Олеський замок восени

Валерій ГРАБОВСЬКИЙ, журналіст.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Серед чотирнадцяти найвидатніших перлин оборонного зодчества Львівщини Олеський замок, історична велич якого започаткована ще в Княжі часи, беззаперечно, утримує першість не лише на теренах України. Він давно і безоглядно визнаний Східною Європою замком-красенем, замком-легендою, замком-загадкою. Цей доконаний факт стверджує, ним пишається, до його поширення доклав чимало особистих зусиль один із найвидатніших наших сучасників, хранитель і збирач мистецької спадщини, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Григорович Возницький.

Шукаймо ключ

Чому замок приваблює до себе сотні тисяч мандрівних з усіх куточків світу? Можливо, відповідь знайдемо в давніх манускриптах, захоплюючих дух легендах, переказах старчого люду, що в той чи інший спосіб доносять до потомників трагізм боротьби, жадобу до поневолення чужих земель, зрадливість і вірність кохання розпусність вельмож, неспокій будівничих – з усього потроху і виросте на фундаменті століть велична сутність непокірної фортеці, її господарів та захисників.

І все це відбувалося за 75-80 кілометрів на схід від Львова по нинішній київській трасі. Тут, на п’ятдесятиметровому підвищенні південно-східної частини Бузької низовини, де починається горбасте пасмо Вороняки, від ХІІІ століття могутньою твердинею височіє Олеський замок. У безхмарну, тиху, зачаровану погоду його видно навіть з неблизької Волині.

Чому саме Олеський замок? Олесько – селище з такою назвою – неподалік. Шукаємо ключ до розгадки.

В давньоруський період у цих краях славилося своєю величчю, багатством і могутністю місто Пліснеськ, яке згадується в Галицько-Волинському літописі та в «Слові о полку Ігоревім». Літописці парафразою занесли оповідь у «Слово…» про шалений спротив місцевих збройних загонів військам хана Батия і пов’язаний з цим епізодом трагізм його мешканців.

Не забарилася і легенда.

Сучасні скульптури на терасі під валами замку

Замок приваблює до себе сотні тисяч мандрівних з усіх куточків світу

Плісненська красуня

…Хан Батий надовго усамітнювався. У такі хвилини жодний з наближених не наважувався турбувати володаря. Розуміли: хан замишляє чергову військову кампанію.

Цього разу, на підступах до Пліснеська, щось не складалося. Від того й рвали лютощі його очуманені мізки. Не дивлячись ні на кого, прорік, вдавшись до одчайдушного кроку: дати знак до наскоку резервовим, полонеників не брати, здобич розділити порівну, місцину запопелити у вогні.

Підкоряючись волі повелителя армада рушила в наступ, змітаючи все живе і нерухоме на своєму шляху. Пліснесько палало одним велетенським кострищем. Грабіж і ґвалт тривав усеньку ніч. Ординська дич у спритному шамотинню спустошувала одне з найбільших міст Європи, стинаючи голови мужам та отрокам, гвалтуючи жінок та дівоцтво.

Тубільна красуня Олеся пірнула до схованки в найпотаємнішій закутинці давно вже обваленої предківської пивниці. Дрижаки калатали тілом. Коли ж страх пропав, тихцем присіла на вогку землю, підібгавши до підборіддя округлі дівочі коліна, щільно натягнувши на них полотняну сорочку.

Враз, у мить затишшя, хтось могутнім ударом вивалив вхідні дубові двері. З острахом споглядала вогонь смолоскипа, що, підкоряючись дужій руці, ширяв закутками льоху.

Велетенська чорна тінь страховидного зайди стала перед нею, піднесла до обличчя факел, радісно заіржала чужинецькою. В обличчя дихнуло міцним перегаром, людським та кінським потом й духовитістю крові. Останнє, що почула зомліваючи – жалібний звук роздертої сорочки…

Небавом сяк-так привела себе до порядку, наозирці вибралася з пивниці і мов сновиддя рушила світ за очі, пам’ятаючи, що верств за десять є непроходима тванюка. У тих хащах й занапастила життя галицька юнка, не стерпівши наруги хижого яничарства.

Згодом навколо непролазного багна, яке розпочало струмитися маленькими потічками, зливаючись в озерця, облаштувалися знедолені біженці з Пліснеського пожарища, називаючи водну гладь Олесиними сльозами, а цю дорогу з Галичини на Волинь – Чорним шляхом.

Інтер`єр камінного залу 17 ст.

х х х

…Нащадкам славного роду галицьким князям Андрію і Леву історія Плісненського трагізму пам’яталася чи не щоденно, вимагала згуртування звитяжного посімейства, спонукала до забуття містечкового гонору, наставляла розум і дух на пошуки дієвих контррезонів збройного штибу.

У суперечках обидва зійшлися на мислі: необхідно побудувати на Чорному шляху кріпку твердинь, яка б захищала прийдешні покоління від ласих на чуже добро, – розпочав один. – Їм ще віділлються Олесині сльози, – завершив думку другий князь.

Свої вимоги перед будівничими висловили лапідарно: фортеця має бути на узвишші, мур еліпсоподібний, оборонні вали завтовшки п’ять, висотою двадцять ліктів, довжиною 140 аршин…

Древні літописці вперше письмово згадують про Олеський замок у 1327 році, відзначаючи, що він стояв на крутому одинокому пагорбі. Всередину можна було потрапити крізь мережу міцних воріт, які відчинялися лише за певного дозволу. Стіни фортеці сягали десятиметрової висоти і два метри завширшки.

Упродовж сторіччя, знаходячись на тодішньому кордоні між Литвою і Польщею, замок притягував до себе погляди войовників. У листі від липня 1431 року до Великого Магістра Хрестоносців король Ягайло описує повстання Свидригайла, який мав настільки потужне військо, що захопив не тільки фортеці Збаража та Кременця, а й Олеський замок.

Олесько на той час значився як опорна цитадель боротьби з поляками. Цей період героїчної боротьби письменник Роман Іваничук описав в історичному романі «Черлене вино». В другій половині ХV сторіччя замок втрачає стратегічну оборонну мету і стає резиденцією королівських родин.

Екстер'єр фортеці

Потомники і спадкоємці

Олеська фортеця часів Київської Русі упродовж століть належала різним фаміліям. Її пам’ять береже ходу галицько-волинського князя литовця Дмитра-Любарта Гедиміновича, польського короля Казимира, українських посімейств Гербуртів, Даниловичів, Жолкевських, затим нею володіли Собєські.

Найбільше до її розбудови долучився рід Даниловичів. Наприкінці ХУІ століття Іван Данилович, дідич Олеського замку, воєвода землі Руської й одночасно староста Чигиринський, Корсунський, Буський і Белзький, залучивши до праці італійського архітектора Галеаццо Апіані, капітально розбудовує замкове обійстя, надавши йому сучасного вигляду: розгортає нові корпуси, облаштовує подвір’я, архітектурно і будівничо удосконалює споруду вежі.

У давньоруській фортеці, перебудованій Даниловичем на кшталт італійського відродження, вирішувалася доля багатьох, зокрема й Чигиринського підстарости Михайла Хмеля, батька Богдана Хмельницького, полоненого турками у бою. Бузувіри оцінили свого бранця у 500 червоних золотих. Данлович розпочав переговори щодо його обміну на родовитого турецького військовика Абдрахмана, але той  при нез’ясованих обставинах зумів втекти з замкових підземель.

1629 року донька Івана Даниловича Теофіля, у заміжжі за Яковом Собєським, народила тут сина, якого нарекли Іваном – на честь діда. Народження дитини оповито також сталою легендою: буцімто під час пологів розпочалася злива з громами і блискавками. Повитуха поклала немовля на мармуровий стіл і в цей момент пролунав страшенної сили грім – стіл розколовся, а бабця оглухла.

За сталим звичаєм обряд хрещення немовляти здійснив священик Пліснеського монастиря. Через 45 років син Теофілі Данилович, Іван Собєський, проголошується польським королем, який у часі свого правління був визнаний одним із найвизначніших польських правителів.

Згодом королівська династія мала продовження: 1639 року в Олеському замку народився інший польський король Міхал Корибут Вишневецький. Достеменно відомо, що він помер у Львові, на Площі Ринок, будинок №9.

Подальша історія твердині характерна тим, що вона постійно переходила із рук до рук: з 1647 року власником Олеська стає Андрій Конєцпольський, а вже по його смерті землі поділили між сімнадцятьма кредиторами. По смерті Яна ІІІ Собєського його дружина Марися успадкувала маєтність, потім замок перейшов у володарювання її сина Якуба.

У 1725 році нащадок роду Костянтин Собєський продає замок Жевуським. Вони, власне, і довели до руїни маєтність, яка згодом, через їх борги пішла з молотка.

1882 року замок, як державну пам’ятку, придбало створене Товариство опіки над замком в Олеську.

З середини ХVІІІ століття фортеця зазнає руїн. 10 січня 1838 року упродовж п’ятнадцяти хвилин землетрусу напівкам’яна гора тріснула. Руйнівну справу довершили ґрунтові води.

Екскурсію проводить Герой України, директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький

З першими півнями

…Сучасні дослідники історії безліч варіантів олеських легенд того періоду передають по-своєму, втім не відходячи від концептуальних засад. Одну з них ми переказуємо. З вкрай забізнесованого і в житті, і в політиці ХХІ століття це повір’я видається казковим, неймовірним, таким, що далеке від правди. Втім, чим чорт не жартує.

Отож. Коли сутеніє ніччю, ближче до півночі, дорогою, що веде до головних замкових воріт, стрімко рухається карета. Пара баских білих коней вкопано завмирає біля них. Брама нечутно відчиняється і екіпаж зникає за товстими стінами. Тієї ж миті внутрішнє подвір’я освітлюється десятками палаючих смолоскипів, з підвалів долинає музика, у вальсі кружляють пари, інші бенкетують за багато заставленими столами, не соромляться любощів і спокус. Поміж ними від зали до зали примарою рухається отой подорожній з карети. Насторожено вдивляється в обличчя, немовби когось шукає – забуте кохання, тугу за минулим, втрачені літа. А фортеця віддається веселощам і розпусті. Тут ніхто нікому не заважає. З першими півнями все щезає…

З експозиції музею

На княжих руїнах

Нова доба ідеологічного перерозподілу світу увійшла в браму Олеського замку, несучи на своїх плечах жорсткий порядок: тут утримувалися польські бранці, які споруджували трасу Львів-Київ, розташовувалося радянське, а потім німецьке військо. Останні перетворили прилеглий до замку костел та монастир капуцинів, збудований у 30-і роки ХVІІІ ст. Северином Жевуським, у єврейський концтабір, згодом – військове сховище. Відступаючи на захід, німці зробили спробу зруйнувати історичну пам’ятку слов’ян.

Довший час замок бовванів пусткою. На його руїнах в скрутні повоєнні часи тинялося безліч охочих до пошуків скарбів – отож нищилося все руками невдячних потомків. Котромусь із місцевих жителів, історія не зберегла його імені, для господарства знадобився шматок дроту. Подався до мовчазної, обпаленої фортеці й, не довго думаючи, відірвав шмат громовідводу. При рясному дощі блискавка та вогонь довершили руйнацію: від Олеської твердині лишилися лише мертві кам’яні мури. Майже чверть століття її кропили зливи, шмагали заметілі, випалювало сонце та суховії…

На початку своєї мистецтвознавчої ходи нуртуючий Борис Возницький, директор тодішньої львівської картинної галереї, десятки разів приїжджав на руїни Олеського замку, в задумі ходив зруйнованими залами, думав, співставляв, мріяв. Про що? Навіть наближені не відали. А він вже марив реставрацією – де людей набирати, будівельні матеріали, що виставляти із фондосховищ. Поступово доходило до реалій. Найперше – обов’язково перед Олеським замком мають постати скульптурні постаті «Оборонців Олеська» – ідея не давала супокою. Найшов і виконавців – молоді випускники інституту прикладного та декоративного мистецтва Микола Посікіра та Михайло Санич взялися за дипломну роботу на цю тему. Нині величні постаті знаних українських зодчих стали єдиним цілим із замковим комплексом.

Возницький не вгамовувався, рушив до високопоставлених кабінетів домагаючись дозволу, переконуючи в необхідності розпочати відбудову вкраїнської святині. На щастя, до його голосу дослухалися.

Возницький не був би Возницьким, коли б полишив напризволяще монастир капуцинів із костелом Святого Антонія, що розташований тут, неподалік Олеського замку. Тут також існують свої легенди. Одну з них занотував краєзнавець Ілько Лемко: «Колись давно, на день Святого Антонія (а це середина червня) монах, чех за походженням, Ян Каспер стрибнув у глибоку криницю, яка за повір’ям, зцілювала від недуг. Він зіпсував свято тисячам прочан, що прийшли до монастиря на відпуст. Брати по вірі були впевнені, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим.

Про цей випадок існує запис у літописі замку. Однак, кажуть, що дух монаха не заспокоївся. Народна ж версія цієї легенди трохи інша. Вона говорить, що за життя монах Ян зажив лихої слави, бо ходив до легковажних жінок. За це його замурували живцем десь між товстелезними стінами, прирікши на голодну смерть. Під час реконструкції начебто був знайдений його скелет. І, за чиєюсь нерозумною витівкою, кістки спалили. Переказ дуже популярний в Олеську: його мешканці стверджують, ніби часто бачать тінь монаха під монастирськими стінами…»

х х х

У 1974 році, після десяти років відновлювальних робіт – Олеський замок гостинно відчинив свої двері не легендам, а поціновувачам української національної старожитності, які мають можливість милуватися колекцією унікальних творів живопису, прикладного мистецтва Х – ХІХ століть, старовинної дерев’яної скульптури, меблів, дивовижної краси гобеленів. В костелі та монастирі капуцинів, свого часу одного із найбагатших у Польщі, містяться численні скарби фондосховища Львівської галереї мистецтв.

Олеський замок оточує мальовничий парк – для прогулянок та відпочинку. Туристична перлина Галичини часто-густо окуповується кіностудіями. Тут знімалися фільми «Пастух Янко», «Дике полювання короля Стаха», «Королева Бона», «Три мушкетери», «Борис Годунов».

Львів – Олесько.

Жовтень 2010.