Шарівський палац

Лариса САЛІМОНОВИЧ, журналіст.
Спеціально
для «Першого екскурсійного бюро».

Навіть у напівзруйнованому вигляді три харківські дворянські садиби ваблять туристів своєю архітектурною довершеністю. Та навіть якщо станеться неймовірне і час разом із людською байдужістю залишить на місці цих розкішних садиб лише купу побитої цегли, її обов'язково хтось обгородить красивим парканом і прокладе сюди паломницький маршрут. А потім колись, нескоро, сюди знову прийде дивакуватий чоловік, який з уламків старої стіни і за давніми кресленнями поверне шедеври із забуття на тільки їм призначене місце. У такому перебігу подій насправді немає ніякого дива. Просто енергетика цих куточків слобідського ландшафту вимагає саме такого величного сусідства. Решта втрачає сенс через прогнозовану несумісність. Скажімо, усі дореволюційні господарі цих палаців внесли у їх розбудову щось винятково своє. Але жоден із них не порушив цю наперед запрограмовану гармонію природи з людським творінням. Шедеври, очевидно, тим і цінні, що покликані бути взірцем. Зберігаючи їх, ми зберігаємо себе. Від убогості й розрухи...

Шарівський палац і понині вражає своєю красою

Свій палац, ставок, електростанція...

Перший камінь садиби у Шарівці (нині Богодухівський район) ще на початку XIX століття заклав поміщик Ольховський, що володів тут землями, лісами й винокурнею. Він добре знав західноєвропейську архітектуру і, оцінивши природно-кліматичні особливості місцевого ландшафту, спробував тонко вплести у спокійну красу слобідського краєвиду новомодні «штучки» Старого Світу.

Результат неабияк втішив око тодішніх естетів, але не затримав у цих краях самого поміщика. У 1860 році пан Ольховський продав свій маєток братам Гебенштрейтерам, а ті теж поспішили продемонструвати фундаментальність власних поглядів на впорядкування родинного гнізда. Причому, знову ж таки, максимально враховуючи природні особливості купленого шматка землі. Для цього вони обрали солідний пагорб на північному схилі мальовничої балки й увінчали його добротним палацом. А один із братів — Християн, що мав репутацію ботаніка-любителя, вніс у створений комплекс ще й елемент екзотики. Тобто допоміг прижитися в маєтку представникам заморської флори. Частину дерев позичив у родини Каразіних (ті мали власний дендропарк), щось купив у Росії, решту — за кордоном.

З подібною ґрунтовністю продовжив розбудовувати шарівську садибу і її третій власник — Леопольд Кеніг. Родина відомих цукрозаводчиків придбала маєток разом з ольховською винокурнею ще у 1881 році. Проте справжній будівельний бум тут влаштував вищезгаданий пан Леопольд за шість років до кінця століття. Взявши за основу вже створені будівлі та парки, він розширив їх та примножив до рівня могутнього капіталістичного помістя руками відомих у Європі фахівців. Скажімо, для благоустрою парку він запросив із Риги модного «садівника» Георга Куфальда, який створив індивідуальний проект розвитку паркової зони маєтку. Матеріалізував же цей вишуканий задум на перехресті Богодухівських та Куп'янських лісів учень Куфальда — Прейль. Вирощене ним сімейство екзотів зуміло пережити тут не одне лихоліття, отримавши у нагороду статус самодостатніх пам'ятників давнини. Іноді здається, що сама природа додала їм спеціальної сили для того, аби своєю незмінною присутністю у маєтку вони переконували кожне з прийдешніх поколінь у необхідності зберегти його.

Заможна й освічена родина Кенігів прагнула створити у слобідській глушині господарство сучасного європейського рівня, використовуючи останні досягнення інженерії й техніки. У це важко повірити, але ще на початку минулого століття вони збудували тут водонапірну вежу з водогоном, оранжерею із внутрішнім поливом і... власну електростанцію! Навіть для зведення господарського двору Кеніги «виписали» фахівців із Німеччини — архітектора Якобі та цивільного інженера Штольца. Під їхнім керівництвом тут з'явилися казарма для обслуги, оранжереї з будинком садівника, манеж із конюшнями, автомобільні гаражі, вже згадана електростанція, каретні сараї, будинок управителя. Пізніше, у 1910–1912 роках, пітерська фірма «Моріц та Герасимов» подбала про появу на світ ще й великого фазанника з двоповерховим особняком фазанера.

Незважаючи на те, що в даному випадку йдеться всього лише про підсобку, територію обслуги, ця частина помістя зводилася за єдиним проектом. Причому в стилі модерн. Така собі раціональна зручність разом із шоломоподiбними вежками і приземкуватими арками віконних та дверних отворів. Архітектурний розмах був настільки грандіозним, що господарство Кенігів успішно «проковтнуло» село, яке обрамлювало маєток з усіх сторін, породивши натомість відому Леопольдівську економію.

Жили тут люди з розмахом, зі смаком, за усталеними традиціями тодішньої еліти, яка полюбляла кочувати від маєтку до маєтку, гостюючи у подібних садибах тижнями. Тут і понині легко уявити заїжджену каретами дорогу або легкі силуети розкішно одягнених до світського балу панночок. Парадні й більярдні зали для гостей, величезні голландські печі з камінами, елегантні виходи на балкон, хори для музикантів, під якими зваблюють своєю зручністю лоджії, розділені білою колонадою. Тут влаштовували концерти і бали, розігрували вистави. А варто лише підійти (так і кортить сказати — у перерві) до вікна, і з просторої тераси відкриється дивовижна панорама вже згаданого екзотичного парку й брукованої алеї, яка, у свою чергу, збігає до кованих воріт і симетрично розставлених каретних.

Шарівський палац й понині переповнений легендами. Скажімо, розкішний парк у своєму помісті барон Кеніг висадив не лише для краси, а й заради порятунку хворої на сухоти дружини. Заморські екзоти створили настільки благодатний мікроклімат, що баронесі справді стало краще, і вона змогла відвідати кримський курорт, де несподівано для вірного і дбайливого пана Леопольда закохалася в іншого чоловіка. Цукровий магнат, вражений сумним піруетом долі, наказав привезти з сонячного півострова камінь, який був свідком подружньої зради, і розмістив його на території замковому парку. На тому місці символ розбитого серця барона лежить по цей день. Хоча нині у нього інше призначенням. Тепер сюди, навпаки, приходять у день весілля молодята, аби присягтися на вірність. Кажуть, енергетика каменя має силу оберегу. Правда, весільне паломництво пояснюється ще й іншою, більш прозаїчною причиною — візуальною. Фотографії навпроти готичного палацу, мережених альтанок, кручених сходів і казкового мосту мають настільки розкішний вигляд, що здається, ніби зроблені десь у Європі.

Неподалік Шарівки — у селах Старому Мерчику і Наталіївці  розмістилися ще дві унікальні харківські садиби, — палац поміщиків Шидловських та літня резиденція відомого цукрозаводчика Харитоненка

«Америка ще не отримала незалежність,
а палац Шидловського вже стояв!»

Неподалік Шарівки — у селах Старому Мерчику і Наталіївці розмістилися ще дві унікальні харківські садиби, — палац поміщиків Шидловських та літня резиденція відомого цукрозаводчика Харитоненка. Історичну цінність першого з них найкраще охарактеризував директор Центру краєзнавства Харківського національного університету ім. В. Каразіна, професор Сергій Куделко. «Те, що ми бачимо у Старому Мерчику, — справжнє диво, — запевняє він. — Америка ще не отримала незалежність, а палац Шидловського вже стояв!».

Старомерчицький палац було збудовано у 70-х роках XVIII століття у стилі раннього класицизму. І він на той час вважався рідкісною архітектурною перлиною не лише для Слобожанщини, а й столичних Пітера та Москви. Одна з найбагатших родин Російської імперії не пошкодувала коштів на оздобу, тому фахівці й досі не можуть визначитися з іменем митця, який спроектував цю дивовижну будівлю. За одними джерелами, ним був сам великий Растреллі, за іншими — не менш видатний Ярославський, а відомий мистецтвознавець Грабар висловив припущення, що комплекс у Старому Мерчику Валківського району — витвір архітектурної школи Баженова. Саме тут чи не вперше в історії Російської імперії Шидловські випробували пічне опалення, яке винайшов засновник Харківського університету Василь Каразін.

Видатні митці створювали і наталіївський Свято-Преображенський храм у згаданій резиденції Павла Харитоненка на Краснокутщині. Його проект виконував геніальний архітектор Щусєв у старопсковському стилі (таких храмів у світі лише два). Зовнішні стіни Церкви Спаса, прикрашених шістнадцятьма рельєфними розетками із зображенням святих, — справа рук видатного скульптора Матвєєва. Двометровий барельєф «Розп’яття» — робота самого Конєнкова. Про що свідчить його ж власний автограф. Працював у Харитоненка і Микола Реріх, розписуючи внутрішній барельєф храму.

До речі, в усіх трьох маєтках навіть будинки обслуги, конюшні, водонапірні вежі зводилися за індивідуальними проектами. Тому й навіть нині вони мають високу архітектурну цінність.

Три палаци – одна доля

Пролетарська влада розпорядилася харківськими садибами, як на той час, досить раціонально, адже все могло бути й гірше. У Шарівському замку і будинку економа Харитоненка (палац самого цукрозаводчика згорів під час війни) розмістили туберкульозні санаторії, а в апартаменти Шидловського впустили ветеринарний технікум. Нове функціональне призначення вберегло унікальні пам’ятки архітектури від повного розгрому, хоча й затьмарило їхній колишній лоск. Шарівська та Наталіївська садиби не дотягували навіть до статусу середньостатистичної української оздоровниці, тому що велику територію і архітектурні перлини цих помість пересічному медичному закладу самотужки доглядати було практично неможливо через матеріальну скруту. Але, як не дивно, цим двом помістям навіть пощастило — животіння у їхніх стінах медичних закладів подовжили їм життя. Альтернативою цьому, як свідчить сумна практика, може бути в наших умовах тільки повна руйнація. Скажімо, тринадцять років тому зі Старомерчицької садиби виселився ветеринарний технікум, після чого палац, оголошений пам’яткою архітектури ще за царя-батюшки, місцеві жителі обдерли, мов липку. Аби врятувати все, що залишилося після масового мародерства, чиновники обласного управління архітектури наказали закласти цеглою вікна замку. Уціліла від погрому лише церква Шидловських із родинною усипальницею поміщиків. Її навіть вдалося реставрувати, і тепер тут правлять службу Божу. А ще зовсім недавно під куполом гупали м’ячі й сюрчали тренерські свистки — храм служив технікуму банальним спортзалом.

У цьому сенсі культовій перлині Харитоненків не пощастило ще більше. Спочатку, правда, у церкві Спаса розмістили музей, де зберігалася унікальна колекція старовинних ікон, але згодом цей задум не витримав перевірку на ідеологічну благонадійність. Отож спочатку спільне дітище знаменитих зодчих та художників перетворили на більярдну, а згодом на кочегарку. Наразі у храмі знову православний приход, але оскільки наближене до Наталіївки село невблаганно вимирає, цю красу можуть бачити лише поодинокі прихожани і туристи, яких із кожним роком тут стає дедалі більше. Статус храму пробуджує до церкви живу цікавість — вона занесена до списку унікальних історичних пам’яток ЮНЕСКО.

Конюшня з манежем Павла Харитоненка, що розміщена неподалік, теж постійно вабить відвідувачів. Побачити, як усе було колись, хотілося б кожному. Саме на це покладають велику надію чиновники, коли мова заходить про відродження Наталіївського помістя. Мовляв, можливо, хтось із теперішніх заможних людей схоче відновити тут давнє панське помістя і життя сюди повернеться знову.

Нова історія давніх палаців

Не так давно на землю своїх предків приїздив із Європи один із правнуків Кенігів. Побачив усе це неймовірне господарство і... заплакав. Управлінці пропонували йому вкласти бодай якісь кошти у відбудову родинного гнізда, але той заперечно похитав головою. Мовляв, неперспективна це справа — заривати кошти у пісок, навіть якщо на ньому і впізнаються сліди від карет дорогого серцю прадіда.

І все ж хоч би як там не було, а крига забуття у Шарівці таки скресла в період підготовки до 350-річного ювілею Харкова. До списку об'єктів, які область зобов'язалася причепурити перед святом, волею долі потрапив і цей унікальний комплекс. Причому не заради галочки. Протягом останніх років тут замінили покрівлю на всіх основних спорудах садиби, переклали підпірні стіни, відремонтували довгі сходи, що ведуть до маєтку й каскаду озер, почали реставрувати фасади. Вдалося вирішити й водну проблему. Під час перекладання терас і вже згаданих підпор фахівці полагодили вмонтовані в них дренажні колодязі. І сталося диво! Уся водовідвідна система запрацювала, мов швейцарський годинник, всотавши на глибину 3-4 метрів воду з численних калюж, які тут не висихали через збій водовідвідної системи навіть у літню спеку.

Але це лише початок. Кількарічний марафон із повернення Шарівки до життя коштував регіону не один мільйон гривень. Для того ж, щоб побороти хоча б найболючіші наслідки тривалого занепаду, потрібно на порядок більше. Реставраторам і поготів випала дуже невдячна робота. Місцями товщина облицювального білила на стінах тут перевищує десять сантиметрів. Тож фахові знання їм доводиться застосовувати вкупі з грубою фізичною силою. Причому, так триватиме, мабуть, не рік і не два, адже гроші у післяювілейний період сюди навряд чи потечуть повноводним потоком. Швидше, капатимуть із державного бюджету, спеціалізованих фондів та з рук спонсорів, якщо такі колись знайдуться, по скромній тисячі-другій. Але те, що реставрація маєтку триватиме й далі, тепер уже немає сумніву. Двом іншим садибам пощастило ще менше — до їхнього порятунку руки у чиновників не дійшли поки що взагалі.

А втім, можливо, такий розвиток подій є всього лише відлунням давно сформованої долі, яка готує для палаців новий етап життя — музейний. І справді, було б дуже прикро, якби ці рідкісні історичні пам'ятки стали надбанням лише вузького кола заможних громадян. Всупереч тривалому занепаду та ж Леопольдівська економія продовжує залишатися справжнім «троїстим» шедевром. Він поєднує в собі унікальні будівлі, зведені у різних архітектурних стилях, не менш розкішний парк (кожне дерево тут має високу ціну і є самодостатнім пам'ятником давнини) та ще живі озера, історія виникнення яких гідна окремого розділу в підручниках для «комунальних» вузів. Словом, шарівська садиба, якщо їй судилося за задумом управлінців стати діючим музеєм, може вирости згодом до рівня унікальної школи просто неба, в якій діти вивчатимуть наше минуле не за підручниками чи макетами, а «наживо». Подібний проект здатний легко вирости до рівня багатолюдного туристичного маршруту, в межах якого шукачі екзотики, давнини й живої природи зможуть подарувати собі виїзне свято на цілий день. На Харківщині більше не знайдеться жодного куточка, де б так перспективно поєднувалося в одному місці одразу «красиве і корисне». Поки що ж туристи сюди їздять, радше, з почуттям надії, яка, коли справа стосується архітектурних перлин, на щастя, не вмирає ніколи.

Харків.

Серпень 2010.