В залах музею

Вхід до музею

У це справді важко повірити, але відома картина Пабло Пікассо «Голуб з оливковою гілкою – символ миру» зберігається в експозиції Пархомівського історико-художнього музею, що аж за сто кілометрів від Харкова. Причому разом із полотнами Рембрандта, Рєпіна, Верещагіна, Шишкіна, Шевченка, Левітана, Малевича, скульптурами геніального Коньонкова. Сільська глибинка і світові шедеври зазвичай існують як паралельні світи, ніколи не перетинаючись у реальному просторі. А тут на тобі – майже шість тисяч експонатів і замалим не кожен із претензією на колекційну рідкість. В який спосіб рядовому учителю історії місцевої школи Афанасію Луньову вдалося зібрати ці скарби під дахом старовинного особняка графа Подгорічані, не знає ніхто. Точніше, шлях, яким потрапили до Пархомівки ці шедеври, відомий усім. Але просто не віриться, що таке можливе в принципі.

«Іржаві ножиці для стрижки овець,
а поруч – акварель Олександра Бенуа»

Кажуть, що пристрасть до колекціонування Афанасію Луньову передалася від діда-старообрядця, який мав репутацію великого знавця антикваріату. З усієї Курської губернії йому везли раритети на оцінку, дещиця яких осідала у власному зібранні сільського експерта. Раритетні книги викликали у старого чомусь найбільший пієтет, тому з добре ілюстрованих давніх фоліантів і почалася любов Афанасія до мистецтва.

Аби поповнити сімейну колекцію, напівголодний студент повоєнного Харківського університету, а пізніше учитель сільської школи із зарплатою 80 карбованців на місяць міг витратити останні гроші на річ, яка йому запала до душі. З тієї ж причини пархомівський колекціонер за свій вік не нажив великого хатнього достатку. А численні гості, котрі пізніше приїздили особисто поспілкуватися з «пархомівським Третьяковим», неодмінно підкреслювали його побутовий аскетизм — власник світових шедеврів нерідко вдома не мав навіть чаю, щоб пригостити приїжджих. Виставивши бодай одну зі своїх картин на аукціон, Луньов міг би забезпечити собі безтурботну старість, насолоджуючись неквапливою плинністю життя. Але все до останнього раритету передав сільському музею, який сам же й створив.

Афанасій Луньов

Пархомівська колекція має не тільки мистецьку, а й історичну цінність. «Совєти» пройшлися Україною дикою ордою, перевернувши на її теренах усе з ніг на голову. У результаті скарби випотрошених храмів та багатих поміщицьких садиб перекочували до скромних сільських осель, а то й їхніх горищ та сараїв. Затулити «Рембрандтом» дизайнерський недолік на стіні для місцевих жителів було такою ж звичною річчю, як повісити на покуті вишитий рушник. Причому шматок чорного хліба чи добротна одежина десь до середини 1950-х були дорожчі за решту цінностей. Тому, «осідлавши» старенького велосипеда, Афанасій Луньов об’їздив у пошуках раритетів усі навколишні села. За скромну плату тоді можна було запросто викупити древню ікону з унікальної колекції цукрозаводчиків Харитоненків, що розміщувалася у Наталинському храмі, або, наприклад, статуетку тристолітньої давності, яка прикрашала сервант витонченої місцевої графині. Ціни не кусалися. Найбільше заплатив за Бенуа – 55 рублів!

Малюнки Ярошенка та Шевченка передала колекціонеру донька царського генерал-лейтенанта, яка працювала секретаркою-машиністкою на Пархомівському цукровому заводі, заснованому Павлом Харитоненком. Глибоко віруюча шляхетна пані поховала у глибинці не тільки свою молодість, а й історію власного роду, котрий не вписувався у канони радянської благонадійності. Картин Кобзаря у музеї могло б бути й більше, але донька згаданої пані вийшла заміж до Росії і забрала полотно як придане. А розкішну картину невідомого художника з колекції місцевого поміщика Барятинського, на якій зображений Ісус Христос, колекціонер чекав не один десяток літ. Її власник через страх перед наглядачами комуністичної моралі помістив мистецький шедевр у кутку власного сараю і зміг розпрощатися з ним лише перед смертю.

Харківська «барахолка» на Благовіщенському ринку, що у повоєнні роки вражала товарним контрастом, теж стала місцем «паломництва» пархомівського історика. Двадцять годин перекладними з ночівлею в Охтирці були того варті. Там поруч з іржавими ножицями для стрижки овець можна було запросто знайти унікальну акварель, а по сусідству з голками для примуса – старовинний фарфор, ікону або раритетні книги. Саме там Луньову пощастило придбати «Кавказький пейзаж» Ярошенка та «Збір водоростей у Британії» Гомеса. Обмін шедеврів на хліб насущний нерідко викликав щемливий смуток їх власників. Літній чоловік, котрий продав акварелі Олександра та Альберта Бенуа, запитав, наприклад: «Чи будуть ці картини висіти у хорошому домі?» — «Так, у музеї», — заспокоїв продавця новий власник. У старого відлягло від серця.

	Експонати музею

Музей із нічого

Захоплення свого учителя з неабияким ентузіазмом підтримали школярі, для яких Афанасій Луньов спочатку організував краєзнавчий гурток «Юний історик», а потім історико-мистецький клуб «Райдуга». Юні пошуковці обійшли двори всіх сусідніх сіл, збагативши пархомівську колекцію старовинними монетами, медалями, іконами, картинами, вишитими рушниками, давнім одягом. Саме тоді знайшлися роботи Іванова, Сєрова, Васильківського, Якоба ван Рейсдаля, а заодно виникла природна потреба підшукати зібраним скарбам пристойні стіни. Так перша музейна експозиція була відкрита у двох кімнатах місцевої школи. А згодом, завдяки кмітливості учителя історії, перекочувала до особняка царського генерал-поручика Подгорічані. Цей добротний палац пізніше встиг послужити і Павлу Харитоненку, який збудував у Пархомівці цукроварню, і конторі націоналізованого «совєтами» заводу.

Переїзд колекції до його стін – окрема історія. Новина про те, що у звичайній сільській школі демонструють унікальне мистецьке зібрання, швидко облетіла світ. З усіх кінців їхали художники, знавці живопису, науковці, туристи. Прибули зрештою і телевізійники, яким чомусь украй не сподобалася шкільна форма утримання шедеврів. Аби не зірвати важливу для районних партфункціонерів зйомку, експозицію тимчасово розмістили у заводській конторі. Коли ж журналісти поїхали, Луньов категорично відмовився перевозити музей до школи. Мовляв, усім розкажу, що зйомки були підставою. Тож, аби чого не вийшло, колекцію залишили в палаці.

Щастило і далі. Гуртківці якось наважилися розіслати відомим художникам та керівникам художніх музеїв Союзу листи з проханням допомогти пархомівській колекції експонатами. Мовляв, тисячі творів мистецтва припадають пилом у музейних запасниках, і їх ніхто не бачить, а сільська глибинка у своєму прагненні прилучитися до світу прекрасного нічим не поступається великим мегаполісам. Відгукнулися всі: «Ермітаж», «Третьяковка», музей імені Пушкіна, харківські та київські мистецькі заклади. «Музейники» прислали не тільки картини, а й запросили в гості. Так почався новий етап – екскурсійний. Обладнавши під пасажирський транспортний засіб звичайнісіньку заводську вантажівку, юні пархомівці об’їздили найвідоміші картинні галереї Союзу, а в 1966-му, 1975-му і 1982 роках отримали запрошення навіть до Дрезденської галереї – однієї з найбільших скарбниць західноєвропейського живопису XV–XIX століть. Діти побували також у Берліні, Лейпцігу, Магдебурзі, Мейсені, не кажучи вже про художні музеї Москви, Ленінграда, Києва, Риги, Новгорода, Ужгорода.

Майстерні відомих художників Союзу теж гостинно відчинили двері. Школярі цілісінький день провели на підмосковній дачі у Володимира Фаворського, який був настільки вражений розповіддю про аматорський музей, що попросив німецьких упорядників його персональної виставки (остання проходила саме в ті дні) придбати на весь гонорар твори сучасних графіків НДР і відправити до харківської глибинки. Так у шкільній колекції з’явилися твори Ганса Грундига, Герберта Тухольського, Арно Мора. Близько тридцяти своїх робіт передав до музею і сам Фаворський.

До білобородого могучого старця Сергія Коньонкова пархомівці їхали майже як до свого земляка. Відомий скульптор разом із геніальним Щусєвим на запрошення Павла Харитоненка брав участь в оздобленні Наталинської церкви, що неподалік від Пархомівки. Кілька рідкісних ікон з цього храму були врятовані від забуття саме завдяки пошуковій роботі Афанасія Луньова. На прощання митець подарував дітворі свою скульптуру «Т. Г. Шевченко. (На засланні)», а потім люб’язно прислав, як він сам напише в листі, «мармурову головку «Ніночка» – портрет правнучки Горького». Робота Казимира Малевича «Супрематизм-65» теж потрапила до сільського музею завдяки земляцьким почуттям і тому, що світ і справді тісний. Батько митця працював на цукроварні у Харитоненка, а сам художник закінчив п’ять класів усе тієї ж пархомівської школи.

Мистецтвознавець Оксана Жадан показує гордість колекції «Голуб миру»

Зі світу по нитці…

Музей слобідського подвижника працює і зараз. За півстоліття у ньому перебуло замалим не два мільйони відвідувачів. Ніхто не вірить, що таке можливе в принципі, тому їдуть пересвідчитися на власні очі. Географічне розташування сприяє цьому якнайкраще. Пархомівка знаходиться на перехресті трьох областей – Сумської, Полтавської та Харківської, і кожен з цих регіонів вважає її своєю. Завдяки цій близькості, до речі, в музеї з’явився «Голуб миру» та ще три роботи Пабло Пікассо, які подарував для експозиції російський письменник Ілля Еренбург. Справа в тому, що його батьки жили у Полтаві. Відвідуючи їх, він дізнався про існування неподалік дивовижної картинної галереї. Почуте настільки вразило митця, що він одразу ж написав своєму другу-художнику листа, в якому пояснив причину нестримного бажання зробити власний внесок у розвиток пархомівської колекції. «Вибач, Пабло, — перепросив він, — але твої роботи я подарував якомусь сільському учителю, в його сільську галерею. Вони там потрібніші. Ти мене зрозумієш».

Більше 70 картин передали до музею харківські художники – вони тепер складають його основу, надаючи мистецькому закладу ще й дещицю місцевого колориту. Є тут вклад і самих краснокутців. «Жителі Пархомівки та навколишніх сіл у дар музею передали дві акварелі Іванова, його етюд «Голова старця» до картини «Явлення Христа народу, — розповідав за життя Афанасій Луньов. — А також кілька кавказьких пейзажів Ярошенка, натюрморт Сєрова, два пейзажі Калама, картину Якоба Рейсдалі «Пейзаж з гірською річкою і хатиною», «Портрет В. Харитоненка» Іллі Рєпіна».

До речі, долю самого засновника музею важко назвати легкою. Він увесь час потерпав від нерозуміння оточуючих, ідейної заангажованості партійних функціонерів і людей, які не приймали його новизну апріорі. Сказати, що сьогодні всі проблеми унікального мистецького закладу зникли, як торішній сніг чи ідейні установки радянських інквізиторів, теж доволі складно. Кілька років тому в музею були проблеми з приміщенням через зміну власника цукроварні. Нещодавно сюди вдерлися грабіжники, тяжко поранивши охоронця. Мистецькі шедеври стали дорожчі за хліб насущний, але далеко не всі поділяють думку Афанасія Луньова про те, що вони мають бути доступні і найвіддаленішій глибинці. Але попри все пархомівські шедеври й надалі чекають відвідувачів, і їх з кожним роком стає все більше.

Червень 2010 року.