М.Горький, фото перших років ХХ століття

Реконструюючи історико-літературні факти, відомості регіональної історії, автобіографічні свідоцтва самого М. Горького (Олексія Пєшкова), одного з найбільших російських письменників початку ХХ століття, сьогодні можна точніше уявити маршрут його подорожі півднем України й дізнатися багато чого з того, що прикрите часом з нашої вітчизняної історії.

Кандибинська історія

У вересні 1900 року М. Горький повідомляв своєму першому біографу, літературознавцю В. Ф. Боцяновському: «Якщо вас цікавлять дані біографічного характеру — ви можете знайти їх у таких оповіданнях, як «Мій супутник». Таких даних у письменника — безліч, вони представлені в авторських коментарях до ранніх творів і легко виявляються в оповіданнях «Вивід», «Челкаш», «На солі», «Омелян Піляй», де оповідач, молодий Пєшков, тиняючись країною, знайомився з побутом та звичаями людей. Він перетнув всю Україну з північного сходу на південний захід, йшов причорноморською землею, переказував зустрічі в степу, на березі моря, у миколаївській лікарні, відтворював бесіди з випадковими попутниками — одеським босяком, грузином Шакро, колишнім солдатом, чолов’ягою-утікачем, чабанами, очаківськими рибалками, робітниками соляного промислу. Це були герої ранніх творів Горького.

15 липня 1891 року він приходить у спекотну Кандибівку. Село це, розташоване в 24 верстах від Миколаєва (нині Новоодеського р-ну Миколаївської області), подорожній зазвичай не минав. У XVIII ст. тут розташовувався козацький зимівник. Тривалий час місцевість була порожньою, хоча землі колишнього Дикого Поля під слобідку були виділені ще у 1774 році. Лише з появою поштової станції — однієї з перших на великій дорозі одеського напрямку поруч із нею з'явилися перші житлові споруди. У 1820 році назву села було зафіксовано у документах — «казенний кінний завод станції Кандибинська» — за прізвищем власника земель і кінних заводів, учасника русько-турецької війни генерал-майора Т. Д. Кандиби.

Пам'ятник М.Горькому в с. Кандибине Новоодеського р-ну Миколаївської області

Коли Пєшков потрапив до Кандибівки, тут проживало понад 150 жителів (29 дворів); діяла торгова лавка, земська поштова станція, що утримувала 10 трійок коней. Завдяки близькості великого міста — Миколаєва, жвавому поштовому тракту, придорожній корчмі, хорошому джерелу води з купальнею (місцеві жителі його називають «фонтан») в селі завжди було велелюдно.

У Кандибині Пєшков став свідком рідкісної сцени: головною сільською вулицею за возом, на якому стояв високий рудий чолов'яга з батогом, «з диким виттям» рухався збуджений натовп мужиків, баб і хлопчаків. Всі вони брали участь у «висновку», публічному покаранню жінки, на яку впала підозра у зраді. Рудий мужик навідліг шмагав батогом прив'язану до воза абсолютно голу жінку.

Ми знаємо, як далі розвивалися події в той сонячний липневий день. Ходіння Пєшкова по Україні не було суцільним спогляданням пам'яток і красот природи. Протестуючи проти «свинцевих мерзот життя», він заступився за жертву. Пізніше письменник повідомить своєму біографу: «Мене сильно побили, вивезли з села Кандибівки — 24-30 верст від Миколаєва — і кинули в кущі, в грязюку, чим я і був врятований від передчасної смерті, бо отримав «компрес». До Миколаєва мене привіз катеринщик, що їхав з якогось сільського ярмарку...». Найстаріший співробітник Миколаївського краєзнавчого музею Ф. Т. Камінський розповідав, що в Миколаївському обласному архіві до 1930 року зберігався немічний лист Олексія Пєшкова: так раніше називали лікарняний документ — історію хвороби. У немічному листі Пєшкова значився перелом трьох ребер.

Кандибинська драма відображена, як відомо, в півторасторіночному оповіданні або нарисі «Вивід» (1895), це невигадане історія, яка навіть важко піддається жанровим визначенням, письменник іноді часто писав твори на межі форм. «А небо, південне небо, абсолютно чисте — жодної хмаринки, сонце щедро ллє пекучі промені...», — так завершувалася сцена «висновку». І тут же оповідач коментував: «Це можливо в середовищі людей безграмотних, безсовісних, здичавілих від вовчого життя в заздрості й жадібності».

До Очакова на сіль

Молодий письменник виносив свої суворі вироки російській соціальній дійсності від першої особи, не забуваючи при цьому розцяцьковувати зображуване яскравими фарбами південноукраїнської природи: неозорих степів, піщаних мілин, «оксамитового» нічного неба. Пейзаж у горьківських оповіданнях причорноморського циклу виконує різні функції. В одних випадках він контрастніше оголював протиріччя життя, але найчастіше картини природи служили засобом вираження настроїв самого оповідача, його бажання примирити героя з самим собою, виступали тією символічною силою, яка серед сірої буденності народжувала надію, нагадувала про вічну оновлюваність сущого. Ось інший приклад з оповідання «Омелян Піляй»:

– Здрастуйте! — звертаються хохли-чабани до двох випадкових зустрічних у степу, — де ж ви йдете?

– До Очакова на сіль.

Вгамувавши голод хлібом і салом, яким милостиво поділилися пастухи, подорожні ухвалюють рішення заночувати в степу, вони чуйно прислухаються до плескоту хвиль, спостерігаючи, як змінюється стан природи.

Поштівка початку ХХ століття: дружній шарж

У листуванні Горького є згадка ще одного оповідання південного циклу — «Мій супутник» (1894). У 1903 році він пише директору-розпоряднику книговидавництва товариства «Знання» К. П. П’ятницькому: «Посилаю дуже цікавий документ, отриманий мною сьогодні, 26-го жовтня, в день одинадцятої річниці мого письменництва. Пише — Шакро, «мій супутник».

У героя розповіді Горького впізнав себе кондуктор — грузин С-дзьо. В редакції газети «Цхобіс-Пурцелі» він розповів про свої поневіряння з Горьким, із яким зустрівся у серпні 1891 року в Одесі. Горький йшов із Харкова. Дорогою забрів у один монастир, де якісь два мандрівники обібрали його як липку. Того дня вони й зустрілися, ночували в саду. «На другий день шукали роботи, але не знайшли, тому вирішили податися до Миколаєва. Подорожували сім днів. Роботи і там не знайшли...»

Цікаво, що М. Горький у згадуваному листі до П’ятницького, підкреслював: «Збережіть цього листа — він усе ж підтверджує той факт, що я не дуже багато брешу». Вочевидь, він був згоден із викладом подій, зроблених його «супутником» Шакро.

Отже, планам переправитися з Одеси на Кавказ збутися не судилося, і Пєшков уже вдруге повертається до Миколаєва. Йде він берегом моря і потрапляє на соляний промисел. Можна стверджувати, що це найбільш імовірний маршрут його подорожі, бо не міг Пєшков, ледь оговтавшись після ран, взятися за перевезення шістнадцятипудових тачок із сіллю, але ж саме так випливає зі вказівок існуючого «Літопису життя і творчості М. Горького». Його деякі дані, на наш погляд, ґрунтовно застаріли і потребують уточнення.

У середині XIX ст. в Одеському повіті Херсонської губернії діяли три промисли, на яких видобувалася сіль. Процес її самовільного випарювання під впливом сонячних променів, існування солоних озер у Причорномор'ї описані ще у «скіфському» оповіданні «Історії» Геродота. На очаківському напрямку діяв Тузлівський соляний промисел. До активного застосування механізмів, архімедових ґвинтів, тобто водопідйомних машин із ґвинтовим валом, встановлених у похилій трубі, нижній кінець якої був занурений в озеро і разом з водою подавав на берег кристали солі; до цих машин на причорноморських соляних промислах на початку 90-х років використовувалася виключно кінська і людська праця.

Якщо вірити горьківському опису процесу видобутку самосадочної солі на озері в Тузлі (нині Березанського р-ну Миколаївської обл., добування солі тут припинилося після 1914 р.), в 1891 році ще не застосовувалися ні парові машини, ні локомотиви.

– Яке наше життя? — пояснював новачкам робітник-катала солі. — Каторжна! Тачка — шістнадцять пудів, ропа ноги рве, сонце пече тебе, мов вогнем, цілий день, а день — копа! Чи цього мало, аби озвіріти?

В оповіданні «На солі», створеному одночасно з «Омеляном Піляєм», Горький залишив рідкісне за теперішніх часів зображення забутого промислу: «Скоро переді мною розгорнулася картина соляної видобутку, — розповідає автор. — Три квадрати землі сажнів по двісті, обкопаних низенькими валами й обведені вузькими канавками, являли три фази видобутку. В одному, повному морської води, сіль випаровується, осідаючи блискучим на сонці блідо-сірим, з рожевим відтінком, пластом. У іншому — вона згрібалася в купу. Згрібали її жінки, з лопатами в руках, по коліна тупцяючи у блискучому чорному бруді... З третього квадрату сіль вивозилася... Всі були змучені й розлючені на сонце, яке нещадно спалювало шкіру, на дошки, які вгиналися під колесами тачок, на ропу, цей жахливий, жирний і солоний мул, перемішаний з гострими кристалами, що шкодив ноги й потім роз'їдав подряпини, перетворюючи їх у великі мокнучі рани, — на все, що оточувало їх».

Зображаючи непривабливі сторони життя (соледобувальники глумилися над новачком, в оповіданні він автор-оповідач), Горький навмисне протиставляв страшні сцени праці красотам південної природи. Трагічна колізія між прагненням до праці та її рабським характером усвідомлювалася молодим письменником як головна суперечність епохи.

М.Горький з внучками

Ярмарок у Голтві

Після Тузлів Пєшков торує шлях до Херсону і далі — в Крим. Його пам'ять ще зберігала зустріч з насмішкуватим одеським босяком у миколаївській лікарні, спогад про «маленьку драму, що розігралася між двома людьми», історію, що стала сюжетом ще одного «миколаївського» оповідання — «Челкаш» (1894).

Українські сторінки біографії письменника змушують згадати і знамениту Мануйлівку, куди двічі, в 1897 і 1900 роках Пєшков приїжджав на літній відпочинок. Перебуваючи на лікуванні в Алупці, сім'я письменника познайомилася з поміщицею Г. О. Орловською, яка і запросила Пєшкова до свого села — Мануйлівки Полтавської губернії. Тут подружжя прожило п'ять з половиною щасливих місяців. 9 серпня 1897 року в них народився син Максим. Перебування в українському селі стало важливою подією у творчій еволюції письменника. Тут відбулося серйозне знайомство з українськими народними традиціями, селянською культурою, творчістю Т. Г. Шевченка. За ініціативою Горького в селі були відкриті жіноча та чоловіча недільні школи, влаштований хор «з парубків та дівчат», організовано театр, де письменник водночас виступав і як режисер, і як актор. Спектаклі самодіяльного театру мануйлівців за п'єсами «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, «Свої люди — поквитаємось» Островського користувалися у селян великим успіхом. 29 червня 1897 року Олексій Максимович відвідав ярмарок у селі Голтві. Пізніше він згадував: «Побувавши вперше на одному з українських ярмарків, я не міг відірватися від гри кобзарів, бандуристів, лірників — цієї перлини народної творчості». Молодому письменникові добре працювалося в оточенні нових друзів-селян. Про це свідчать матеріали літературно-меморіального музею М. Горького, відкритого в Мануйлівці у 1938 році (через рік він отримав статус державного). Тут представлені твори Горького, написані в Мануйлівці. Серед них — оповідання «Мальва», «Ярмарок у Голтві», «Подружжя Орлови», повісті «Троє», «Мужики», «Коновалов».

Після розвалу СРСР, в нових суспільних реаліях сучасної України Мануйлівський сільський музей (Козельщинський р-н, Полтавської обл.), на жаль, як осередок культури, втратив своє значення. Діяльність музею практично згорнута, більше двох десятків років тут не проводився ремонт. Відсутнє і регулярне сполучення громадського транспорту в Мануйлівку. А ось горьківські місця Криму (Алупка, Тесселі) не забуті, вони включені до туристичних маршрутів, досі активно відвідуються. Велика експозиція, присвячена ранній творчості письменника, представлена в Ялтинському історико-літературному музеї. У 2010 році Кримський центр гуманітарних досліджень (Таврійський національний ун-т ім. В. Вернадського) вже одинадцятий раз організовує Міжнародні Горьківські наукові читання.

На честь першого заступника

м. Миколаїв. Меморіальна дошка на старій лікарні, де лікувався М. Горький.

І ще кілька регіональних фактів горьківської біографії. 22 лютого 1935 року в село Кандибине Миколаївської області несподівано приїхала спеціальна бригада співробітників популярної в країні «Селянської газети» — органу центрального комітету Всесоюзної партії більшовиків. Журналісти заходили в селянські хати, розпитували старих, збирали підписи, фотографували, а 8-го березня в міжнародний комуністичний жіночий день «Селянська газета» вийшла з великим заголовком на першій шпальті: «Слава великій ленінській партії, що розкріпачила робітниць і селянок!». Весь святковий номер — вісім газетних сторінок присвячувалися життю сучасного українського села Кандибине.

«Під редакцією великого Жовтня» — проголошувала газета й публікувала свою, журналістську версію нової кандибинської історії: «З урочистою піснею рухається чудова процесія... Йдуть жінки з червоним шовковим прапором, з гордо збудженими обличчями та блискучими очима...». Далі на газетній шпальті розміщувався великий колективний лист під назвою «Нашому першому заступнику». Ось його фрагмент:

«Дорогий наш, улюблений Олексію Максимовичу!

Пишуть тобі, нашому рідному, колгоспниці села Кандибине. За розповідями тутешніх старих людей і за твоїм правдивим страшним оповіданням «Вивід» ми з малих років знаємо, що давні ми з вами знайомі, дорогий Олексію Максимовичу. Нерадісна була та перша наша зустріч, боляче згадувати про неї.

44 роки тому ти бачив, як Гайченко Сильвестр по-звірячому знущався над своєю дружиною Горпиною, і вперше пролунало тоді в селі Кандибине, і як вони живуть, як ударно трудяться, як гаряче виконують наказ улюбленого нашого керівника, великого більшовика товариша Сталіна: «Зробити колгоспи більшовицькими, а колгоспників заможними...».

Колгоспниці повідомляли про нове соціалістичне життя, закриту церкву і вигнаного батюшку, успішну ліквідацію неписьменності, діючий в селі драмгурток, давали обіцянку вивести колективне господарство серед зразкових, відзначаючи при цьому той факт, що місцеве керівництво недооцінює жінок, розмірковуючи по-старому: «Бабська справа горщиками командувати». Сільські кореспондентки писали також про намір місцевого керівництва побудувати клуб, нову школу-десятирічку і просили дати дозвіл на перейменування села в Пєшкове на «честь рідного нашого першого борця за розкріпачення жінки». Редакція «Селянської газети» публікувала також колективного листа кандибинських школярів.

Слід вважати, що матеріали, привезені столичними журналістами з українського села, стали відомі М. Горькому. «Селянська газета» друкувала їх разом із оповіданням «Вивід» і відповіддю письменника кандибинським жінкам. При цьому Горький визнав за необхідне піддати свій ранній твір незначній правці й додав заключний абзац:

«Це я написав не вигадане мною зображення катування правди — ні, на жаль, це не вигадка. Це називається «вивід»... Це побутова картина, звичай, і це я бачив у 1891 році, 15 липня, в селі Кандибівці, Херсонської губернії, Миколаївського повіту».

Тут же в газетній шпальті редакція друкувала факсимільно відтворені «примітки» Олексія Максимовича:

«Прочитав Горький це оповідання в рукописі й заздрісно сказав сам собі:

– Ех, Максимович, побувати б тобі ще раз у Кандибові, помилуватися на людей, потиснути могутні їхні руки! Але — застарий Горький, слабкий став. І може тільки заочно вітати нових людей дивовижної батьківщини нашої.

М. Горький».

З Л.Толстим	З Ф.Шаляпіним	З А.Чеховим

У розладі з собою

Нових людей радянської батьківщини голова Спілки письменників СРСР вітав у різній формі. Досить часто у Горького можна зустріти й посилання на похилий вік (йому 67 років). Наприклад, пославшись на недугу, він ухилився від участі у Другому всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників у Москві (11-17 лютого 1935 року), але публічно привітав ударників в «Известиях» і «Правді». 1 липня разом зі Сталіним із трибуни мавзолею Леніна вітав парад фізкультурників. Судячи з виступів, він беззастережно вірить офіційним звинуваченням на численних політичних процесах про шкідників, пише передмову до книги нарисів про Біломор-Балтійський канал, який будували сто тисяч ув'язнених, вітає виправно-трудову політику ДПУ стосовно «колишніх ворогів пролетаріату-диктатора». Його остання стаття «Від ворогів — до героїв праці» теж була вітанням, вона присвячувалася органам НК, «дивовижній культурній роботі рядових чекістів у таборах». Публіцистика Горького останніх років життя — сумне свідчення внутрішнього розладу письменника з самим собою, моральної кризи людини й митця, у якого вчилися, про творчість якого у вельми поважних тонах у різний час відгукувалися А. Чехов, І. Франко, Л. Українка, десятки інших діячів вітчизняної і зарубіжної культури.

Однак, обмежившись тільки цією характеристикою публіцистичної діяльності автора «Челкаша» і «Виводу», ми б сказали не всю правду. Сьогодні історикам, горькознавцям відомо набагато більше про Буревісника, і ця правда включає факти, що свідчать про Горького як про жертвенну постать свого часу.

Емігрант Володимир Набоков, який знав творчість Горького з чуток, у лекціях про російську літературу для американських студентів із поблажливою цинічністю писав про Горького як про бездарного літератора, п'яницю і переконаного конформіста. «Художній талант Горького не має великої цінності», — заявляв він. Навіть вражаюча обізнаність автора «Лоліти» про причину смерті Горького, знання того, що десятиліттями було приховане від дослідників, не стали приводом для покаянного суду: «Існує багато свідчень, — зауважував В. Набоков, — що його було отруєно радянською таємною поліцією — так званою НК».

На огляді у лікаря

М. Горький помер 18 червня 1936 року. Це була національна втрата, яку оплакував і український народ. Дивні обставини, які супроводжували смерть, процес у справі «лікарів-убивць великого пролетарського письменника» стали приводом сили-силенної чуток. Ім'я Горького стало множитися в переказах, міфах, які теж ставали предметом «наукового» вивчення. Починалося друге, вже посмертне життя Олексія Пєшкова.

У 1938 році відомий український філолог Д. Косарик (спілкувався з Катериною Павлівною Пєшковою) опублікував у журналі «Український фольклор» записану ним розповідь кандибинської колгоспниці про поїздку до Москви для участі в похованні письменника. «Смерть Горького, — писав у передмові Д. Косарик, — викликала на Україні схвильовані відгуки. Розповідь Домахи Іванівни Задвицької з села Кандибине показує глибоку народну скорботу і за формою нагадує плач, але без істерики і відчаю. Елементи плачу тут лише підсилюють оповідання, надаючи йому більше теплоти й ліричності». У нас є можливість скласти власне уявлення і про розповідь колгоспниці, і про коментарі до неї дослідника:

«Рознесла я пошту по полю. Тільки увійшла в хату, коли до мого двору машина підлітає. І гудками кличе:

– Скоріше сідайте.

Поїхали. Біля сільради бачу жалобний прапор крило звісив, люди сходяться. Я так і догадалась: це Максим Горький... На мітингу голова райвиконкому прочитав телеграму. Зійшов на трибуну школяр та як защебече: «Може й наше село, каже, винувате, що так рано він помер». В кожного здавило горло, сльози на очах.

Вибрали мене й Катрю делегатами в Москву — вінок від села Кандибівки покласти на його домовину. Ось ми стоїмо у Миколаєві виглядаємо літака з Одеси. Катря до мене притулилась, як винирнув спід сонця він. У неї серце здригнулося. Посідали. Знімаємось. Не встигли оглянутись, а вже і Кривий Ріг. Тут набрали пального і далі, через Дніпропетровськ. Дніпро під нами в’ється, а ми над ним гойдаємось. Машина шість душ несе, кожний по своїх справах поспішає. Ось і Москва. Скільки тих рейок та поїздів до центру біжить. Прилетіли ми швидше птиці. А тіла його вже не застали. Поспішаємо на Красну площу. На трибуні з правого крила мавзолею стоїмо. Ось несуть... перегинаємось, хочеться ж Сталіна побачити, а з ним товариші Молотов і Каганович на плечах несуть урну. У Сталіна траур на руці і сум на обличчі. Поставили... Товариш Молотов промовляє у мікрофон, і через репродуктори його мова лине, а в нас думки до свого села сягають... Ще ж недавно ми живому Максиму Горькому листа в Москву посилали. Низенький поклон від жінок передавали та до себе в гості, як рідного, закликали. Коли б оце в нас на кладовищі, я б не витримала й заголосила. Може б не так серце каменем давило...

Аж ось Сталін і письменник Олексій Толстой з мавзолею Леніна зійшли і на плечі урну взяли. Ударили гармати салютами. А люди голови схилили.

– Дорога людина померла, — говорив В’ячеслав Михайлович. Важко було Сталіну нести прах його, і всім людям важко. Годинник на башті дзвонить почав і гармати палили. Сумно. Ніхто ні слова. Прапори тільки шелестять».

м. Миколаїв

Червень 2010 року.