З огляду на ці міркування, варто було б розробити систему захисних заходів збереження флори і фауни Кінбурна, потрібні серйозні екологічні та біологічні регіональні дослідження. Потрібні відповіді фахівців на такі проблемні питання: чому в Дніпро-Бузькому лимані зникають традиційні промислові види риб, чому в Ягорлицькій затоці зменшилася кількість мідії, бичка, креветки, чому різко збіднів заповідний тваринний світ? Ще недавно на Кінбурнському півострові водилися дикі кабани, козулі, єноти, табуни напівдиких коней. У спекотні літні дні поблизу коси можна було побачити дельфіна — чорноморську афаліну. Зараз у прибережних лісах тихо — тільки серед нічної тиші іноді лунає завивання голодних вовків.

Миколаїв.

Серпень 2010.