Київська гавань

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, дослідник київської старовини.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Проектуванням і будівництвом більшості споруд у старому Києві займалися вихованці двох спеціалізованих вищих навчальних закладів, розташованих у столиці імперії: Імператорської Академії мистецтв і Петербурзького інституту цивільних інженерів. Але за тодішнім законодавством право на проведення будівельних робіт мали й інженери інших кваліфікацій. Їх творча спадщина у Києві має також досить переконливий вигляд. Зокрема, яскраву пам'ять по собі залишив у нашому місті інженер шляхів сполучення Микола Максимович.

Микола Масимович

Друга гімназія. Фото другої половини XIX ст.

Народився Микола Іванович Максимович у Києві у березні 1855 року. Він належав до інтелігентної сім'ї. Його батько, Іван Петрович Максимович, був професором Київської духовної академії, де читав курс Старого Завіту та давньоєврейської мови. Він також підготував «Паломник київський або Путівник по монастирях і церквах київських для прочан, які відвідують святиню Києва» — цінний посібник для паломників, що витримав кілька перевидань. Максимовичі були нащадками старовинного українського роду, шанували національні традиції. Ще з дитинства Микола розумів народну мову, в юнацькі роки не раз брав участь в аматорських українських спектаклях, навіть співав у хорі, керованому великим композитором Миколою Лисенком.

Микола Максимович закінчив Другу київську гімназію (нині бульвар Тараса Шевченка, 18).

Після цього він вступив до столичного Інституту інженерів шляхів сполучення. Отримавши у 1878-му диплом інженера, молодий фахівець відразу ж повернувся в рідне місто. Його першим випробуванням стала посада молодшого виконроба у місцевому окрузі шляхів сполучення. З тих пір на чверть століття Микола Максимович пов'язав свою долю з роботами по вдосконаленню русла Дніпра. Обдарованість і працьовитість інженера сприяли впевненому просуванню службовими сходами: згодом він став старшим виконробом, інспектором судноплавства, начальником робіт.

У той же час Микола Іванович випробував себе як архітектор-будівельник. Як тільки він прибув до Києва, його сестра Антоніна Малишевська доручила йому зведення житлового будинку на її ділянці, на розі сучасних вулиць Терещенківської, 25 та Льва Толстого. Дебют можна визнати цілком вдалим: двоповерхова (почасти триповерхова) будівля, красиво оформлена візерунком цегляної кладки, органічно вписалася в канву навколишньої забудови. Правда, в кінці XIX століття вона була надбудована одним поверхом за проектом інженера Лева Городецького, але це не зіпсувало загального вигляду будівлі.

Будинок на вул. Терещенківській, 25

Школа-притулок з церквою Св. Павла. Зображення 1890-х рр..

Колишня школа-притулок для сліпих у сучасному вигляді (вул. Інститутська, 29)

У 1882-1883 роках молодий інженер Максимович взяв участь у втіленні в життя видатного благодійного проекту: облаштуванні з ініціативи місцевого відділення Маріїнського піклування про сліпих спеціального притулку зі школою для незрячих дітей. На кошти філантропів Микола Іванович вибудував двоповерхову будівлю на розі вулиці Інститутської і Кріпосного провулка. Окрім житлових приміщень та навчальних кімнат, тут на другому поверсі розташувалася домова церква Св. Павла.

Безкорислива робота будівельника була гідно відзначена. У березні 1884 року Максимович отримав свій перший орден — хрестик Св. Станіслава III ступеня. Згодом йому довелося ще раз послужити добрій справі: у 1890-х роках відбулося розширення школи-притулку з надбудовою мезоніну. І знову, у квітні 1895-го, Микола Іванович Максимович отримав орден «по засвідченні Київського відділення піклування про сліпих про корисну і бездоганну діяльність його як члена Ради і значну безоплатну працю при будівництві споруд при Київському училищі сліпих» — цього разу «Станіслава на шию» (II ступеня). Зведена ним будівля збереглася донині. За радянських часів над нею надбудували четвертий поверх, церкву ліквідували...

Сестра інженера Антоніна знову «потурбувала» брата в 1886-му. Безпосередньо перед цим вона отримала подарунок від матері — Марфи Василівни Максимович, якій належала садиба в Гімназійному провулку з невеликим будинком (тепер будинок по вул. Леонтовича, 6). Незабудовану частину своєї ділянки мати віддала дочці. Антоніна Іванівна замовила техніку Андрію Крауссу проект двоповерхового особняка в класичному стилі (зараз — вул. Леонтовича, 4), а її брат став відповідальним виконавцем будівельних робіт.

В особняку передбачалися житлові та службові приміщення, з боку двору — тераса для відпочинку. У 1935-му будівлю було надбудовано третім поверхом, у 1990-ті роки — четвертим, але його архітектурне обличчя все ж таки залишилося досить виразним.

Можна відзначити також історичну цінність будинку. В останні роки свого життя в ньому жив чоловік Антоніни Іванівни — Іван Гнатович Малишевський (1828-1897), видатний вчений, професор Київської духовної академії з курсу російської церковної історії. Він опублікував низку досліджень у журналах «Праці Київської духовної академії», «Київські єпархіальні відомості», видав кілька окремих книг — зокрема, популярний життєпис святого князя Володимира. Професор Малишевський, зокрема, значно посприяв успішному завершенню будівництва Володимирського собору, був його першим старостою і навіть помер, за сімейними переказами, внаслідок застуди, яку підхопив у соборі.

Проект особняка А. Малишевської по Гімназійному провулку (А. Краусс, 1886)	Будинок на вул. Леонтовича, 4

Піклуючись про сестру, Микола Іванович не забув і про себе. У 1888 році він збудував за своїм же проектом власний двоповерховий будинок на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, 46. Пластичне оформлення асиметричного фасаду видавало гарний смак. Пізніші власники забудували садибу масивними флігелями, але фасад будинку залишився практично в первозданному вигляді (тепер його перетворили на офісне приміщення). Тут інженер Микола Максимович разом із дружиною Марією — дочкою відомого підприємця та біржовика Миколи Хрякова — проживав у найплідніший період своєї київської діяльності. Тепер цей будинок визнано пам'яткою історії.

Будинок на вул. Б. Хмельницького, 46

Кульмінацією його діяльності виявилося проектування та спорудження величезної гавані в Оболонській затоці. Проектно-кошторисні роботи велися в 1895-1897 роках, будівництво тривало до 1899-го. Дно старої замуленої затоки істотно поглибили, береги були підсипані й укріплені. Це була видатна подія: адже місто, переживаючи економічний підйом, буквально задихалося без гідного річкового порту.

Довжина нової гавані досягла майже двох кілометрів. Її урочисто найменували на честь імператора Миколи II, навіть відзначили шлях до неї особливим обеліском у перспективі Спаської вулиці (не зберігся).

Будівництво велося на міські кошти під керівництвом відповідної комісії, очолюваної Василем Проценко. Треба відзначити, що в спорудженні гавані, як і в багатьох інших проектах такого масштабу, не обійшлося без зловживань із боку окремих «батьків міста», і це потім викликало численні критичні виступи. Але Максимович як проектувальник залишився на висоті. Його гавань, реконструйована в радянський час, донині залишається важливою складовою частиною Київського річкового порту.

Проект обеліска на честь будівлі гавані. 1900	Київська гавань	Одне з досліджень М. І. Максимовича по Дніпру

Практичним роботам у гавані передували ретельні обстеження та дослідження, які також проводив Микола Максимович. Він всебічно вивчив водний режим Дніпра та його притоків.

Результати досліджень були відображені в численних публікаціях. Головна з них — двотомне ілюстроване видання «Дніпро і його басейн» (Київ, 1901 р.).

Досягнення Максимовича в гідрології отримали, без перебільшення, світове визнання. У 1894 році він зробив на Міжнародному судноплавному конгресі в Гаазі доповідь на французькій мові про свої спостереження. У 1900-му на Всесвітній виставці в Парижі були показані його матеріали по режиму Дніпра біля Києва, і за цю експозицію київський інженер Максимович отримав від журі виставки золоту медаль. 

Київський політехнічний інститут. Головний корпус. З листівки початку ХХ ст.

Київський інститут народного господарства. З листівки 1920-х рр..

Уміння викласти свої думки і нові ідеї на папері поєднувалося у Максимовича з педагогічним талантом. У 1899 році рада Київського політехнічного інституту запросила його викладати курс внутрішніх водних сполучень, а через рік він був затверджений виконуючим обов'язки професора КПІ на кафедрі будівельного мистецтва.

Крім важливих службових обов'язків, Микола Іванович знаходив час для свого улюбленого захоплення, також пов'язаного з Дніпром. Він взяв активну участь у створенні яхт-клубу на Трухановому острові, заснованого у 1887 році. Згодом київські яхтсмени визнали інженера Максимовича своїм командором. Яхт-клуб, за словами Миколи Івановича, «поклав початок правильній конструкції прогулянкових гребних і вітрильних шлюпок і гоночних суден на Дніпрі». Він мав у своєму розпорядженні причал, майстерні, парк, кілька будинків (один із яких у 1895-му подарував клубу новообраний командор Максимович).

Микола Максимович жив у Києві до 1902 року. Але потім йому довелося залишити наше місто, оскільки він отримав призначення на високі посади — спочатку начальника Варшавського округу шляхів сполучення, пізніше члена інженерної ради та керуючого внутрішніми водними шляхами в Центральному управлінні Міністерства шляхів сполучення. На цих постах він незмінно відстоював важливість водних шляхів для економіки країни, домагався кредитів для їх удосконалення та розвитку.

Лише в 1919 році Максимович знову повернувся до Києва. Оселився Микола Іванович у колишньому будинку його матері на Леонтовича, 6. Звичайно, невтомний інженер не міг існувати без творчої праці, тому його досвідом і знаннями користувалися різні радянські господарські структури. Українська Академія наук обрала Максимовича головою гідрологічної секції. Одночасно він відновив викладання в КПІ, а з 1922 року був також професором Київського інституту народного господарства (КІНГ). Професор Максимович продовжував публікувати наукові праці з гідротехніки, загальна кількість яких перевищила 50.

Гавань київського яхт-клубу. З листівки початку ХХ ст.

У будь-якій своїй діяльності вчений залишався сумлінним фахівцем, справжнім професіоналом. Це іноді було важко поєднати з системою кампанійщини, властивої радянському укладу. Зокрема, Микола Максимович несподівано для багатьох заперечував негайну «українізацію» навчальних закладів, яку проводили в 1920-х роках де-не-де суто формально, не піклуючись про глибинний зміст. У своєму листі до канцелярії КІНГу професор зазначав: «Я з дитинства добре володію народною розмовною українською мовою... але наукової і технічної термінології по-українськи не знаю, бо такої немає і її треба ще створити. Ця обставина ускладнює можливість викладу лекцій українською мовою». Таку позицію зумовила не ворожість до українства (абсурдне припущення щодо людини, яка захоплювалася українською культурою в роки офіційних репресій проти неї), а виняткова відповідальність за якісне виконання дорученої справи.

Помер Микола Іванович Максимович у березні 1928 року, не доживши кілька тижнів до 50-річного ювілею своєї плідної інженерно-наукової та будівельної діяльності. У некролозі його назвали «одним із найстаріших і найшанованіших київських інженерів-гідротехніків».

Квітень 2011.