Дарина Гайвась, архитектор, киянка.

З програвача, якому дбайливо піднесена товста чорна платівка фірми ”Мелодія”, чути ніжний тембр, легкий і теплий голос Івана Семеновича Козловського . Його звучання не сплутаєш ні з яким іншим – безмежно широкий, вільний, металево дзвінкий і водночас ніжний ... втім, слова майже безсилі проти його надприродної краси і міці . На всі часи цей феномен залишився прикметною оздобою української музичної культури, культом покоління гордості нащадків.

Ім’ям Козловського названа творча вітальня “ Духовна спадщина ”, що містится у самому серці Києва – на Хрещатику. Колектив вітальні, яка займається популяризацією творчості найкращого тенора світу ХХ століття - нашого земляка, великого українця Івана Козловського та пропагандою світового класичного мистецтва. У вітальні за 6 творчих сезонів відбулося понад 60 благодійних мистецьких концертів, де молоді оперні співаки дістають можливість вшанувати пам’ять великого тенора, виконуючи відомі арії та народні пісні яким надавав неповторного звучання Іван Семенович Козловський.

Разом із телеканалом "ТРК Київ" створений проект "Зустрічі у творчій вітальні ім. І.Козловського", знято понад 15 програм. У 2006 році видано 2 диски "Іван Козловський - назавжди з Україною", на яких з архівів Українського радіо відтворено золотий голос великого співака. 

(1900—1993)

Народився і виховувався майбутній славетний співак у селі Мар’янівці, тепер Київської області у селянській родині. Від батька і матері успадкував шанобливе ставлення і любов до музики, співу. Ще змалку залюбки співав у родині, а згодом — у шкільному хорі. Очевидно, на виховання майбутнього співака вплинула й напівлегендарна зустріч з М.В.Лисенком. Згодом було навчання у Київському музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка по класу співів. Вимогливим педагогом Козловського у ті роки (1917—1919) була Олена Олександрівна Муравйова. Після закінчення інституту він, відмовившись від пропозиції вступити до трупи Музичного театру, добровольцем пішов до Червоної армії і був направлений до Полтави, в інженерні війська. Військова служба не завадила реалізації творчих устремлінь Козловського, і, коли в Полтаві організувалася опера, почав співати у ній (виконав, зокрема, партію Фауста в однойменній опері Гуно). Виступи молодого співака були настільки вдалими і професійними, що по завершенні служби Козловський мав уже запрошення від дирекції Харківської опери. З 1923 р. Іван Семенович співав у Харківській опері. Саме тут він познайомився і зблизився з такими відомими діячами культури, як режисери Микола Миколайович Боголюбов та Олександр Якович Альтшулер, артисти Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут та Михайло Іванович Сабінін. Молодому співакові довелося брати участь у спектаклі «Наталка Полтавка» Харківського народного театру, в якому роль Виборного виконував сам Панас Карпович Саксаганський. Козловський у цьому спектаклі грав Петра. В іншій виставі цього творчого колективу — «Запорожець за Дунаєм» — Саксаганський виконував роль Карася, а Козловський — Андрія. Згодом Панас Карпович подарував Івану Семеновичу фотографію з написом: «Західна культура значима, цікава, але прославляйте слов’янську нашу культуру, глибоку за думкою, виразну за формою».

Працюючи над ролями, молодий актор від спектаклю до спектаклю зростав і вдосконалювався, прагнучи досягнути глибокої виразності рухів, уважно працював над зовнішнім виглядом героя, вчився мінімізувати застосування гриму. Спільно з художником він ретельно продумував усі свої костюми, котрі назагал виготовлялися із парусини. Тогочасні театри мали у власному розпорядженні вкрай обмежені кошти, й потрібно було вигадувати, чим би прикрасити одяг персонажів (особливо знатних осіб), аби він не виглядав злиденним, а відтак актор — не «випадав» з образу. У Харкові довго працювати не довелося. Директор тамтешньої опери Борис Аркадійович Арканов був призначений до Свердловська. У цьому великому промисловому й культурному центрі Уралу потрібно було зміцнити трупу оперного театру, й Козловський не міг відмовити Арканову у проханні допомогти у цій нелегкій справі. І навіть тоді, коли йому запропонували дебют у будь-якій опері, що ставилася на сцені Ленінградського театру опери та балету (колишньої Маріїнки), молодий співак ввічливо відмовився, подякувавши за запрошення та повідомивши, що «зв’язаний моральним зобов’язанням з Аркановим, який свого часу надав мені можливість стати солістом Харківської опери». Перший сезон у Свердловській опері був для Івана Семеновича Козловського напрочуд насиченим.

Молодому співакові доводилося виступати у всьому провідному теноровому репертуарі: ліричному, меццо-характерному й навіть лірико-драматичному. Невдовзі Козловський полонив серця слухачів. Усі спектаклі за його участю відбувалися з аншлагом. Місцева газета «Уральский рабочий» постійно вміщувала захоплені відгуки на його виступи... «Козловський — Хозе правильно, з великим смаком і почуттям розвиває свою роль від початку й до кінця. Він володіє красивим, чистим голосом і чудовою сценічною зовнішністю...» Про його виступ у «Золотому півнику» йшлося: «Що стосується виконавців, то слід сказати, що найбільш цілісний образ був створений... Козловським». Короткочасна робота у Полтаві, Харкові й Свердловську дала Козловському, за його власним свідчен-ням, надзвичайно багато і в творчому, і в життєвому плані. Саме там, відчувши увесь тягар особистої відповідальності, він став професійним актором-співаком, який вже не боявся зіткнутися з будь-якими несподіванками у майбутній роботі на столичній сцені тодішнього Радянського Союзу. «Периферійні театри, — говорив митець, — пробуджують творчість, дають більший простір, навіть спонукають до дерзання, що і в творчому відношенні дуже корисно, й окуповується у майбутньому у самому позитивному розумінні… Щоправда, існує небезпека захльостування пересічністю...

Мене ця доля обминула тому, що на моєму шляху трапилися люди, котрі не знижували, а піднімали смаки, виховували прагнення розвивати професіоналізм, висувати до себе та інших все більші й більші вимоги. Я завжди із вдячністю згадую Полтаву, Харків, Свердловськ». Восени 1925 р. на афішах філії Великого театру СРСР у Москві вперше було надруковане ім’я Івана Семеновича Козловського.

Відтоді майже сорок років життя Майстра нероздільно пов’язано з Великим театром. За ці десятиріччя артист зіграв величезну кількість ролей, виконав сотні партій. Вихований у кращих традиціях української і російської пісенно-оперної класики, він ще у зеніті власної кар’єри став живим класиком, зразком для наслідування. Взірцем неперевершеного органічного поєднання таланту актора і співака, безперечно, є партiя Юродивого в опері «Борис Годунов» М.П.Мусоргського. За блискуче виконання цієї партії його увінчано званням лауреата Державної премії СРСР. Попри свою цілком заслужену популярність, світову славу, численні нагороди і престижні відзнаки, Іван Семенович Козловський завжди і всюди залишався людиною, і не лише людиною-космополітом, яка, досягши певних рубежів і становища, могла спокійно і цілком комфортно почуватися у «загальноросійському («загальносоюзному») морі», забувши свою вужчу Батьківщину — Україну, і сповідувати популярну тоді ідеологію, «радянської людини». Проте співак усе своє життя був і залишався свідомим українцем, а це в часи радянського тоталітарного (авторитарного) минулого ставало актом громадянської мужності. І була це не лише любов — туга за краєм свого дитинства, батькiв-ською хатою, дорогими краєвидами, рідними, але далекими обличчями. Іван Семенович був і залишався усе життя непересічним знавцем, невтомним популяризатором і славетним виконавцем українського пісенного репертуару. Любов ця була дієвою і в тому відношенні, що співак свідомо сповідував відоме апокрифічне гасло апокрифічного (зрозуміло, в умовах радянської дійсності) вітчизняного патріота-мецената Є.Х.Чикаленка: «Любити Україну треба не лише до глибини душі, але й до глибини кишені».

Будучи людиною (за радянськими стандартами) доволі заможною, І.С.Козловський ніколи не забував і завжди підтримував своїх земляків, а в його рідній Мар’янівці на Київщині коштом славетного співака постала спеціалізована музична школа. Благородну справу, якій Іван Семенович віддавав чимало сил та енергії, а також власних коштів, продовжує по смерті співака благодійний фонд «Прем’єра», створений у 1995 р., що носить його ім’я.

Фото з творчого вечора 

Спецiально для "Перше екскурсійне бюро" .