Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ,
дослідник київської старовини.

На старих планах Києва зустрічається чимало вулиць, що складали «пари за розмірами»: Велику і Малу. Зацікавившись їх історією, я переконався, що походження подібних пар може бути іноді дуже простим і зрозумілим, а іноді досить-таки хитромудрим. Про це свідчать кілька характерних прикладів.

Велика і Мала Васильківська

Ще років двісті тому була намічена магістраль від Печерських воріт Старокиївської фортеці в бік дороги на Васильків, яка прилягала до артилерійських лабораторій. У 1830-х роках, з урахуванням споруджуваної Нової Печерської фортеці та перспективи освоєння кварталів уздовж річки Либідь, тут пролягли відразу чотири паралельні вулиці на різних рівнях схилів до Либеді. Найближчу до річки назвали Набережно-Либідською (нині Горького) найближчу до фортеці − Еспланадною (частина її тепер носить ім'я Анрі Барбюса), а між ними містилися Велика Васильківська і Мала Васильківська вулиці. Велика Васильківська відповідала старій і вже освоєній магістралі.

Що ж стосується Малої Васильківської, то її трасу розсік виступ Черепанової гори з артилерійським двором так, що вона у результаті складалася з двох окремих шматків. Один пролягав від нинішньої Басейної до Жилянської, другий − від Федорова до Ковпака.

У 1869 році місцева влада зайнялася впорядкуванням досить-таки заплутаної та незрозумілої топоніміки Києва. 31 липня цар Олександр II, що якраз опинився проїздом у Києві, підписав відповідний акт, підготовлений Київським статистичним комітетом. У ньому було розписано близько сотні різних перейменувань та нових найменувань. Серед них − вказівка перейменувати один із двох відрізків Малої Васильківської у вулицю Предславинську «в пам'ять села Предславино, колишнього над Либіддю, в якому жила Рогнеда, одна з дружин Володимира».

Велика Васильківська вулиця Синагога на Малій Васильківській вулиці

З тих пір аж до 1919 року на міських планах цілком логічно були присутні дві сусідні вулиці: Велика Васильківська (довша) і Мала Васильківська (коротша).

А потім їх перейменували. Велику Васильківську зробили Червоноармійською. Малу Васильківську, з урахуванням її вираженого єврейського характеру (дві синагоги й кілька інших єврейських установ), зібралися було назвати на честь Шолом-Алейхема, але потім переграли на Бера Борохова − відомого діяча соціал-демократичного крила сіонізму. У 1937-му, проте, ця назва виявилася настільки «не в масть», що колишню Малу Васильківську зробили вулицею Шота Руставелі.

За нацистів відродилася «Welyka Wassylkiwska» і «Malo Wassylkiwska», однак після окупації були відновлені передвоєнні найменування. У нинішній час назва «Велика Васильківська» ніби повернулася, але не до кінця: процедура перейменування (при плутанині у владі в період мерства Косаківського) виявилася неповною, так що одні називають вулицю дорадянським ім'ям, інші − радянським, а на табличках і в атласах як і раніше значиться «вул. Червоноармійська».

Велика і Мала Житомирська

Відомо, що у цих двох вулиць у XVIII і початку XIX століття були зовсім інші імена. Вуличка від Печерських воріт (нинішнього Майдану) до поперечного валу на краю Старокиївської гори (приблизно на місці скверів між Софійською і Михайлівською площами) називалася чомусь Навозною. Чи то з естетичних міркувань, чи то «навоз» тут − щось на кшталт «узвозу». А за поперечним валом до Львівських воріт йшла Львівська вулиця.

Коли вали зрили, була сформована вулиця безпосередньо від колишніх Печерських воріт до Львівської площі і далі до Лук'янівки. Назвали її вже не Львівською, а Житомирською. Від Лук'янівської площі ще далі йшла Житомирська поштова дорога (Дегтярівська).

Але в 1854-1857 роках трасу Житомирської вулиці розсік новий комплекс різноманітних міністерств і відомств. У подальшому частина від Хрещатицької площі до цього комплексу стала Малою Житомирською, наступна частина до Львівської площі − Великою Житомирською, а продовження за Львівською площею в 1869-му перейменували на Львівську вулицю (тепер Артема).

Велика Житомирська вулиця

Судячи з плану 1861 року, тодішній картограф ще не зрозумів, де там яка Житомирська вулиця. Тому Малу Житомирську він позначив просто Житомирською, зате для сусідньої Михайлівської вигадав несусвітню назву... «Мало-Вайлівська».

Нині Велика і Мала Житомирська вулиці − єдина подібна пара, що залишилася в історичному Києві. Тепер уже мало хто пам'ятає, що за радянської влади Велика Житомирська не один рік носила ім'я київського більшовика Саші Горвиця, а Мала Житомирська аж до кінця 1980-х років називалася на честь Павла Постишева...

Велика і Мала Дорогожицька

Топонім Дорогожицька вулиця з'явився на карті Києва внаслідок згадуваного акту 1869 року. Так назвали продовження Житомирської (Львівської) вулиці за Лук'янівською площею («праворуч від старої поштової Житомирської вулиці»), оскільки «місцевість ця в давнину називалася Дорогожичі». Мова йде про нинішню вулицю Мельникова. Траса цієї вулиці була намічена на генплані 1837 року; в ряді джерел XIX століття її називали Заміською, іноді Лук'янівською.

На тому ж генплані були намічені два квартали, прилеглі до сучасної вул. Пугачова, і вуличка між ними. Цю вуличку (яка ще тільки проектувалася) в 1869 році наказали назвати Мало-Дорогожицькою. На перших порах нинішню вулицю Мельникова все ще позначали по-старому Заміською або, згідно з актом, просто Дорогожицькою. Але десь до кінця 1880-х років вона перетворилася на Велику Дорогожицьку, а поряд з нею на планах була присутня коротенька Мало-Дорогожицька.

Каплиця на розі Великої Дорогожицької та Осиєвської вулиць

Однак Мало-Дорогожицькій судилося ще до революції обзавестися новим ім'ям. Від Великої Дорогожицької до її початку був косо прокладений проїзд, який отримав назву Осієвський. У 1910-х роках назву «Осієвський» було поширено і на Мало-Дорогожицьку вулицю. Попутно зауважу, що історія походження топоніма «Осієвський» сама по собі надзвичайно цікава і безпосередньо пов'язана з каплицею, що стояла колись на роздоріжжі Великої Дорогожицької і Осієвської. Але про це − в іншій статті.

Так уже вийшло, що на Великій Дорогожицькій вулиці колись влаштував клуб-майстерню для місцевих пролетарів видатний марксист Ювеналій Мельников. У зв'язку з цим у 1922 році вулицю назвали його ім'ям. Правда, до часу гітлерівського нападу на СРСР про роль Мельникова (який помер ще в 1900-му) почали вже підзабувати, і назва вулиці якось потихеньку редукувала у «Мельника». Саме так вона була позначена навіть у телефонній книзі Києва на 1940 рік. Ось і в сумнозвісному наказі окупантів «усім жидам міста Києва» належало з'явитися вранці 29 вересня 1941 року «на ріг Мельникової і Доктерівської вулиць» (тобто Мельникова і Дегтярівська; в українському тексті наказу була «вул. Мельника», у німецькому − «Melnik-Strasse»).

Втім, окупанти незабаром позначили цю вулицю як «Dorohoshyzka». Цікаво, що після повернення червоних вона ще не один рік залишалася Дорогожицькою: чи не боялися радянські ідеологи алюзій на лідера ОУН Андрія Мельника? Однак у 1957 році її все-таки знову зробили вулицею Мельникова.

До того часу вже давно не було ні Мало-Дорогожицької, ні навіть Осієвської вулиці: з 1939-го вона носила ім'я розбудженого декабристами Герцена. Але все ж топонім «Дорогожицька» не канув у Лету. На початку 1961 року київський міськвиконком оголосив про нове перейменування: «Вулиця Лагерна на Лук'янівці (від кладовища до Залізничного пересічення) − Дорогожицька (колись урочище на цьому місці звалося Дорогожичі)». Так Дорогожицькою стала зовсім інша вулиця − не Велика і не Мала. Потім від неї відокремили досить великий шматок у вигляді вулиці Шамрила (на честь секретаря міськкому партії, який загинув при обороні Києва), а кінець старої Лагерної біля Перетину якимось чином до цього дня зберіг колишнє ім'я...

Велика Підвальна вулиця Будівля колишнього Міського зразкового училища ім М. О. Терещенка на Великій Підвальній вулиці Сучасна Мала Підвальна вулиця

Велика і Мала Підвальна

Назва «Підвальна» виникла зовсім не від підвалів, як іноді думають. Вулиці з таким ім'ям проходили під кріпосними валами або на місці таких валів.

Та вулиця, що і зараз іменується Малопідвальною, почала формуватися досить давно. На планах XVIII − початку XIX століття показаний її відрізок від валу Старокиївської фортеці та Козячого болота до нинішнього провулка Шевченка. З часом цей відрізок назвали Підвальною вулицею.

Коли ж у 1830-ті роки зрили Старокиївські укріплення, Підвальну по лінії колишнього валу протягнули до магістральної Великої Володимирської. Тим часом уздовж колишнього валу між Золотими і Львівськими воротами утворилася ще одна вулиця, яку теж іменували Підвальною. Щоб уникнути плутанини в 1869 році «Підвальна, яка вела від Золотих воріт до Бульварно-Кудрявської вулиці» була офіційно перейменована в Ярославів Вал («який до проведення цієї вулиці тут існував і залишки його і тепер ще видно»). Проте в подальшому більше прижилася пара назв вулиць Велика Підвальна (вона ж Ярославів Вал) і Мала Підвальна або Малопідвальна. Останню, до слова кажучи, не торкнулися хвилі перейменувань у ХХ столітті, а Велику Підвальну як тільки не називали − і Раковського, і Ворошилова, і Полупанова... У 1962 році за нею знову закріпили назву Велика Підвальна, але в 1975-му вирішили повернути ім’я Ярославів Вал.

До речі, в Києві був ще й Підвальний провулок. Але він прилягав до іншого зритого валу − довкола місцевості Кудрявець, зараз це частина Кудрявської вулиці.

Велика і Мала Шиянівська

Обидві вулиці виникли на Печерську практично одночасно, приблизно наприкінці першої третини XIX століття. Вулиці носили ім'я місцевого домовласника Шиянова, про якого відомо, що він був чиновником, але приватно займався ювелірним промислом. Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати мовою оригіналу «Печерські антики» Миколи Лєскова, де про ці вулички містяться дуже апетитні подробиці:

«...Я постоянно тяготел к Печерску, куда меня влекли лавра и пещеры, а также и некоторое ещё в Орле образовавшееся знакомство. Печерские знакомцы мои были молодые родственники некогда чем-то знаменитого в Киеве Николая Семёновича Шиянова.

К тому времени, когда я приехал в Киев, старик Шиянов уже не жил на свете, и даже о былом его значении ничего обстоятельного не говорили; так я, собственно, и до сих пор не знаю, чем и в каком роде был знаменит Шиянов; но что он был всё-таки знаменит – этому я всегда верил так же православно, как приял это в Орле от его родственников, увлекших меня обольстительными рассказами о красоте Киева и о поэтических прелестях малороссийской жизни.

Я остаюсь им за это всегда благодарным.

Наследники Шиянова были тогда уже в разброде и в захудалости. Когда-то значительные капиталы старика были ими торопливо прожиты или расхищены, о чём ходили интересные сказания в духе французской истории наследства Ренюпонов. От всего богатства остались только дома.

Это были престранные дома − большие и малые, все деревянные; они были настроены тут в таком множестве, что образовали собою две улицы: Большую Шияновскую и Малую Шияновскую.

Микола Лєсков

Обе Шияновские улицы находились там же, где, вероятно, находятся и теперь, то есть за печерским базаром, и по всей справедливости имели право считаться самыми скверными улицами в городе. Обе они были немощёные – каковыми, кажется, остаются и до настоящего времени, но, вероятно, теперь они немножко выровнены и поправлены. В то же время, к которому относятся мои воспоминания, они находились в привилегированном положении, которое делало их во всё влажное время года непроезжими. По каким-то геологическим причинам, они были низменнее уровня базарной площади и служили просторным вместилищем для стока жидкой чернозёмной грязи, которая образовала здесь сплошное болото с вонючими озёрами. В этих озёрах плавали «шияновские» гуси и утки, которым было здесь очень привольно, хотя, впрочем, они часто сильно страдали от вползавших им в нос дрянных зеленоватых пиявок. Чтобы защитить птиц от этого бедствия, им смазывали клювы «свяченой оливой», но и это верное средство не всегда и не всем помогало. Утята и гусята от пиявок дохли.

По вечерам здесь, выставив наружу голову, пели свои антифоны очень крупные и замечательно басистые лягушки, а звонкоголосые молодячки канонархали. Иногда они все – молодые и старые, всем собором выходили на бережки и прыгали по бугорочкам. Это заменяло барометрическое указание, ибо предвещало ясную погоду.

Словом, картина была самая буколическая, а между тем в двух шагах отсюда был базар, и притом базар очень завозный и дешёвый. Благодаря этому последнему обстоятельству здешняя местность представляла своего рода удобства, особенно для людей небогатых и неприхотливых».

Свою назву Велика і Мала Шиянівська вулиці зберігали років сто, до 1940-го. Власне кажучи, тут особливої різниці між «Великою» і «Малою» не спостерігалося: обидві вони були коротенькі, обидві проходили від Печерської базарної площі до Засарайної вулиці (поруч із якою дійсно розташовувалися численні сараї, тобто склади військового відомства; зараз Засарайну вулицю поглинула траса бульвару Лесі Українки).

Тепер та, що була колись «Малою», виявилася навіть довшою за «Велику». Колишня Мала Шиянівська вулиця носить ім'я Немировича-Данченка (чомусь його увічнили досить далеко від вулиці Станіславського, розташованої поблизу театру ім. Франка). А колишню Велику Шиянівську цілком доречно назвали на честь Миколи Лєскова. Між іншим, вуличка Арсенальна, яку вони обидві перетинають, у свій час називалася Зашиянівською.

Велика Володимирська вулиця

Велика і Мала Володимирська

Чи не найбільш цікавий сюжет пов'язаний із виникненням пари Великої і Малої Володимирської вулиць. Початок йому було покладено ще тоді, коли в межах Старокиївських укріплень, вулиці, що ведуть до Львівських воріт, перетинав вузький і викривлений провулок. Спочатку він вважався безіменним, потім (десь на початку XIX століття) став Володимирським провулком − на честь князя Володимира. Але тим часом крізь міські квартали пролягла по знесеним валам Старокиївських укріплень нова магістраль до споруджуваного університету. Спочатку її хотіли назвати Університетським проспектом, потім вона стала Володимирською вулицею (нагадаю, що університет також носив ім'я Святого Володимира). У 1869 році довелося перейменувати інші Володимирські вулиці в інших частинах міста: біля Либеді Володимирська стала Володимиро-Либідською, на Подолі − Братською. А між тим старий Володимирський провулок був продовжений за межі валу Ярослава, дотягнувся до Єврейського базару (нинішньої площі Перемоги) і вже ніяк не міг вважатися провулком. Вихід знайшли в тому, щоб зробити його Мало-Володимирською вулицею, а магістраль з університетом − Великою Володимирською.

Зауважу, що магістраль пролягала не по всій довжині нинішньої Володимирської, а тільки від Великої Житомирської до Караваєвської; відрізок до Великої Житомирської з того ж 1869-го називався Десятинною вулицею, а після Караваєвської − Нижньо-Володимирською. У 1901-му було вирішено з'єднати всі три відрізки під назвою Володимирської вулиці. За звичкою багато хто все ще називав її Великою Володимирською, відвикати почали після того, як із київською карти зникла Мало-Володимирська. Як відомо, з 1911 року вона стала Столипінською на згадку про те, що саме на цій вулиці в клініці Маковського помер смертельно поранений прем'єр-міністр Петро Столипін.

За радянських часів Володимирській довелося побути вулицею Короленка, але з післявоєнних років вона існує під історичним ім'ям. А колишня Мало-Володимирська встигла змінити ще півдюжини імен (не будемо зараз заглиблюватися в подробиці), поки з 1996 року не отримала сучасну назву Олеся Гончара.

Листопад 2010.