Нечаєва могила. Нікопольський район, 2010 р.

Костянтин СУШКО, письменник.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро»

Мене давно дивують рядки із пісні, де «курганы темные, солнцем опаленные» — «спят». Дивують і викликають рішучу незгоду. При вигляді стародавнього рукотворного пагорба — величного, порослого травою — думка про те, що він завмер, закляк, спить, прохоплюється лише за першого погляду. І то — мигцем. Варто підійти до кургану упритул, опинитися біля самого його підніжжя, а тим паче — зійти на вершину, як виникає стійке відчуття, буцімто під тобою ЩОСЬ… Не ризикну сказати, що ВОНО «ворушиться», «живе»… Швидше — «функціонує».

Чому — курган?

На наших причорноморських та приазовських просторах природних пагорбів стільки, що їх, образно висловлюючись, на пальцях можна перерахувати. Зате зведених руками людини — незчислима кількість. Зокрема, ледь не вісім тисяч із них взято під охорону лише Запорізьким обласним товариством охорони пам’яток історії та культури. На Дніпропетровщині «під патронатом» такого ж товариства перебуває близько семи тисяч курганів, на Херсонщині приблизно стільки ж. Чимало древніх могил розорані до самого горизонту. Немало таких, що здіймаються над землею на метр, півтора, два, три і так далі. Найвищі із них — Куляб-Могила у Михайлівському районі на Запоріжжі (11 метрів), Нечаєва Могила (Нікопольський район, Дніпропетровщина, 18 метрів), курган Козел (Нижньосірогозький район Херсонської області, 14 метрів).

Чому курган? Поховальний земляний (інколи — кам’яний) насип, у перекладі з тюркських мов. По-нашому — могила. Зустрічаються кургани на всіх континентах, окрім Австралії, та ще, звісно, Антарктиди. Хто їх насипав?

В Україні тривалий час побутувала думка, що могили ті — козацькі, запорозькі. Мовляв, копали січовики шаблями ями для загиблих товаришів, а потім шапками насипали над ними великі пагорби. Існує у суспільстві така версія і нині. Між тим її значно похитнули ще у ХVIII столітті, коли 1763 року, виконуючи розпорядження генерал-губернатора Новоросійського краю О. П. Мельгунова, поблизу Єлизаветграда (Кіровоград) розкопали Литу (Червону) Могилу, мимоволі започаткувавши таким чином епоху курганних досліджень в Україні. Щоправда, ті дослідження не мали нічого спільного з науковими, а учасників розкопок варто було б назвати шукачами стародавніх коштовностей, адже не випадково реліквії, виявлені у Литій Могилі, поповнили приватну колекцію Катерини ІІ…

Зате побічно заявив про себе і «позитивний момент» — з’ясувалося, що небачені досі прикраси із золота належали свого часу не запорозьким козакам, не половцям, не туркам і не раннім слов’янам. З’ясувалося також, що за особливостями стилю, в якому вони виготовлені, прикраси ті збігаються в часі з періодом передньоазійських походів скіфів. А це — кінець VІІ – початок VІ століть до нашої ери!

Звісно, після Литої Могили люди вже не могли спокійно дивитися на кургани. І насамперед — можновладці. Одна за одною споряджають вони спеціальні експедиції у степи. Знахідок немало, проте рамки нашої розповіді та її завдання дозволяють нам розповісти лише про найвидатніші.

План склепу Куль-Оби. IV ст. до н.е. (околиці м. Керчі, Крим)	Найвидатніша знахідка Куль-Оби — кругла електрова судина, прикрашена сценами скіфського військового побуту

Відтак — кримський курган Куль-Оба. Досліджений 1830 року французом Полем дю Брюксом, що перебував на службі у російського царя, він явив світові неперевершений електровий (сплав золота і срібла) келих. Після дю Брюкса Куль-Обою археологи опікувалися не раз, проте до остаточних результатів досліджень ще далеченько.

Протягом 1862-63-го років російський археолог І. Є. Забєлін неподалік Нікополя розкопав Чортомлик — дев’ятнадцятиметрової висоти, насип якого дає право курганові називатися одним із патріархів серед скіфських усипальниць. Рівень методики тогочасних розкопок не дозволив дослідити курган повністю, і все ж відома зі шкільного підручника історії величезна срібна ваза відкрилася саме Забєліну… Через століття з гаком до Чортомлика уважно приглядався дослідник Б. М. Мозолевський, але завершенням розкопок так чомусь і не зайнявся.

У 90-х роках ХІХ століття розкопки курганів на землях нинішньої Херсонщини продовжив відомий російський учений М. І. Веселовський. А на початку ХХ століття, точніше, 1912 року, Микола Іванович у кургані Солоха, неподалік села Великої Знам’янки (нині — Запорізька область) виявив золотий гребінь із зображенням скіфів, що б’ються між собою. Курган теж досі повністю не досліджений, і 11-метрової висоти його окраєць збуджує уяву. І вже, звісно, у жодному разі не схоже на те, що він спить.

Внесли свою лепту у розвиток вітчизняної археології наприкінці позаминулого століття також директор Херсонського краєзнавчого музею В. І. Гошкевич і столичний учений Г. Л. Скадовський. Десятки відкритих поховань періоду античності дали тверді підстави вважати, що у пониззі Дніпра-Бористену у VІ-ІІ століттях до нашої ери мешкали скіфи-землероби. На той час курганна археологія уже не мала нічого спільного із захланним шуканням скарбів. Результати досліджень усе більше працювали на науку, розширюючи уявлення сучасників про стародавню історію Півдня України, особливо нижньодніпровської її частини. Саме тоді, на рубежі ХІХ і ХХ століть серйозні вчені звернули увагу на недосконалість методики досліджень степових усипальниць. Ведення розкопок шляхом прокладання траншей через центр курганного насипу ігнорувало сам насип, а без вивчення насипу неможливо відновити повну картину спорудження усього поховального комплексу. У зв’язку з цим, Імператорська археологічна комісія ухвалює рішення надалі початок розкопок кургану та поховань під ним починати саме з вивчення насипу.

Першим нову методику на практиці мав випробувати молодий український вчений М. Макаренко. 1914 року йому доручили розкопки кургану поблизу села Архангельска Слобода на Херсонщині. Землі, на яких розташовувалася група древніх могил, належали графу Мордвинову, от і назвали кургани Мордвинівськими. М.Макаренко устиг дослідити лише частину найбільшого кургану — подальшим роботам завадила Перша світова війна. Знахідки передали в Ермітаж, а вся так звана польова документація, яку складали фотокартки, щоденники, креслення, безслідно зникла.

Скіфський курган Чортомлик. Розкопки 1979 року

Скіфський курган Товста Могила на початку розкопок. 1970 рік

Курганна група Чортомлик. Нікопольський район. 70-ті роки ХХ ст.

Гайманова могила до розкопок, с. Балки Запорізької області

У 60-ті роки ХХ століття розкопки Першого (а пізніше і Другого) Мордвинівського курганів продовжив ленінградський учений О. М. Лєсков. Дослідник переконався, що М. Макаренко насправді вів роботи за новою методикою, тобто ретельно, фахово, і лишається жалкувати, що документи його експедиції не збереглися. О. М. Лєсков з’ясував, що курган не насипався, а споруджувався зі шматків дерену — це чітко простежується на зрізі насипу. Виявлено також своєрідну обмазку степової піраміди та залишки кам’яної обкладки.

За такою методикою велися також усі наступні дослідження курганів, використовуючи її, розкопують степові піраміди і нині. Спочатку насип прорізає бульдозер або ж скрепер від вершини до поверхні землі (материка) траншеєю, стіни якої археологи називають «бровками». Ретельно вивчаються зрізи «бровок», а потім і вміст насипу, особливості його спорудження. А вже після всього археологи, виявивши вхідну яму, проникають до поховальної камери.

Після М. Макаренка та М. Веселовського дослідження курганів на півдні України, зокрема, на Хортиці, у районі Нікополя продовжили Я. Новицький, Д. Яворницький, пізніше — П. Смоличев, В. Камінський. Вивченням Кам’янського городища у Запорізькій області та прилеглих до нього ділянок лівого і правого берегів Дніпра «населених» курганами, займався видатний скіфолог Б. Граков разом із Д. Березцовим.

Проте широкого розмаху курганні дослідження на півдні України стали набирати з початку 60-х років, коли тут розгорнулося будівництво зрошувальних систем. До слова, саме будівництво цих систем ніяких завдань, пов’язаних безпосередньо з археологічною наукою, не переслідувало. Просто в зону робіт потрапили сотні (точніше, тисячі) степових пірамід, по суті, приречених на знесення. А оскільки стародавні могили, як пам’ятки історії перебувають під охороною держави, то перш ніж, в силу виробничої необхідності «пустити їх в розпил», кургани мають «оглянути» археологи. Та ж держава передбачила і кошти на «огляд».

На Херсонщині, як уже згадувалося, цим зайнялася експедиція О. Лєскова, керівник якої віддав дослідженню таврійського степу дванадцять польових сезонів (1961-1972 рр). Опісля у Скадовському районі до розкопок став Є. Черненко, який попрацював тут до 1976 року. Ближче до центру Херсонщини та до її півночі, іноді, захоплюючи південь Запорізької області, у 80-х і 90-х роках розгорнули роботи експедиції А. Кубишева, Ю. Болтрика. На Дніпропетровщині «господарював» Б. Мозолевський. Запорізьку експедицію Інституту археології АН УРСР організував А. Тереножкін, згодом у різні періоди її очолювали В. Бідзіля, В. Отрощенко, Ю. Рассамакін. Велика кількість досліджених курганів на рахунку працівників Запорізького обласного краєзнавчого музею А. Плішивенко, З. Попандопуло, В. Самара, викладача Запорізького Національного університету Г. Тощева.

Але незадовго до цього, так би мовити, тотального наступу археологів на степ, заявив про себе Мелітополь. У травні 1954 року із цього степового міста до Академії наук УРСР надійшло повідомлення, як прийнято за таких обставин, «про випадкові знахідки золотих речей». Виявили їх працівники місцевого краєзнавчого музею. Старшому науковому співробітнику Інституту археології АН УРСР А. Тєрєножкіну довелося терміново формувати та очолювати експедицію, аби дослідити безіменний, шестиметрової висоти курган на північно-східній околиці міста, по вулиці Першотравневій. Серед сенсаційних знахідок – золоте окуття гориту (сагайдак для стріл) ІV століття до нашої ери, який чудово зберігся. Згодом сенсації полинули одна за одною.

1964 рік. Експедиція О. Лєскова у найвищому кургані неподалік села Иллічеве на Херсонщині виявила золотий предмет вагою 800 грамів. Спершу гадали, що то своєрідна посудина, але уважно оглянувши предмет, особливо після того, як відігнули загнуті краї ймовірної кубку, усім відкрилася кручена такою собі «вісімкою» шийна золота гривна.

Протягом 1969-70 років Північнорогачицька (пізніше — Запорізька) експедиція Інституту археології АН УРСР, яку очолював В. Бідзіля, досліджуючи восьмиметрової висоти курган Гайманова Могила біля села Балки на Запоріжжі, знайшла нині знамениту срібну чашу із зображенням скіфів та ще немало шедеврів античного мистецтва. Потім — літо 1971 року. Розкопки Товстої Могили на Дніпропетровщині. Керівник експедиції — Б. Мозолевський. Воістину то був пік археологічних курганних досліджень. Та, либонь, і кульмінаційна точка у світовій скіфології. 1550-грамова пектораль діаметром 30,5 сантиметрів, виготовлена із золота 958 проби… Нічого подібного і ніхто досі не знаходив. Поталанило 35-річному начальникові експедиції… Оригінального поета, самовідданого археолога, Бориса Мозолевського тоді терміново прийняли до Спілки письменників України і нарешті зарахували до штату Інституту археології АН УРСР.

Час спливав. Канали зрошувальних систем розповзалися по степах. Щороку щезали із земного лику сотні (якщо не більше) стародавніх могил, перед цим тісно «поспілкувавшись» із археологами. Вміст кожної, звісно ж, представляв неабиякий інтерес. Але частіше — суто науковий. Тобто — для вузького кола осіб. І ось Чунгульський курган у Токмацькому районі на Запоріжжі восени 1981 року начебто нагадав: древні степові усипальниці здатні потрясати уяву «найширших шарів суспільства». Експедиція того ж Інституту археології АН УРСР на чолі з В. Отрощенком занесла тоді до свого активу відкриття та дослідження непограбованого поховання половецького хана із ХІІ століття — одного із найвидатніших археологічних відкриттів ХХ століття.

На тому гучні археологічні сенсації надходити із степів припинили. Хоча дослідження степових пірамід, щоправда, уже далеко не з таким, як раніше, розмахом тривають. Чого ж домоглася за цей час курганна археологія? Суто з наукової точки зору — багато чого. Дещо перепало і для нас із вами, для нашого невибагливого сприйняття. Насамперед, з’ясувалося, що кургани насипали аж ніяк не запорозькі козаки. А хто ж?

Для чого зводилися кургани?

Курган та його ворог — трактор на полях Антрацитівського району, Луганщина

Колись вважалося, що кургани — то степ, поле. Це — бозна-де, принаймні, на узбіччі цивілізованого світу. Так гадалося, а дехто так продовжує вважати й досі, позаяк, на жаль, чимало (якщо не більшість!) із нас втратили відчуття того, на якій землі ми мешкаємо, що було тут до нас, як виглядала ця територія, що нині стало місцем розташування села, селища, міста, мегаполісу триста, п’ятсот, тисячу років тому. Людина змінила усе довкруж до невпізнанності, і де вже тут думати, що стало основою того, по чому ми нині беззастережно ходимо, їздимо, на чому без кінця щось будуємо, ламаємо і знову будуємо.

А ходимо ми, без перебільшення сказати, по гігантському кладовищу. На прабатьківських могилах стоять наші оселі. Адже там, де був степ, де зрідка вціліли його безцінні залишки, — там і кургани.

Досі вчені не дійшли одностайної думки з приводу того, що ж змусило наших пращурів зводити у степу кургани. Споконвіку ховали вони своїх померлих родичів у землі, проте пагорби над могилами почали формувати далеко не відразу. Тим паче, заввишки від кількох до двадцяти з лишком метрів, а діаметром від півтори десятків метрів до півтори сотні. Першими почали споруджувати кургани представники так званої ямної культури (спільноти) за доби ранньої бронзи, тобто понад п’ять тисяч літ тому. Проте є певні підстави вважати, що кургани «пробували» зводити ще за мідної доби, що до зазначеної цифри змушує додати ще, як мінімум, тисячу літ. В часі це збігається з початком «моди» на будівництво пірамід в Єгипті.

Що ж напоумило людей, які мешкали на такій значній відстані одне від одного та ще й за відсутності належних засобів зв’язку, що примусило їх майже одночасно почати зводити над могилами померлих кургани та піраміди? В Єгипті — із багатотонних кам’яних блоків, а в наших степах — із «цеглинок» дерену… Було у даному випадку якесь посилання, якась спільна вказівка ЗГОРИ? Звідки? Від кого? Із Космосу? Від Бога? У зв’язку з чим надійшла така команда, яку люди неухильно виконують і досі? Щоправда, уже не з таким захватом, не з колишнім розмахом та ретельністю: горбики землі над сучасними могилами в жодне порівняння з курганами за масштабами, звісно, не йдуть…

Методика новітніх археологічних досліджень, як уже зазначалося вище, відкрила секрет спорудження курганів. З’ясувалося, що їх не насипали, у прямому розумінні цього слова, а зводили із земляних «цеглинок», які вирізалися неодмінно із верхнього, деренового, шару грунту. А позаяк спершу кургани мали вигляд не пологих, приземкуватих, пагорбів, як нині, а видовжених догори таких собі стіжків сіна або ж гігантських пасок, їх обкладали камінням. Каміння, згодом порозтягали на господарські потреби ті, хто втратив духовний зв’язок зі стародавніми усипальницями, от кургани і стали осідати і розповзатися.

Далеко не всі зводилися за один прийом. Траплялося, що в могилу, споруджену ще за доби бронзи, опускали свого небіжчика скіфи, тут же, звісно, довершуючи курган додатковою «досипкою». Зводилися штучні пагорби повсюди, де постійно мешкали, або ж бували люди, але при цьому неухильно дотримувалися одного правила: місця для спорудження могил вибирали на підвищеннях, щоб від ґрунтових вод подалі і до Бога якомога ближче…

Курганні насипи допомагають визначити, до якої саме місцевості наші пращури ставилися з особливою увагою. Звичайно ж, — із повагою, безумовно, з любов»ю, і звісно, — з ніжністю. Такі місця вважалися святими. Саме цим пояснюється наявність сотень і сотень великих і не дуже, а то й ледь помітних курганів і курганчиків на Мамай-Горі поблизу Великої Знам’янки на Запоріжжі. Якоюсь особливою привабливістю, притяганням відзначається земля, усіяна курганними групами. І то вже, як мовиться, питання шістнадцяте, як ми нині ставимося до тієї землі, чи здатні відчувати її силу і не шкодити їй.

Зрозуміло, що переважну більшість курганів сьогодні уже важко й помітити — одні розорані, інші зовсім стерті з лиця землі без ніяких досліджень. А в минулому, до того ж не такому вже й далекому, рукотворні пагорби були невід’ємним елементом степового пейзажу. Вони справляли на людей незгладимі враження.

Для чого зводилися кургани? Не все тут так просто. Сьогодні все більше вчених схиляються до того, що кургани — це не лише стародавні усипальниці. Усе відчутніше лунають голоси про космогонічне значення степових пірамід. А учасник археологічних пошуків на півдні України академік Української міжнародної академії оригінальних ідей Ю. Шилов узагалі стверджує, що наші кургани — це обсерваторії, пов’язані з календарями. Кожен курган, на його думку, з часу створення мав свою певну форму: змії, риби, Сонця, Місяця і т. ін. У курганах зберігається інформація про безсмертя та перевтілення душ, а тому не варто вивчати їх, вдаючись до заступа, скрепера чи бульдозера, адже нічого втішного такий засіб спілкування зі стародавніми усипальницями нікому, і в першу чергу — дослідникам, не принесе.

Грізні, однак не позбавлені підстав, застереження чи хвороблива фантазія, містика? Поки ті, хто не вірить ні в Бога, ні в чорта, піддавали усе сумнівам, реальність підсунула щось на зразок інформації до невеселих роздумів. Полягає вона ось у чім. Протягом вельми нетривалого часу один за одним залишили цей світ кілька археологів. І не зі складу рядових, а керівники експедицій! 1992 року, ледь відзначивши своє п’ятдесятиріччя, помирає М. Чередниченко. Через рік ховають п’ятидесятисемирічного Б. Мозолевського. 2000 року, тільки-но вийшовши за «заслужений відпочинок», завершує свій земний шлях В. Бідзіля. Слідом за ним, після деякої паузи, не стає ровесника Бідзілі А. Кубишева. Звичайно ж, цілком може бути, що все це — сумні збіги, і все ж про «знаковий» характер кончини кожного із відомих керівників археологічних досліджень не лише самозабутньо теревенять «на кухнях», а й всерйоз ведуть розмови у власне археологічних колах…

Немає диму без вогню? Дуже схоже на те. Власне, у будь-якому випадку не слід забувати, що кургани — не що інше, як могили. МО-ГИ-ЛИ! Тобто місця вічного спочинку наших пращурів. Споконвіку у всіх народів вважалося великим гріхом порушувати спокій померлих. І навряд чи, у даному випадку, виправданням може бути «виробнича необхідність» вести розкопки у тих чи інших місцях. Чи, все ж таки, може?

Безумовно, археологія, зокрема, курганна значно просунула вперед історичну науку. До певного періоду джерелом наших знань про давно минуле були тільки відповідні хроніки та літописи. Геродот, Тацит, Плутарх, Лівій, Йодан, Нестор — визнані авторитети світової історіографії. Завдяки їм, ми дізналися про Сервія Туллія і Спартака, про Атея і Ганнібала, про Рюрика та Олега. Проте усе різноманітнішим стають джерела знань, і невдовзі довелося погодитися з тим, що в історичних анналах нерідко зустрічаються неточності, викривлення фактів, а то й відвертий вимисел. На все це звернула увагу археологія. Вона ж, певною мірою своїх сил та можливостей, і виправляє їх, оскільки, відкинувши геть соціальну упередженість та звичайні людські емоції, оперує лише фактами. Візьмемо до уваги ось що. Історики далекого минулого залишили нам багатющий матеріал про стародавні держави Сходу, про Грецію і Рим, але недосяжними навіть для їхньої безмежної допитливості виявилися такі епохи, як енеоліт, неоліт, не кажучи вже про палеоліт (різні періоди кам’яного віку). Прогалин тут більше, ніж достатньо, і нічим іншим, окрім свідчень археології, прогалини ті (нехай навіть частково) заповнити неможливо.

Звісно, за все треба платити. Кажучи про успіхи історичної науки завдяки курганній археології, не можна випускати з поля зору той факт, що досягається усе шляхом руйнування, точніше знищення пам’яток минулого. Кургани, що протягом десятків століть були органічною, невід’ємною часткою степового пейзажу, зникають. Досі мешканці степових сіл з сумом згадують Гайманову Могилу, Товсту, Вишневу, Чмиреву, інші величні степові піраміди, що відносно донедавна височіли над степом, згодом — розкопані, досліджені, іншими словами, знищені… Щось таємничо-поетичне і в той же час своє, рідне, вчувалося людям в обрисах степових пірамід. Стабільний, звичний ландшафт, той, що склався історично, благотворно впливає на людську психіку. І навпаки — постійні необдумані зміни навколишнього середовища (особливо зміни не на краще) збіднюють те середовище, пригнічують людей, викликають у них почуття глухої, що здається їм незбагненною, невпевненості у собі. Усе це підриває, послаблює генофонд нації. Мимоволі доходиш висновку, що курганні пагорби не лише прикривали поховання. Степові піраміди наші пращури зводили, аби вони СТОЯЛИ. Стояли ЗАВЖДИ, ВІЧНО. Ось до якого висновку приходять усе більше дослідників, і це відрадно.

Нічого не поробиш, час змінює усе навколо, у тому числі й обличчя нашого степу. Але допустити повного знищення природного середовища ми не можемо, не маємо права. Не випадково усе частіше точаться розмови про необхідність відновлення досліджених степових пірамід. Для початку, хоча б найзнаменитіших, найвищих. Ідея не нова, прийшла вона до нас, звісно, із Заходу, де не лише активно відновлюють досліджені, свого часу знищені могили, а й подекуди насипають нові пагорби, аби урізноманітнити, збагатити похмурий рівнинний ландшафт, наблизити його до історичного, споконвічного. У «далекому зарубіжжі» давно переконалися, що усе це вкрай важливо для нації, для погамування отого глухого неспокою, котрий охоплює людину, яка мешкає в ображеному, пощербленому середовищі.

До речі, клопоти з відновлення курганів могли б узяти на себе ті ж археологи, а ще краще — у законному порядку зобов’язувати їх відновлювати розкопані і досліджені могили. Приємно, що в цьому відношення уже намітилося щось схоже на позитивний досвід. Скажімо, так вчиняли Б. Мозолевський та Ю. Болтрик. Перший відновив після повного дослідження курган Драну Кохту на Дніпропетровщині, а другий — знаменитий Огуз, найвищий (21 метр) курган Скіфії, на Херсонщині.

Окремі застереження неодмінно мають торкнутися і наших господарників. Кургани інтенсивно стали руйнуватися ще тоді, коли широко розгорнулося освоєння степу. Процес цей триває і донині, хоча, здавалося б, освоювати на наших південноукраїнських обширах уже немає чого. Проте спритники знаходять! Розорюють толоки, крихітні залишки степу між балками та ярами, а про водоохоронні смуги годі й говорити. Причому спочатку, як правило, за вказівками безголових керівників, розорюються водоохоронні смуги уздовж річок, річки міліють, висихають, а згодом витрачаються шалені суми коштів на те, щоб протягти у степ зрошувальні канали. Воістину, спершу відбираємо у природи те, що отримали від неї в дарунок, знищуємо його, щоб затим намагатися компенсувати збитки величезними фінансовими витратами. Разом із безцінними залишками Степу знищуються й кургани.

Керівники багатьох господарств ніяк не можуть затямити, що степові піраміди — це не лише ті кургани, що сягають чотирьох, п’яти, шести і більше метрів у висоту, але й маленькі, нерідко ледь помітні пагорби. Під охороною держави перебувають і вони. І знищувати їх — це не просто вчиняти злочин перед державою, а вершити блюзнірство, святотатство, а отже, вершити злочин перед духами предків, перед Пам’яттю, перед самим Богом.

Що ж стосується археологічної науки, то у даному випадку кургани загалом сказали уже все, що мали сказати. Ще одна-друга знайдена пектораль, або ж серія вивільнених із землі акінаків нічого нового, ніяких принципово оригінальних свідчень нам не дадуть. А тому слід зупинитися. Негайно. Досить і того, що ми вже почерпнули, взяли у минулого, яке нам відкрилося. Безумовно, нам хотілося б дізнатися ще більше, але решта інформації — вже не у речових знахідках. Вона — у самому вигляді курганів, в їхній недоторканності. На уцілілих залишках Степу нас чекають небачені відкриття, які будуть зумовлені не копирсанням у древніх рукотворних пагорбах, а нашою гострою спостережливістю, здатністю почути голос віщого середовища, глибоким осмисленням як того, що було, так і того, що є. А водночас і того, що чекає на нас у майбутньому.

м. Запоріжжя
Фото із сайту БІЦ «Слово»

Липень 2010