Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Прикарпаття, околиці с. Вовче. Львівська область.
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Прикарпаття, околиці с. Вовче. Львівська область.
Середа, 27 Березня 2019

Меню

Новини Культури > Київське літературно-артистичне товариство та корифеї української культури

Емблема Київського літературно-артистичного товариства на дипломі КЛАТ

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, дослідник київської старовини.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Останнім часом нам постійно нагадують про утиски, що їх систематично зазнавала українська мова і культура з боку російських владних структур за доби царизму. Звичайно, ці утиски дуже ускладнювали творчу та просвітницьку працю українців. Але навіть у цих умовах українські національні діячі знаходили у російськомовному оточенні друзів і однодумців, трибуну для висловлення своїх поглядів. Яскравим прикладом цього було Київське літературно-артистичне товариство (КЛАТ).

Володимир Ніколаєв
Микола Лисенко
Володимир Науменко
Олена Пчілка (Ольга Косач)
Михайло Старицький
Іван Стешенко
Олександр Купрін
Микола Мурашко
Микола Соловцов
Володимир Пухальський
Йоаким Тартаков
Лев Купернік
Володимир Іконников
Євген Тарле
Сергій Булгаков
Євген Трубецькой
Микола Бердяєв
Лев Шестов
Борис Грінченко
Микола Василенко
Орест Левицький
Леся Українка
Іван Нечуй-Левицький
Олександр Шліхтер

Аж до кінця XIX століття інтелігенція нашого міста групувалася по невеличких осередках. Літератори – навколо редакцій газет, учені − навколо наукових товариств. Були свої окремі збіговиська у музикантів, у артистів. Але спрага творчих контактів створювала ґрунт для більш тісних контактів.

Зрештою, утворилася ініціативна група, яка після палких обговорень зібралася й виробила статут Київського літературно-артистичного товариства. Головною його метою було визнано «об’єднання й зближення літераторів та артистів усіх галузей художніх мистецтв». У вересні 1895-го цей статут був, згідно із заведеним порядком, затверджений міністерством внутрішніх справ.

Серед членів-засновників КЛАТ можна було побачити представників різноманітних культурних об’єднань. До «літераторів та артистів» приєдналися визначні вчені з Київського університету.

Тут були також лідери всіх популярних газет і журналів Києва – таких, як «Киевское слово», «Жизнь и искусство», «Киевская старина», «Университетские известия». Себто, усіх, крім однієї. Керівництво газети «Киевлянин», рупора російського шовінізму, залишилося осторонь нового об’єднання.

Головою правління Товариства обрали академіка архітектури Володимира Ніколаєва. Цей зодчий і громадський діяч, автор проектів сотень будівель, був відомий усьому Києву і користувався беззаперечним авторитетом як серед мешканців міста, так і у керівних колах. За його втручання різні організаційні питання вирішувалися швидше та легше.

Будинок по вул. Пушкінській, 8.
Фото зі «Зводу пам’яток історії та культури»

Відповідно до статуту, членство у КЛАТ існувало у кількох різновидах. Осердям Товариства були його дійсні члени. До їх лав приймали на загальних зборах Товариства з кола осіб, які «займаються літературно-артистичною діяльністю». Вони сплачували членські внески у розмірі 5 рублів на рік і користувалися правом голосу на усіх зборах. Були також так звані «члени-змагателі», котрих обирали серед тих, хто «співчуває цілям Товариства і є корисним йому своєю діяльністю». Вони брали участь у заходах КЛАТ і сплачували три рублі на рік, не маючи права голосу. Всі бажаючі могли також отримати статус «члена-відвідувача» з правом безоплатного входу на будь-які концерти, спектаклі, лекції, виставки Товариства. Це коштувало десять рублів на рік. Нарешті, була категорія почесних членів, до лав яких обирали за особливі заслуги перед КЛАТ або взагалі перед культурою.

Хто ж побажав вступити до складу дійсних членів Літературно-артистичного суспільства? Яскравих імен тут доволі багато. Назвемо лише декількох. Письменник Олександр Купрін. Художник і педагог Микола Мурашко. Керівник драматичного театру Микола Соловцов. Директор музичного училища Володимир Пухальський. Оперний співак Йоаким Тартаков. Адвокат і актор-аматор Лев Купернік. Історики Володимир Іконников та Євген Тарле. І ціла плеяда філософів: Сергій Булгаков і князь Євген Трубецькой, Микола Бердяєв і Лев Шестов. Видатна компанія!

Будинок по вул. Рогнідинській, 1.
Сучасний вигляд

Правління Київського літературно-артистичного товариства

Перші творчі збори КЛАТ, які відбулися у січні 1896 року, проходили у тимчасовому найманому приміщенні по вулиці Пушкінській, 8. Але надалі вони відбувалися у заорендованому на тривалий термін і спеціально пристосованому залі по вулиці Рогнідинській, 1. У цих стінах заходи Товариства відзначалися гостинним затишком та духовною близькістю учасників. Великих зусиль до цього докладало правління, обране загальними зборами КЛАТ.

У центрі знімка бачимо головуючого Володимира Ніколаєва. А ліворуч сидить один із членів правління – Володимир Науменко. Це був видатний український історик, етнограф, філолог, просвітитель. Він належав до «Старої громади», активно пропагував вивчення українських старожитностей, керував відомим часописом «Киевская старина». (На жаль, доля його склалася трагічно: у 1918-му він погодився обійняти посаду міністра освіти в уряді гетьмана Скоропадського, а наступного року більшовики звинуватили його у «контрреволюційній діяльності» та розстріляли).

Завдяки Науменкові, котрий оцінив можливості вільного спілкування та творчої роботи у Товаристві, тут швидко посилилися позиції свідомих українців. Нагадаємо, що це відбувалося наприкінці ХІХ століття, коли ще діяли царські укази на заборону українського слова! Проте справжня інтелігенція, з якої переважно складалося Товариство, не звертала уваги на цю заборону.

Дочка письменника і театрального діяча М. Старицького Людмила Старицька-Черняхівська потім згадувала: «У 1895 році зорганізувалося в Києві Літературно-артистичне товариство. Спочатку в нього увійшов з українців небіжчик В. П. Науменко, а тоді вже запросив він і нас, і, звичайно, один по одному, та так усі ми й отаборилися в тому Літературно-артистичному товаристві, ще й того мало, – зрештою опанували й правління. За Миколою Віталійовичем вступило багато музик київських... З їх допомогою ми взяли гору на всіх зібраннях. У склад правління увійшли: М. В. Лисенко, М. Старицький, Ольга Петрівна Косач, І. М. Стешенко й інші, і одразу діяльність товариства пішла українським шляхом і охопила широке поле. Шевченківські вечори, концерти, літературні зібрання − все це упоряджувалося тепер прилюдно у великому масштабі».

Особливе значення для культурної місії КЛАТ мав прихід до лав Товариства славетного українського композитора та громадського діяча Миколи Лисенка. Його різнобічна корисна діяльність охоплювала буквально всі заходи об’єднання інтелігенції. У ній віддзеркалювалися дружні, конструктивні взаємини між російською та українською частинами Товариства. Ось що згадувала про те відома просвітниця і ревна захисниця української справи – Олена Пчілка (Ольга Косач):

«Заснувалося у Києві «Литературно-артистическое общество». Як знати з його назви, було се товариство з свого походіння російське, себто склали його для своєї потреби письмовці й артисти російькі; одначе в первий же час по заснуванні товариства ввійшли туди й люди всякої іншої національності: поляки, євреї, чехи (музики) й українці. Звичайно, українців не можна було назвати меншістю взагалі, бо таки ж це було в Києві, в найбільшому осередку України; але в першій добі існування «Литературно-артистического общества» орудували в ньому росіяни. Головою товариства був В. Н. Ніколаєв, відомий архітектор-росіянин; інші «командні високості» займали, бувши членами правління тощо, теж росіяни; з українців був межи членами товариства, здається, навіть один з фундаторів його — М. В. Лисенко (насправді фундатором він не був. – М.К.). Поминути його було неможливо, бо таки був він з найчільніших артистів у Києві. Може, дбали про те, щоб нове товариство мало більше учасників; сподівано було, що М. В. Лисенко, вступивши до товариства, приверне до нього й інших українців. Так воно й вийшло. Принаймні я можу сказати, що мене намовив увійти туди Микола Віталійович. Він казав: «Доки ми будемо тинятися десь поза хахольками? Треба нам займати позиції!» Не яка там «позиція» бути в Літературно-артистичному товаристві, а все ж воно щось важило в культурному житті київському. Отже, знайшлось чимало наших людей, що вписалося в те Літературно-артистичне товариство. За якимсь часом ми ввійшли і в коло його урядовців (членів правління). Правда, ми не стояли «між кочергами», ми були на видноті, бо ми багато працювали в товаристві, і нас мали за саму діяльну силу в ньому. Ми раз у раз влаштовували літературно-артистичні вечори, видали за час існування товариства кілька збірників літературних , що склалися з доповідей, читаних на вечорах товариства та з творів, ухвалених на конкурсах, що оповіщало Літературно-артистичне товариство».

Стосовно конкурсної діяльності можна згадати про те, що на літературному конкурсі, проведеному 1897 року, почесну відзнаку КЛАТ у вигляді золотого жетону отримала за вірш «Струни» славетна українська поетеса Леся Українка (Лариса Косач) – дочка Олени Пчілки. Лауреатами Товариства ставали й сама Олена Пчілка, і Микола Лисенко.

Зображення жетону,
яким нагородили Лесю Українку

Одним із найпомітніших заходів, що проходили у КЛАТ, стало святкування у листопаді 1898 року 100-річчя виходу у світ «Енеїди» Івана Котляревського – цю дату відзначили як ювілей нової української літератури. До урочистостей Леся Українка написала вірш, що мав саме таку назву: «На столітній ювілей української літератури». Зі сцени Товариства його декламував Михайло Старицький.

Його дочка Людмила Старицька-Черняхівська пригадувала цей момент: «Зала була залита публікою понад береги. Вірші Лесині зустріли рясними аплодисментами. Тоді мій тато спустився з естради і, взявши Лесю за руку, вивів її перед очі публіки. Се була хороша хвилина, хороша група! Батько мій мав високу гарну статуру, і коли він, уже старий поет і старий чоловік з довгими сивими вусами, вивів на естраду молоду бліду дівчину, відому вже всім по своїх творах, – загриміли оплески... Се вітала молодь свою любу письменницю і виявляла їй почуття своєї пошани і любові».

На ювілеї лунали також рядки самого Старицького; виголошували уривки з «Енеїди», Володимир Науменко виступив з доповіддю про творчість Котляревського. Серед тих, хто виступав, був і російський драматичний актор Михайло Багров з трупи Соловцова.

Як бачимо, серед членів Товариства не було взаємного протиставлення за мовною чи національною ознакою. І було цілком природно, що, приміром, на столітньому ювілеї Пушкіна твори великого поета Росії читає корифей українського театру Марко Кропивницький. А коли потрібно було провести вечір пам’яті Адама Міцкевича (при тім, що публічні виступи польською мовою в той час також обмежувалися), клопотати від імені КЛАТ перед високим начальством ідуть архітектор Володимир Ніколаєв, росіянин, і драматург Михайло Старицький, українець.

Навпроти, ті, хто дотримувався шовіністичних поглядів, не мали успіху в Товаристві. Ось лише один приклад. Серед поодиноких представників лінії «Киевлянина» у КЛАТ був критик Ізмаїл Александровський. Вважалося, що професія рецензента ставить його поза політикою. Але Александровський не пропускав нагоди «мазнути квачем» у пресі українських літераторів й акторів. Кульмінації в цьому він досяг, привселюдно звинувативши Михайла Старицького в плагіаті. Той зажадав захистити своє добре ім’я через суд – і виграв справу. Було це 1901 року. І вельми промовистим є той факт, що у розпалі скандалу Старицький обирався до правління КЛАТ і навіть був включений до числа почесних членів. А Ізмаїл Александровський тоді ж таки перестав відігравати у Товаристві скільки-небудь помітну роль.

Обкладинка збірника КЛАТ

У переліку дійсних членів КЛАТ можна також зустріти імена редактора «Словника української мови» Бориса Грінченка, майбутніх президентів Всеукраїнської Академії наук Миколи Василенка й Ореста Левицкого, майбутнього генерального секретаря і міністра освіти в уряді Центральної Ради Івана Стешенка (зять Старицького; він тривалий час був секретарем правління КЛАТ). У творчих заходах брали участь корифеї національного театру – Марія Заньковецька, Микола Садовський, Марко Кропивницький. Воістину Літературно-артистичне товариство стало променем світла для української інтелігенції!

Характерно, що Товариство, яке сміливо можна було назвати найбільш представницьким форумом творчих сил, у той період не займалося політиканством. Члени КЛАТ не витрачали сили на з’ясовування хто з них є найбільший патріот, не шукали гучного розголосу в політичних скандалах. Вони просто творили культуру. І кияни охоче відвідували влаштовані КЛАТ літературні вечори кращих письменників і критиків, вернісажі кращих художників, концерти кращих музикантів й артистів. Завдяки цьому й грошові справи Товариства йшли непогано. Воно призначало стипендії для молодих талантів, виплачувало їх.

1900 року, до п’ятиріччя заснування КЛАТ, був підготовлений «Сборник Киевского литературно-артистического общества». Сюди увійшли нариси й статті на теми культури російської, української, польської, чеської, а Леся Українка помістила в збірнику дослідження про новітню літературу Італії. Владні органи, щоправда, не впустили нагоди зіпсувати свято: цензура заборонила до друку розділ українською мовою...

У передмові до збірника відзначалося: «В настоящее время можно с уверенностью сказать, что, вполне окрепши материально, наше Общество все более и более сплачивается нравственно». Втім, доводиться визнати, що той же 1900 рік був, мабуть, останнім благополучним роком в історії Товариства. Надалі, досягнута за п’ять років згуртованість, почала давати тріщини. А причиною цьому стали політичні пристрасті, які все-таки просочилися до лав КЛАТ.

Занесли їх туди не хто інші, як соціал-демократи – майбутні більшовики. Приміром, у квітні 1900 року жандарми заарештували піднаглядного Анатолія Луначарського, котрий мав читати у Товаристві лекцію, організовану марксистським крилом КЛАТ. Так уже збіглося, що за кілька днів до цього у листі до сестри Леся Українка скаржилася: «Остатніми часами в Літературному обществі почалися різні звади i скандали... Люди вештаються, по сто раз перемолочують різні «інциденти», кричать до самооглушення, розбивають один одному слух i нерви i все-таки ні до чого путнього не договорюються... Обридає се все, нарешті, страшенно! Цур йому!»

А тут ще додалися матеріальні проблеми. На хвилі перших успіхів правління КЛАТ придбало ділянку землі й ухвалило вибудувати там дохідний будинок із величезними залами для концертів і публічних лекцій. Але всі розрахунки поламала «будівельна лихоманка», що збільшила ціни на матеріал і робочу силу. Ділянки довелося позбутися з чималим збитком. Щоб поправити справи, правління використало один із параграфів статуту, який дозволяв гру в карти у стінах КЛАТ. Відтепер відрахування з ломберного стола складали левову частку прибутків Товариства. Внаслідок цього правління крізь пальці дивилося на візити осіб, котрі нічим не виявили себе в літературі й мистецтві, зате були добре відомі у середовищі картярів. Це, звичайно, не сприяло піднесенню репутації КЛАТ. Як писала та ж Леся Українка: «Літер[атурне] общ[ество] щось завело рисковану гру, ще потім почнуть літераторів та поетів за довг продавати!»

Будинок Філармонії

І все ж у ці роки вдалося провести кілька яскравих творчих заходів. Найгучнішим серед них стало святкування у 1903 році 35-річчя музичної діяльності Миколи Віталійовича Лисенка. Для ювілейного зібрання КЛАТ найняло кращу в місті залу Купецького зібрання (нині Колонний зал філармонії ім. М. В. Лисенка).

Під час урочистостей не вдалося оминути деяких неприємних «пригод». Олена Пчілка згадувала: «За влаштування ювілею взялися ретельно. Здебільшого з членів правління Літературно-артистичного товариства зложено комітет ювілейний – він і справував. Як тільки оповіщено про ювілей у газетах, почали надходити привітання звідусіль. Тоді голова товариства В. Н. Ніколаєв сказав ювілейному комітетові так: «Будьте осторожны! До меня доходят слухи, что нашему обществу грозит опасность: при малейшем предлоге его могут закрыть. Поэтому надо внимательно просмотреть приветствия. Я этим заняться не могу, потому что я не знаю украинского языка и не могу судить, есть ли в приветствиях что-нибудь рискованное. Между тем, я остаюсь ответственным лицом. Прошу вас, осмотрите тексты сами, чтобы не поставить меня в неудобное положение, да и общество не подвергнуть опасности». Таким чином, той немилий обов'язок цензурувати привітання повинен був узяти на себе наш комітет, щоб не викликати справді якої халепи нашому голові або й товариству». А привітань було так багато!»

На жаль, намагання запобігти неприємностям були марні. На ювілейному вечорі чергували поліцейські чини та добровільні «стукачі» – і вони знайшли, до чого причепитися. Продовжуємо цитувати Олену Пчілку:

«Отже, «халепа» трапилась якраз на першому ж вечорі. З нашою цензурою вийшло так, як говориться в тому прислів'ї – що «ситили, решетили – і сокиру вмісили»; хоч як пильнували, щоб не було в привітаннях «ничего рискованного», а таки якась дійсно «зла личина», сидячи в першому ряді в залі «Купецького зібрання», де відбувавсь ювілей, дочулася, що в одному читаному привітанні були «возмутительные и совершенно недопустимые вещи!» Пішла ж тая личина під час перерви і сказала, кому слід, що «так і так». Тим-то після перерви, в той час, як на кону йшов якийсь артистичний додаток – спів чи декламування чогось теж присланого до ювілею, – у нас за лаштунками йшла інша, дуже прикра «інтермедія» поза програмою: прийшла поліція і робила трус, огляд привітань і адрес. Через те, що кілька привітань при огляді ми сховали, нічого не знайшлося...»

До цього можна додати, що Володимира Ніколаєва викликали до правоохоронних органів, де ретельно розпитували його про «підозрілих» членів Товариства – зокрема, про секретаря Івана Стешенка. Але архітектор не дав жодних компрометуючих свідчень. Йому вдалося перекласти провину за виголошення недозволених текстів на «невідомих осіб». 

Диплом почесного члена КЛАТ
М. В. Лисенка в музейній експозиції

Рішенням зборів КЛАТ Миколу Лисенка було проголошено почесним членом Товариства. Диплом про це, підписаний Володимиром Ніколаєвим, нині зберігається в експозиції Меморіального будинку музею М. В. Лисенка.

Ще одною визначною подією стало проведення у 1904 році творчого ювілею українського письменника Івана Нечуя-Левицького. З приводу цієї події збереглися дотепні спогади. В особистому житті, у побуті Іван Семенович чітко дотримувався раз і назавжди встановленого режиму. Тож під час святкового вечора, якраз коли Іван Стешенко робив доповідь про творчий шлях письменника, винуватець торжества раптом підвівся й попрямував до виходу. На всі вмовляння присутніх він відповідав: «Скоро дев’ята година, мені час лягати» – та й пішов собі...

Починаючи з 1901 року, постійне приміщення КЛАТ було обладнане у великій залі колишнього Дворянського клубу на Хрещатику, біля рогу Інститутської, у будинку, перший поверх якого займала відома кав’ярня Семадені (не зберігся). Культурне життя у цих стінах було вже менш інтенсивним. Зате політичне вирувало. Все частіше у новому приміщенні Товариства лунали гасла: «Геть самодержавство!», «Нам потрібна революція!» До правління КЛАТ увійшов відомий більшовик Олександр Шліхтер. Невдовзі, у жовтні 1905 року, він очолював революційний мітинг у центрі Києва.

Але Товариства на цей час уже не існувало. Його закрили розпорядженням генерал-губернатора ще у вересні того ж року – за «крамольну» діяльність. Таким чином, можна сказати, що марксисти доконали КЛАТ. Але вони ж дозволили Товариству вмерти гідною смертю – не внаслідок картярських скандалів, а в результаті політичних репресій.

Пам’ятна дошка на честь КЛАТ

І київська інтелігенція зберегла про цей осередок добру пам’ять. Особливо інтелігенція українська, яка сформувала на основі КЛАТ надійний актив. Надалі він успішно діяв у лавах відомих національних об’єднань «Український клуб» та «Родина».

Нині будинок на Рогнідінській, в якому проходили кращі роки діяльності КЛАТ, стоїть у надбудованому вигляді. Про перебування у його стінах Товариства свідчить меморіальна дошка з переліком видатних імен.

На нашу думку, варто нині частіше нагадувати про ідейні засади цього Товариства. Про прагнення до єдності й порозуміння, про творчу і національну толерантність, які були колись природними для інтелігенції.

Лютий 2009.