На книжковій полиці погляд торкнувся призабутої, але доволі популярної колись книги "Діти Арбату" - не тільки й не стільки заради цікавості звертаються люди до минувшини, багатьох хвилюють події давні так само, як сьогоднішні проблеми й турботи. Поміж розумних, сміливих тлумачень та суджень про помилки в колективізації сільського господарства Країни Рад натрапив на помилку самого автора: "Ми свій перший трактор випустили в 1930 році..."

Що вже казати про белетристику, коли навіть авторитетна й безапеляційна "Большая Советская Энциклопедия" зазначала свого часу: перший у Радянському Союзі трактор вийшов з воріт петроградського заводу "Красный путиловец" 1 травня 1924 року...

На превеликий жаль, сам Микола Петрович Сосна - неперевершений оповідач цієї історії - уже пішов із життя. Однак у моїй пам'яті зосталися тривалі бесіди з ним, а ще - його дарчі книги. Усе це - і бесіди, й книги - про одне: про первісток вітчизняного тракторобудування.

Краще, ніж копії

 Якось під час однієї з наших зустрічей Микола Петрович запитав:

- Пам'ятаєш головну думку наших колишніх розмов?

- Це про сто тисяч тракторів, здається? - перепитав я.

- Про них. Точніше, про ту ситуацію в країні, в умовах якої з'явився первісток радянського тракторобудування...

Він дістав з книжкової шафи томик історичного збірника, знайшов уміщений в ньому документ 1919 року - "Доповідь про роботу на селі ". Мовляв, з цього все й почалося.

Щодо тракторобудування в тій доповіді формулювалося не тільки його політичне значення, а й практичне завдання дня: "Якби ми могли дати завтра 100 тисяч першокласних тракторів, забезпечити їх бензином, забезпечити їх машиністами..., то середній селянин сказав би: "Я за комунію"..."

Згадаймо, що було потім. Громадянська війна ще не дає можливості узятися за цю справу на повну силу. Але відразу ж після її закінчення нова влада - факт залишається фактом! - всерйоз зайнялася механізацією сільського господарства, тракторобудуванням. Допоки своїх тракторів не було, молода республіка змушена купувати закордонні зразки, придивлятися, які з них краще приживуться в наших умовах. З цього приводу 4 жовтня 1923 року головна на той час газета країни "Правда" писала: "30 вересня і 1 жовтня в радгоспі "Бирульово" проходили випробовування тракторів "Фордзон", "Варис", "Рувеліт", гусеничних "ВД" - великого й малого, "Фройнд", "Стевер", "Фіат", "Павези", "Титан", "Прага" та "Ллойд". Спеціальна комісія підбиває підсумки випробувань".

Заради справедливості, тут варто було б також додати, що водночас із цим уже робилися реальні спроби створити вітчизняний зразок трактора. З цього приводу в архівах Миколи Петровича Сосни збереглося ще одне свідчення газети "Правда" - за 14 квітня 1923 року: "Питання про наше тракторобудування вже протягом кількох років обговорювалося як на сторінках преси, так і в цілому ряді комісій і отримало, нарешті, дозвіл - затверджена п'ятирічна програма тракторобудування промсекції Держплану."

Автор цитованої статті - відомий вітчизняний вчений у галузі машинобудування Л.К.Мартенс. Далі він пише про великі труднощі в цій справі, засуджує просте копіювання іноземних марок. Водночас високо оцінює перспективи вітчизняних зразків: "Багатообіцяючі зачатки у нас вже є і заслуговують усілякого заохочення. Досить вказати хоча б на такі конструкції тракторів, як "Запорожець " (конструкція Унгера) і "Гном" (конструкція Мамина). Не доводиться сумніватися, що ці конструкції тракторів при правильній постановці справи й при належній підтримці виявляться набагато кращими для вітчизняних умов, ніж "копії" "Фордзона" і "Гонамага"..."

До речі, дещо пізніше це підприємство увійшло до складу об'єднаного заводу "Червоний прогрес" - тобто до Токмацького дизелебудівного заводу імені С.М.Кірова в часи СРСР, а з недавнього часу - ВО "Південдизельмаш". Саме ця обставина вирішила згодом подальшу долю "Запорожця". Але поки що перші тракторобудівники зупинилися саме на токмацькому двигуні "Тріумф" тому, що його конструкція була нескладною й зручною в експлуатації. Застосування одного робочого колеса і звільнення від диференціала значно знижувало вартість механізму передачі сили й конструкції трактора загалом. Роботу на такій нескладній машині міг легко освоїти навіть малограмотний селянин.  

Дослідний зразок трактора виправдав сподівання конструкторів. Він сподобався й комісії Української Ради Народного Господарства, що проводила випробовування "Запорожця" влітку 1922 року. Трактор, який робив 400 обертів колінвалу за хвилину й витрачав близько двох пудів чорної нафти на десятину, при глибині оранки до чотирьох вершків вільно знімав шар землі у шістдесят п'ять квадратних вершків. Розвиваючи швидкість до трьох з половиною верст на годину, він міг обробити півтори-три десятини землі на день (залежно від глибини оранки).

 І ось навесні 1923 року в тому ж Кічкасі приступили, нарешті, до серійного випуску "Запорожця". Невдовзі "Правда" писала: "...На державному заводі в Кічкасі трактори будуються винятково з матеріалів вітчизняного виробництва. На заводі побудовано вже 10 тракторів..." Варто додати, що нова справа давалася нелегко. Важко було дістати "матеріали вітчизняного виробництва". Не вистачало коштів. Роботи гальмувалися й через брак досвіду.

Ось тоді-то на допомогу кічкаським робітником знову прийшли досвідчені монтери з Токмака. Так поступово визрівала ідея про організацію випуску первістка на "Червоному прогресі". Ну, а поки що, зібравши першого "Запорожця", тракторобудівники звернулися з телеграмою до Кремля:

"Москва, Кремль... 21 березня 1923 року.

Ми, робітники та службовці держзаводу №14 у Кічкасі... з великою врочистістю шлемо трудовий дарунок - селянський трактор першого випуску, сконструйований нашими техкріниками..."

 У Москві й Тегерані

Аби глибше усвідомити цей історичний факт і належним чином оцінити трактор "Запорожець", варто дещо узагальнити. А саме: 1923 року спостерігався підйом у народному господарстві країни, підсумки перших після громадянської війни років вселяли в маси впевненість та оптимізм. Однак Країна Рад ще відставала від того рівня економічного розвитку, якого досягла царська Росія напередодні першої світової війни. В цих умовах 19 серпня 1923 року в Москві відкрилася перша сільськогосподарська та кустарно-промислова виставка СРСР.

Головне завдання виставки полягало в тому, щоб сприяти поширенню у відсталому сільському господарстві прогресивних прийомів землеробства, нових сільгоспкультур і кращих порід худоби, наочно пропагувати кооперативний план розвитку села. Особливу увагу відвідувачів виставки привернув павільйон машинобудування, де зосереджувалося все краще, що виробляла на той час вітчизняна промисловість. Серед експонатів загальний захват викликав первісток вітчизняного тракторобудування – «Запорожець».

Здається, то була друга серійна машина з першої заводської партії. Достеменно не відомо, але, судячи з усього, в Кічкасі було побудовано не більше десяти "Запорожців". Один з них і представили на московській виставці. Крім того, на ній демонструвалися ще 74 вітчизняних трактори. Усі вони випробовувалися на полях Петрівської сільськогосподарської академії. На оранку десятини землі при чотиривершковій глибині "Запорожець" витрачав у середньому 1 пуд 33 фунти нафти. Порівняймо: "Холт" Обухівського заводу - 2 пуди 11 фунтів гасу. За свою оригінальну конструкцію, пристосованість до умов країни, гарну продуктивність трактор було відзначено Почесним дипломом першого ступеня, а його творці - першою премією.

У ряді зібраних Сосною документів говориться, що над створенням трактора працювали інженери Унгер, Ремпель і Паульс. Але безпосереднім автором "Запорожця" був Унгер, інші допомагали. Ті ж самі документи скупо розповідають про цю надзвичайно дивовижну людину. А все ж тепер уже відомо, наприклад, що, незважаючи на своє слабке здоров'я, Унгер брав активну участь у будівництві перших вітчизняних тракторів, палко доводив: настане час, коли вони увійдуть у побут селянина як перша необхідність. Уже під час масового виробництва "Запорожця" інженер-ентузіаст продовжував завзято працювати над удосконаленням конструкції. Про це переконливо свідчать і креслення його нового трактора - "Хлібороба". Навіть побіжне знайомство з ним переконує: ця модель вигідно відрізняється від первістка-"Запорожця".

У своїх пошуках Сосна із самого початку горів бажанням знайти фотографію Унгера. І ось раптом в Алма-Аті, де він збирав матеріали про історію свого заводу, зустрів колишнього працівника підприємства Недогона. Свого часу той навчався в Запорізькому машинобудівному інституті імені В.Я.Чубаря. Освоєння тракторної справи давалося нелегко, бо не було на те навчальних посібників. Тому для студентів було величезним щастям, коли лекції читав сам конструктор "Запорожця"... Так знайшлося й фото Унгера - серед портретів викладачів інституту.

Тієї ж осені, коли проходила московська виставка, ще один трактор "Запорожець", побудований у Кічкасі, був представлений на першій Всеперсидській сільськогосподарській виставці у Тегерані .

На новому місці 

Тим часом продовжувати серійне виробництво трактора в Кічкасі ставало дедалі складніше й незручно. Коли ставало особливо важко, конструктори зверталися по допомогу до майстрів токмацького "Червоного прогресу". Це підприємство було на той час не просто постачальником двигуна "Тріумф" для трактора-первістка, а найбільшим виробником сільськогосподарського машинобудування на півдні України. Саме він і міг забезпечити масове серійне виробництво трактора.

Цікава, до речі, сама церемонія його передачі з Кічкаса до Токмака. Цей шлях майже у 90 верст трактор подолав власним ходом без поломок. По ходу кілька разів демонструвалася селянам робота "механічного коня". 29 вересня 1923 року далеко від заводських воріт первістка зустрічала делегація "Червоного прогресу". Відбувся мітинг. Звертаючись до робітників, місцеві селяни не переставали повторювали: "Побудуйте багато тракторів..."

Червонопрогресівці з величезним ентузіазмом розгорнули роботи із серійного виробництва трактора. Уже з першого знайомства з конструкцією машини фахівці та робітники стали ділитися думками щодо її вдосконалення. Над пропозиціями невтомно працював інженерно-технічний колектив на чолі з Унгером - він перебрався з Кічкаса на токмацьке підприємство разом зі своїм дітищем. На новому місці конструктор працював до 1927 року - до тієї пори, коли випуск "Запорожця" було зупинено. Ну, а вже  потім, як уже згадувалося, Унгер перейшов на викладацьку роботу.

Але на той час зі складального цеху "Червоного прогресу" виходили трактори, які мали вже не 12, а 16 кінських сил. Попит на них був величезний. Особливо він зріс після спільних випробувань "Запорожця" та американського "Фордзона". Їх проводила спеціальна республіканська комісія. Результати свідчили не на користь "американця". Наприклад, оранку десятини землі наш первісток закінчував на 25 хвилин раніше, а витрачав при цьому 1 пуд і 4 фунти нафти супроти 2 пудів і 10 фунтів гасу, котрі "з'їдав" "Фордзон".

Старійшина токмацького заводу Тимофій Іванович Фоменко, який брав участь у тих випробуваннях, згадував: "Випробування проводилися неподалік Харкова... Виявилося, що наш "Запорожець " кращий. І тоді всі члени комісії кинулися поздоровляти мене, обнімати, наче то була моя особиста заслуга. Ось таким величезним було бажання, аби наша молода держава якомога швидше налагодила масове виробництво тракторів вітчизняної моделі".

Кому ж і яким чином діставалися серійні трактори? Як свідчать пошукові результати Сосни, їх у комплекті з двокорпусними плугами типу "Олівер і Дір" Одеського заводу "Жовтнева революція" відвантажували сільськогосподарським комунам і товариствам зі спільного обробітку землі через Укрсільбанк. Направляли також і для бідного селянства далекого Сибіру. Всього ж було випущено близько 800 "Запорожців".

- Може, розкажете історію бодай однієї з цих машин? - поцікавився я під час однієї із зустрічей з Миколою Петровичем.

- А більше й не знаю, - відповів на те Сосна. - Я пересвідчився: в країні зберігся лише один "Запорожець", побудований 1923 року на "Червоному прогресі". Його серійний номер 107...

 Трактор №107

 Розповідаючи мені історію трактора "Запорожець" із серійним заводським номером 107, Сосна згадав про селянську комуну "ІІІ Інтернаціонал". Її створили на початку 1919 року не території колишнього маєтку "Узруй" Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Тому її називали ще Узруй-Комуною.

Отож, ця комуна зробила з напівсироти й бідняка Митрофана Роскота майстром тамтешнього млина. Раптом, як розповідав Сосні сам Роскот, блискавкою пронеслася селом новина: на залізничну станцію прибув трактор, він коштує 1800 рублів, але грошей платити не треба - це подарунок комунарам від токмацьких робітників. Ну, а сісти на трактор - годі й сумніватися! -  Узруй-Комуна довірила, звичайно ж, своєму "механікові" - Роскоту.

Раділи комунари, адже трактор умів робити все: орати, молотити хліб і молоти борошно, подрібнювати корм для худоби й виробляти електроенергію. Хазяйнувалося добре, якщо, звичайно, це слово може бути доречним до тих бідарських часів. Проте роки видалися врожайними, а найважчі роботи покладалися на невтомного й безвідмовного "Запорожця". Трактор став навіть декому із заздрісників та недоброзичливців кісткою в горлі, його намагалися спалити. Але комунари вберегли свого друга.

У часи масової колективізації комуну "ІІІ Інтернаціонал" реорганізували в колгосп. На полях з'явилися нові й більш досконалі трактори. Однак первісток теж не лишався без роботи.

Далі - Велика Вітчизняна. Від Узруй-Комуни фронт недалеко. "Запорожець" працює на току. Роскот поспішає. Він дуже не хоче, аби зерно нового врожаю дісталося ворогові. Але не встигає: раптом біля трактора опинилися машини з фашистами. Здивовано дивляться вони на старого залізного трудівника, неначе перед ними якась небачена чудасія. Очевидно, це зіграло свою роль, бо фашисти зникли так само раптово, як і з'явилися. Тоді Роскот веде свого "Запорожця" до колгоспного сараю. Знімає з нього всі вузли й деталі, щедро змащує їх, загортає в ганчір'я й акуратно складає в ящик, який тут же закопує і маскує. Рама ж трактора залишилася в сараї...

По війні господарство стало збиратися із силами. Їх все одно не вистачає. І ось одного разу люди почули знайомий "голос" - то Митрофан Ларіонович вдихнув у "Запорожця" друге життя. В його руках первісток служив колгоспникам аж до 1958 року.

А потім старого помічника висадили на вантажний автомобіль і повезли до Чернігівського обласного історичного музею, де він стоїть донині.

Втім, розповідь про останній рейс "живого" "Запорожця" із плеяди первістків вітчизняного тракторобудування була б неповною, якби не затримати увагу читача на ще одній доволі зворушливій деталі. Отож, перед тим, як поставити "Запорожця" на спеціальний музейний майданчик, Роскот розібрав свого улюбленця, почистив, підлагодив, змастив і знову зібрав. Потім запустив маховик - двигун працює слухняно й  відмінно. Роскот востаннє сів за важелі керування, і старий, «останній з могікан»,  "Запорожець" своїм ходом відправився на музейну стоянку.

З тієї миті, коли останній з плеяди первістків вітчизняного тракторобування став музейним експонатом, минуло трохи більше 50 років. Вочевидь, піднятий на п’єдестал історії, «Запорожець» має працювати «вічно». Як національна гордість і взірець. Як погляд у день завтрашній.

 Слово про М. П. Сосну

Історія про первістка вітчизняного тракторобудування, про яку щойно довідався читач,  - то лише крихітка з того, про що встиг довідатися за багато років пошукової роботи Микола Петрович Сосна. Обійнявши в 60-х роках минулого століття клопітну  посаду редактора багатотиражної газети "Кіровець", він зацікавився історією свого заводу. Уже на перших кроках пошуку натрапив на слід "Запорожця", якого пам'ятав з власного дитинства. "Він молотив хліб, переїжджаючи з двору у двір, - згадував якось Микола Петрович.- Ми, хлопчаки, бігли слідом за єдиним трактором у нашому великому селі Аджамці, що на Кіровоградщині. Особливо цікаво було спостерігати, як тракторист Пимен Чумак перед тим як запустити двигуна, нагрівав форсункою кулю над циліндром, а потім брав до своїх сильних рук спиці махового колеса й різко повертав його...".

Книга М.П.Сосни „Так рождались традиции”

Друга зустріч із "Запорожцем" у музейних архівах зачарувала його всуціль. З роками біографія трактора обростала подробицями, розчистила шлях до історії самого міста й заводу. Матеріалів назбиралося стільки, що їх з лишком вистачило для музею, засновником, екскурсоводом і директором якого на громадських засадах став Сосна. Лише скупі уривки його знань умістилися в жорстокі рамки книги "Так рождались традиции". Він усе домагався, щоб музей переселився з тісної заводської кімнати до просторого міського будинку: "Заводчани справедливо називали б його заводським, жителі міста - міським, сільські жителі - районним, туристи - музеєм Таврійського краю, а іноземні гості - нашим, вітчизняним."

Мрія, у підсумку, збулася. Але все-таки Сосна говорив мені якось про свою пошукову роботу: "Я не встиг зробити того, що не надолужу вже навіть за допомогою космічного корабля: люди пішли з життя й назавжди забрали із собою багато подробиць".

Але ніхто й дотепер не знає тієї маси подробиць з історії первістка вітчизняного тракторобудування, які ще донедавна берегла пам'ять "неосяжного", непосидющого і невгамовного Сосни.

Володимир ТАРАСЮК, журналіст,

спеціально для «Першого екскурсійного бюро».