Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Куба в Україні Фелікс Леон КАРБАЛЬО: «МИ СПРАВДІ ЗІБРАЛИСЯ З РІЗНИХ КОРАБЛІВ  І ПОБУДУВАЛИ ВЛАСНИЙ КОРАБЕЛЬ – НАЦІОНАЛЬНИЙ»

Здається, ще зовсім недавно кожен Новий рік не обходився для нас без теплої згадки про далеку Кубу. Щоразу ми ніби входили в рік новий разом із життєрадісною посмішкою кубинців: про національне свято 1 січня на острові Свободи — День Звільнення — багато і яскраво розповідалося у святково-новорічних випусках вітчизняних газет, телебачення та радіо. Традиція «спільного» новоріччя, на жаль, відійшла в минуле. Однак пам’ять багатьох українців береже щось дуже добре і вдячне про кубинський острівець-«кораблик» у безмежному океані.

«Усі ми зійшли з кораблів», — отак образно відповів якось про походження кубинців Алехо Карпент’єру — чи не найвідоміший у світі кубинський письменник. А все-таки з пістрявої суміші вихідців із різних племен і народів світу, яких у різні історичні часи доля висаджувала на кубинський берег, утворилася певна сильна єдність, народилося поняття історичної спільності нації і кубинської національності. Це дало підстави іншому видатному мислителю острова Свободи — дон Фернандо Ортісу назвати такий феномен транскультурацією.

Надзвичайний і Повноважний Посол  Республіки Куба в Україні Фелікс Леон КАРБАЛЬО

Нещодавно кубинський народ перетнув піввікову межу національної незалежності — 50-річчя своєї суверенної держави. Докладніше про це — в бесіді з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Куба в Україні Феліксом Леоном КАРБАЛЬО.

– Пане посол, з яким настроєм зустрів кубинський народ золотий ювілей своєї незалежності? Які надії покладає на порозі другої половини століття?

– День сьогоднішній на Кубі — пора нових очікувань та сподівань. А сам національний День Звільнення — то начало всіх начал незалежної, суверенної Куби. Адже країна впродовж чотирьох століть перебувала під колоніальним пригнобленням Іспанії, на зміну якому прийшов 59-річний напівколоніальний диктат США. І лише 1 січня 1959 року поклало початок справді суверенній історії кубинського народу. Хоча й за цю свободу нам доводиться постійно, повсякчас боротися. Світ, на жаль, доволі жорстокий. Проте найпершої післяреволюційної мети — повага і захист прав своїх громадян — Куба ревно дотримується. У цьому можна легко пересвідчитися, поцікавившись, наприклад, як відстоює країна найголовніше право людини — право на життя. До революції на тисячу новонароджених кубинців помирало 60 немовлят, нині — 5,3. Якщо на зорі незалежності середня тривалість життя кубинців становила 59 років, то нині — 79. Погодьмося: це свідчить багато про що.

Хоча до свого нещодавнього золотого ювілею Куба підійшла у вкрай тяжкому економічному стані. Саме напередодні свята два поспіль надзвичайно великої сили урагани завдали збитків на 10 мільярдів доларів. Для маленької Куби то величезна цифра. Стихія знищила 65 тисяч житлових будинків і ще 444 тисячі зруйнувала частково. Ми залишились без сільського господарства. Було знеживлено, потрощено тисячі й тисячі ліній зв’язку та електропередач… Але Куба потроху знову відродилася, люди працюють не покладаючи рук — і результати на єдиному подиху праці очевидні. На допомогу нам прийшли також зарубіжні друзі — Іспанія, Росія, Венесуела, Китай, В’єтнам, Бразилія… Не забула про Кубу й Україна, надавши гуманітарну допомогу, за що ми, звичайно, дуже вдячні.

У скрутній ситуації надзвичайно важливий сам факт співпереживання, солідарності та співучасті світового співтовариства. Тож кубинці, як завжди, в доброму гуморі.

– Декілька десятиліть Куба та Україна перебували під спільною соціалістичною парасолькою. Але в нас революційним символом вважалася червона гвоздика, символом повстання кубинців – біла квітка маріпоса. Як, на вашу думку, чому одна ідея має різні кольори?

– У позаминулому столітті, о тій порі боротьби проти іспанського колоніалізму багато кубинських жінок перебували в повстанській армії. Вони прикрашали себе, заплітаючи в коси білу маріпосу. Відтоді ця квітка стала символом боротьби за національну свободу, світлих і добрих сподівань.

– Після стрімкого розпаду СРСР, зміни політичного та економічного курсу переважної більшості країн колишнього соціалістичного табору Куба залишилась дуже самотньою на своєму «кораблику» в далекому океані…

– Але не відмовилась від своїх ідей. Поставивши благополуччя громадян країни на перше місце, стала поволі виходити з надзвичайно важкої кризи.

Найважчими виявилися для нас 1993–1994 роки. ВВП впав на 34%. Ми залишилися без ринків збуту національної продукції, без джерел постачання енергоресурсів, машин — одне слово, без усього того, що купували у країнах соцтабору. Відтак простоював наш транспорт, тривалі перебої з енергопостачанням стали звичним явищем… Проте вже 1998 року Куба мала перший за останні роки економічний приріст — 4–5%. А з початком нового тисячоліття щорічний приріст народного господарства утримується на рівні 8%.

– Очевидно, цьому передувала певна реструктуризація всього народногосподарського комплексу? Принаймні в Одеському морському торговому порту вже давно не видно колишніх насипів кубинського цукру.

– Так, довелося дещо скорегувати внутрішні економічні пріоритети, піти певною мірою нетрадиційним для себе шляхом. Опинившись переважно в лещатах ринкової економіки, ми взяли від неї лише частинку того, що вважали для себе корисним, але водночас зберегли планову систему економіки. Відтак перестали бути країною, економіка якої залежить від експорту цукру. Якщо світові ціни на продовольчі товари невпинно зростають, а на цукор упродовж п’ятнадцяти років поспіль залишаються незмінно низькими, значить, варто було подбати про його краще застосування. Скажімо, виробляти з цукрової сировини більше спирту, а отже — й більше популярного у світі кубинського рому. Хоча й досі наш цукор надходить до Китаю, В’єтнаму — туди, де в ньому є потреба.

Значно важливіший став для Куби розвиток біотехнологій — по цій лінії, а саме від експорту медичних препаратів, держбюджет отримує щороку понад мільярд доларів. Інтенсивного розвитку набула й прибуткова нікелева промисловість, оскільки країна має великі поклади цієї руди. Тут ми продуктивно співпрацюємо з канадськими фахівцями. Власне, не тільки з ними. Куба широко відчинила свої двері для іноземних інвестицій. У будь-якій сфері, крім військової, охорони здоров’я та освіти, працюють і створюються нові спільні підприємства. Характерний приклад — нафтовидобуток. До розпаду СРСР Куба мала лише 200 тисяч тонн власної нафти на рік, тепер самотужки покриває половину обсягів національного споживання. Триває інтенсивна розвідка й освоєння шельфу в кубинській частині Мексиканської затоки. Тут нашими партнерами виступили іспанці, норвежці, бразильці, китайці, індуси... Схоже, невдовзі до них долучаться російські компанії «Газпром» та «Лукойл».

Дедалі більшого розмаху набуває туристична індустрія — в нас чудові можливості для відпочинку, а тому й бажаючих відвідати Кубу стає з кожним роком більше.

– Чи допоможе кубинцям набутий гарт і досвід подолання кризи після розпаду соціалістичного табору в протистоянні новій, сьогоднішній світовій фінансовій кризі? Що може бути повчальним у кубинському досвіді для України?

– Куба вважала, а життя, вочевидь, доводить на практиці, що та модель господарювання, яку намагалися нав’язати нам, кажучи словами товариша Фіделя, «деякі з урядів, що підтримують нас», — обов’язково зазнає краху. Неолібералізм, який упродовж 15 років пропагувався як те найкраще, що є у світі економіки, — ви бачите, якого результату він досяг: світова фінансова криза, тріснули всі ці фінансові бульбашки.

Нині триває зворотний процес — націоналізація економіки. Держави — навіть найпотужніші світові лідери — дедалі активніше і впевненіше беруть у свої руки компанії та банки, яких обвалила криза. Кубу ж допоки нинішня криза не зачепила. Так само, як і цілу низку країн Латинської Америки, де роль держави була виразною або останнім часом помітно зміцніла, — Аргентину, Бразилію, Венесуелу, Еквадор.

Хоча, звичайно, кубинці не ізольовані від решти світу у вакуумній упаковці. Якщо спад економіки, рецесія світового господарства триватиме, то, скажімо, й потреба в нашому нікелі на певному етапі може зменшитися або ціна на нього впаде. Інакше кажучи, Куба також перебуває в зоні кризи. Але б’є вона по нас не так боляче саме завдяки тому, про що я щойно казав.

– Чи означає це, що й торгово-економічні стосунки наших двох країн отримали, так би мовити, кубинську страховку?

– У нас з Україною завжди були і є дуже добрі, теплі взаємовідносини. На противагу, до речі, стосункам з більшістю країн колишнього соцтабору — майже всі вони, не знаю чому, втратили Кубу. Точніше, вийшов такий собі розрив між нами, незважаючи на тісну співпрацю впродовж майже 30 років.

Щодо україно-кубинського партнерства, то нині воно, звичайно, не таке плідне, як за старих часів, коли півтори тисячі ваших підприємств постачали на острів Свободи свою продукцію. Проте останнім часом вимальовуються якісно нові контури, відкриваються нові можливості, які вже дають потужний імпульс нашим двостороннім відносинам. Передусім — у торгово-економічному сенсі. Попри кризові явища ми все так само багато купуємо українського металу та мінеральних добрив, а з Куби надходять до вас великі партії медикаментів…

– Чи не насторожив вас і чи не порушив найближчих спільних перспектив той факт, що, скажімо, вже на першому етапі економічної кризи понад 500 київських аптек зачинилися саме через цю саму кризу?

– Гадаю, міжурядовій комісії наших країн було і є до чого докласти рук, роботи в неї вдосталь. Це свідчить про пріоритети, основу двосторонніх ділових стосунків. З другого боку, Куба виробляє дуже багато новітніх препаратів, деяким із них немає аналогів у світі — скажімо, вакцини від раку легенів та горла. Давно вже відома Україні і вакцина від вірусу гепатиту «В»… Одне слово, йдеться про такі речі, яким не може зашкодити жодна із криз.

Є й інші потужні та життєво необхідні двосторонні проекти. Наприклад, підписано контракт з українським «КрАЗом» — цей холдинг візьметься за модернізацію та ремонт кількох тисяч автомобілів своєї марки, які багато років добре попрацювали на Кубі. Незабаром безпосередньо на острові почнеться і складання КрАЗів нового покоління.

Тобто я не можу сказати, що Україна та Куба загубили одне одного в неспокійному, почасти хаотичному вирі минулих років. Я й досі бережу теплі спогади про українців, які свого часу допомагали Кубі будувати заводи і фабрики. З такою ж пошаною ставлюся до України сьогоднішньої, яка сформувалась як міцна держава в центрі Європи, що має широке міжнародне визнання. Маю відповідальну місію — піднести наші двосторонні стосунки на значно вищий рівень.

– Будь-який подорожній на початку свого шляху ставить перед собою певне надзавдання. Ви, пане Фелікс, прибули з дипломатичною місією до Києва порівняно не так давно…

– Поки що над усе волію домогтися, щоб найближчим часом відкрилися прямі авіарейси з Києва до Гавани. То необхідна реальність. Український туризм на Кубу доволі жвавий. Але мандрівникам і клопітно, й дорожче добиратися до нашого острова через Париж, Амстердам чи Москву. Відсутність прямого перельоту стримує бажання інших. Не кажучи вже про те, що дуже кволо набирають в Україні ходи так звані лікувальні тури, хоча увесь світ прагне потрапити до кубинських лікарів.

– Наскільки справедливе твердження ООН, ніби без кубинської медицини, без її допомоги ризикують зазнати великого лиха країни Латинської Америки?

– Понад 30 тисяч кубинських лікарів, медперсонал працюють у 70 країнах світу. Працюють безплатно. Тобто Куба утримує їх за власний кошт, а в багатьох випадках ми беремо на себе й витрати на авіаперельоти свого ж медичного персоналу. У цьому разі мається на увазі наша допомога бідним країнам та країнам, що розвиваються. До них належать і деякі території Латинської Америки. Проведена там Кубою операція «Диво», наприклад, дала змогу повернути зір понад двом мільйонам тамтешніх мешканців.

Водночас Куба продає свої медичні послуги тим країнам, які здатні і готові за них платити. Наприклад, у Венесуелі працюють на контрактній основі 18 тисяч кубинських лікарів, натомість Куба отримує нафту. Аналогічні схеми діють з Китаєм, Алжиром, Південно-Африканською Республікою.

– Пане посол, тут ви не згадали найголовнішого для українців: упродовж 19 років маленька Куба безкорисливо віддає своє велике серце добра і любові дітям України. Мабуть, ця тема заслуговує великої окремої розмови, хоча наші вітчизняні засоби масової інформації час від часу розповідають про цей благородний вчинок острова Свободи щодо лікування наших дітей, які постраждали в результаті Чорнобильської катастрофи. Але скажіть бодай головне: чому Куба так поставилася до них?

– То була особиста ініціатива товариша Фіделя — надати допомогу дітям після катастрофи на ЧАЕС. Відтоді в нас побували понад 25 тисяч маленьких українців. Програма фінансується винятково кубинською стороною — тобто мається на увазі проживання, харчування та лікування дітей. Україна оплачує авіаперельоти.

Попервах важко доводилося всім: і діткам, і лікарям. То були надзвичайно тяжкі роки економічної кризи, а юні пацієнти мусили витримати складні хірургічні операції — аж до пересадки кісткового мозку. Нині ситуація помітно поліпшилася. Але спеціалізований санаторій «Тарарі», що за 30 кілометрів від Гавани, так само протягом року належить українським дітям. На постійній основі в ньому лікують 250–300 пацієнтів, які змінюються через кожні 45 днів. Якщо допомога наших лікарів знадобиться й надалі, то й «Тарарі» прийматиме юних українців стільки, скільки для цього буде потрібно.

– А чи не постраждає один із найвідоміших ваших національних продуктів — сигари — через те, що куріння шкодить людському здоров’ю? Маю на увазі ухвалену нещодавно європейцями доволі жорстку резолюцію про боротьбу з курінням. Відповідні зобов’язання, до речі, взяла на себе й Україна. Хоча глава Gubatabaco — компанії, яка володіє правом дистриб’юції кубинських сигар у всьому світі — якось зауважив: «Ніхто не виробляє кращих сигар, ніж гаванські фабрики».

– Мабуть, глава Gubatabaco має рацію. Кубинська сигара — то, швидше, певне вподобання, своєрідна культура поведінки, навіть ритуал аніж просто паління. Вона має багатьох любителів, про що свідчать і 150 мільйонів доларів щорічного доходу Куби. Інша річ — місце для паління, яке не повинно ущемлювати прав тих, хто не палить. Ми також запровадили в себе певні обмеження щодо цього.

Таке само, до речі, можна сказати про кубинський ром. Якщо не зловживати, він не тільки смачний, а й корисний для здоров’я.

– Якщо не запитати вас про одного з найбільших шанувальників кубинських сигар та рому — «татуся Хема», то ви, напевно, вважатимете мене або невігласом, або людиною, яка не поважає культурного багатства та духовної спадщини Куби.

Так ось — про спадщину. Як тривають перемовини між Кубою та США, пов’язані з архівами Ернеста Хемінгуея, — не тільки американського письменника і Нобелівського лауреата в галузі літератури, а й людини, яка прожила на Кубі 20 років і вважала себе кубинцем?

– Знаним тепер напоєм «даікірі» (daiquirí) «татусь Хем» любив посмакувати в гаванському ресторані «Floridita». А щоб спробувати один із кращих коктейлів Хемінгуея «мохіто» (mojito), туристи йдуть до ресторану «La Bodeguita del Medio». До речі, його філія з усіма вподобаними принадами Хема зовсім скоро відкриється в Києві, засновники чекають лише приїзду кубинських музик та кухарів.

Ну а щодо творчої спадщини Ернеста Хемінгуея, то, зрештою, знайдено порозуміння з американською стороною: оригінали літературних надбань великого майстра залишаться там, де вони й створювалися, — на Кубі, до США передаватимуть лише копії. Хоча тривалий час довкола цього роїлося чимало дурниць, були певні складнощі. Усе це мало винятково політичний характер.

Власне кажучи, свого часу адміністрація Буша заборонила будь-які культурні обміни з Кубою, й від того потерпали вчені, спортсмени, діячі мистецтв… Тим самим він «збагатив» сумну традицію багатьох своїх попередників.

– Той, хто хоча б трохи знає кубинців, не перестає дивуватися вашій життєрадісності та оптимізму… Пане посол, чи змінилося щось у житті острова Свободи після того, як його багаторічний лідер Фідель Кастро відійшов від керма кубинського «корабля»?

– Відхід від державних справ Фіделя багато хто за кордоном свого часу сприйняв чомусь як сигнал того, що, мовляв, ось тепер щось має статися. Кубинці ж, проте, хоч і важко сприйняли новину, однак твердо знали: нічого особливого на острові не станеться. У нас є конституція держави, де чітко і ясно сказано, як живе і житиме далі Куба. Після передачі влади Раулю Кастро країна так само живе і трудиться у звичному для себе ритмі, примножує старі традиції, дає старт новим. Як і раніше, систематично проводяться, наприклад, шкільні олімпіади з фізичної культури. Для того, щоб маленька Куба традиційно залишалася серед світових лідерів великого спорту, Олімпійського руху, вона має дбати про масовий спорт… Будь-який наш сільський лікар завдяки Інтернету може вдатися до консультацій спеціалізованого медичного центру. На Кубі діє декілька тисяч інтернет-клубів, а на території колишньої радянської радіолокаційної станції в Гавані тепер успішно працює університет інформатики… Допомагають розбудовувати сучасну країну і так звані «роздуми Фіделя» довкола важливих подій на Кубі та у світі — їх систематично публікує наша головна газета «Гранма» (Granma), з інтересом передруковують інші видання світу, зокрема й українські.

Важко не погодитися з національними мислителями Карпент’єру та Ортісом, які говорили про могутню єдність кубинської нації, що ніби «зійшла з кораблів» багатьох країн, котрі в різні історичні часи причалювали до наших берегів. Ми справді зібралися з різних кораблів і побудували власний корабель — національний. Народ усвідомлює: якщо він не буде монолітним у своїх помислах і діях, то дуже швидко втратить його, власну незалежність і державний суверенітет. Загартовані у віковічній боротьбі за свою свободу, кубинці й сьогодні як завжди сконсолідовані, єдині, оптимістичні.

Такої само єдності зичу й українському народові, для якого Куба була і залишається великим другом.

Бесіду вів Володимир СТУПАК, журналіст

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро»

Липень 2010

Екскурсії до Куби від «Першого екскурсійного бюро»