Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Бережани, панорама старого міста з Троїцьким собором 18 ст. та костелом Різдва Богородиці 16 ст. Тернопільська область.
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Бережани, панорама старого міста з Троїцьким собором 18 ст. та костелом Різдва Богородиці 16 ст. Тернопільська область.
Середа, 17 Липня 2019

Меню

Новини Культури > Залізнична колонія у Києві

Панорама Солом'янки (на першому плані) і Залізничної колонії.
Фото 1880-х рр..

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ,
дослідник київської старовини.

Спеціально
для «Першого екскурсійного бюро».

Назва «Залізнична колонія» закріпилася з давніх-давен за місцевістю, яка прилягає до київського вокзалу з боку Солом'янки. Тут до сьогодні вціліла низка будівель, які понад сто років тому формували робітниче селище залізничників з розвиненою інфраструктурою − перше такого роду для Києва.

Як відомо, будівництво в нашому місті залізничного вокзалу було завершено в 1869 році (стару Вокзальну будівлю в неоготичному стилі проектував архітектор Іван Вишневський). З лютого 1870-го сюди регулярно прибували потяги. Незабаром Київ став важливим вузлом рейкового сполучення − в місті розмістилося керівництво Південно-Західної залізниці, а біля вокзалу зосередилося велике приколійне господарство.

Тут же розмістилося значне підприємство − майстерні з ремонту рухомого складу, які почали функціонувати ще у 1868 році. В перший же рік існування в них працювало 470 робітників. З 1879 року підприємство отримало статус Головних залізничних майстерень Південно-Західної залізниці. До цього часу кількість робітників зросла до 1300, а наприкінці позаминулого століття у майстернях працювало вже 2500 чоловік. Це було чи не найбільше підприємство міста.

Схема станції Київ-Пасажирський та Залізничної колонії,
кінець XIX ст.

Залізничний вокзал з прилеглими коліями.
З листівки початку ХХ ст.

За радянської влади в історії колишніх Головних майстерень, перетворених у Київський електровагоноремонтний завод, особливо шанували революційні традиції. Наприклад, вважалося, що саме в цих майстернях відбувся перший в історії міста страйк. Робітники оголосили його в березні 1879 року, вимагаючи збільшення заробітної плати і скорочення робочого дня з 11 до 10 годин. Їх вимогу задовольнили. Згодом персонал майстерень провів перші революційні травневі свята. Їх учасники нелегально зібралися 1 травня 1894 року в розташованому поблизу Кадетському гаю. А вже у 1897-му 530 робітників Головних майстерень у день Першотравня кинули роботу і вийшли на першу відкриту демонстрацію. Значні виступи відбулися тут і під час нового витка страйкового руху і в 1903-1904 роках, і у бурхливому 1905-му.

На історичному зламі 1917 року основна пролетарська маса Головних майстерень підтримала більшовиків. Більшовицькі лідери перебували в опозиції до українського патріотичного руху, очолюваному Центральною Радою. Це протистояння вилилося у збройний конфлікт під час так званого Січневого повстання 1918 року. Червоногвардійці-залізничники, як і арсенальці, виступили проти національного уряду, навіть заволоділи багатьма міськими кварталами поблизу вокзалу. Але потім війська Центральної Ради придушили повстання. Загонам майстерень довелося відступити; близько 30 залізничників потрапили до рук гайдамаків і були страчені. Ім'я одного з них − Миколи Лукашевича − з 1962 року носить вулиця, прилегла до території КЕВРЗ.

На підприємстві в 1921 році працював помічником електромонтера майбутній письменник, 17-річний Микола Островський. Згодом він написав роман «Як гартувалася сталь», що став культовою книгою радянської пори. У 1964 році на території заводу було встановлено пам'ятник Островському. Цікаво, що свого часу Миколі Островському приписували авторство слів популярної пісні «Наш паровоз». Насправді її написали інші, але народилася ця пісня саме в київських залізничних майстернях.

Восени 1922 року залізничники готувалися відзначити 5-річчя Жовтневої революції. Комсомольці майстерень вирішили зустріти цю річницю новою піснею. Написання тексту доручили редактору стінгазети Анатолію Красному (Співаку). Частково використовуючи вірші поета-арсенальця Бориса Скорбіна, почасти доповнюючи їх, він підготував слова, покладені на музику слюсарем і самодіяльним композитором Павлом Зубаковим. Так народилася пісня, яка незабаром поширилася по всій країні:

Прохідна вагоноремонтного заводу з пам'ятними дошками,
присвяченими революційним подіям на підприємстві.
Фото 1960-х рр..

Меморіальна дошка на згадку про страйки 1903-1904 рр..

Наш паровоз, вперед лети!
В Коммуне остановка.
Иного нет у нас пути,
В руках у нас винтовка.

Цікаво простежити, як змінювалися перші рядки цієї пісні. У початковому варіанті вони звучали так:

Мы все из тех, кто выступал
На бой с Центральной Радой,
Кто паровоз свой оставлял,
Идя на баррикады.

Дійсно, у 1922 році навіть серед молодих робітників було ще чимало учасників січневих боїв 1918-го. Але потім у майстерні прийшли нові покоління. Для них слова довелося трохи переробити:

Мы дети тех, кто выступал
На бой с Центральной Радой...

А коли «Наш паровоз» заспівали по всьому Радянському Союзу, згадка про Центральну Раду виявилося для багатьох незрозумілою. Більш підходящою стала така версія:

Мы дети тех, кто наступал
На белые отряды,
Кто паровозы оставлял,
Идя на баррикады.

Тепер цю пісню можна почути хіба що у старих записах чи фільмах (таких, як відома кінострічка 1971 року «Офіцери»). Зрозуміло, в нинішній Україні, для якої Центральна Рада − гідна частина її минулого, колишній текст «Нашого паровоза» виявляється не цілком доречним. Але все ж, як кажуть, із пісні слів не викинеш. І з історії теж...

Необхідно, втім, відзначити, що Головні залізничні майстерні цікаві не лише революційними справами. Тут успішно апробовувалися технічні новинки, насаджувалися прогресивні технології в експлуатації паровозів. Найзначнішу роль у цьому відіграв знаний інженер-транспортник, видатний організатор залізничної справи Олександр Бородін.

У 1877-1879 роках він служив керуючим Києво-Брестською залізницею, у 1879-1889 роках керував службою рухомого складу і тяги Південно-Західної дороги, а в 1889-1896 роках очолював Південно-Західну залізницю. Незмінно опікуючись Головними майстернями, Олександр Парфенович перетворив їх на полігон передової інженерної думки. Ще у 1878 році в одному з корпусів майстерень він влаштував електричне освітлення − вперше у Києві! У 1881 році той же Бородін заснував на базі Головних майстерень першу в світі паровозну лабораторію. З його ім'ям пов'язано створення у 1882-му київського журналу «Інженер» − єдиного у всій Російській імперії незалежного технічного друкованого органу. Тривалий час Бородін сам редагував цей журнал, опублікував у ньому низку матеріалів із питань рухомого складу.

Колишні Головні залізничні майстерні

Корпус механічної лабораторії Головних залізничних майстерень

Корпус хіміко-технічної лабораторії

В кінці XIX − початку ХХ століття характер забудови змінився. Дерев'яні будиночки змінилися цегляними. Вони були акуратно розставлені, формуючи невеликі квартали, розплановані між вулицями-лініями. Скажімо, вздовж нинішньої вулиці Фурманова збереглася низка одноповерхових будиночків, кожен з яких слугував житлом для однієї-двох сімей, між ними розташовувалися також цегляні споруди, призначені для господарських потреб. Подекуди були побудовані і двоповерхові житлові будинки.

Серед мешканців Залізничній колонії можна зустріти імена, відомі не тільки в колах шляховиків. Наприклад, тут кілька років жив майбутній уславлений артист і виконавець власних пісень Олександр Вертинський, а в той час незграбний і недолугий підліток Шурко. Він рано осиротів, а тому жив у родині тітки − дружини службовця Головних майстерень Іларіона Юхимовича. Деякий час навчався в гімназії, потім кинув її. Шурка можна було зустріти в найсумнівніших компаніях, при найменшій нагоді він пробирався на театральні вистави.

Потім Вертинський згадував: «Наша остання київська квартира знаходилась у Залізничній колонії, за вокзалом. Треба було перейти залізничні колії, і ви опинялися в маленькому містечку з одноповерховими будиночками, оточеними квітучими палісадниками... Дядько мій завідував вагонним цехом. Йому за посадою належала казенна квартирка з п'яти кімнат, з ванною та кухнею, з верандою, що виходить у невеликий садок. В саду росли кілька старих дерев, стояла пофарбована у зелений колір альтанка, а вздовж невисокого паркану стриміли сріблясті українські тополі».

Сусідилися Юхимовичі з родиною Георгія Держинського, викладача математики в залізничному училищі. Шурко Вертинський був небайдужий до його дочки Тетяни (правда, взаємності не зустрів через свою репутацію бешкетника і прогульника). Запам'ятав він і її сестру − Ксенію. Минули роки, і Ксенія Держинська стала видатною співачкою, солісткою Великого театру в Москві. На жаль, будинки, в яких жили Юхимовичі та Держинські, не збереглися.

Як бачимо, при колонії знаходилися і навчальні заклади. Тут розташовувалося технічне училище, що займало відразу кілька приміщень (один з його корпусів зберігся по вулиці Лукашевича, 15). Крім того, поблизу знаходилася колишня будівля початкової школи для дітей залізничників. На сьогодні до нього зроблена велика прибудова − тепер тут середня школа № 7 (Платонівський пер., 3). З цим навчальним закладом пов'язане ім'я чудового українського поета Максима Рильського. У 1920-х роках він викладав тут, у вечірній школі, українську мову. Враження, отримані від розташованих поблизу Солом'янки і Батиєвої гори відбилися в поезії Рильського того часу. Згадаймо знамените:

Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся любить, бо пора...
Хвилю зеленою здіймається
Навесні Батиєва гора...

Залізнична колонія мала також медичні та благодійні установи. На вулиці Фурманова, 1/5 знаходиться велика цегляна будівля Вищого професійного училища залізничного транспорту − колишній притулок для дітей залізничників. Його збудували у 1899-1901 роках з елементами «російського» стилю в архітектурі за проектом Олександра Кобелєва. Притулок давав безкоштовний дах, їжу та виховання сиротам працівників залізниці. Він був організований за принципом школи-інтернату. Верхній поверх займали житлові приміщення для хлопчиків і дівчаток. Внизу знаходилися навчальні класи; в тилу першого поверху розташовувалася домова церква (її вівтарну апсиду можна бачити донині). Серед тих, чиє дитинство минало тут, можна назвати Анатолія Петрицького − майбутнього видатного художника, класика української сценографії.

Житловий будинок та сарай по вул. Фурманова

Ініціатором притулку і його покровителем був наступник Олександра Бородіна на посаді керівника Південно-Західної залізниці Клавдій Немєшаєв. Він був талановитим інженером і організатором, усіляко сприяв поліпшенню життя шляховиків. За його допомоги службовці дороги отримали у користування на пільгових умовах заміські дачі; два дачних селища залізничників назвали на його честь Клавдієве і Немішаєве. Станції з такими назвами існують донині.

При заснуванні притулку присвоїли ім'я покійного «царя-миротворця» Олександра III. У 1909 році перед будівлею притулку встановили бюст імператора. Однак незабаром після революції пам'ятник царю був знесений. Тепер же на його місці знаходиться зовсім інший монумент. Коли за радянських часів колишній притулок перетворили в училище залізничників, серед його вихованців був і Володимир Кудряшов. Пізніше він став начальником цеху вагоноремонтного заводу. У 1941 році, при відступі з Києва частин Червоної армії, він залишився в місті для підпільної діяльності. Володимир Сидорович очолював диверсійну групу, що здійснила низку акцій спрямованих проти гітлерівських окупантів. Підпільники знищували нацистів та їх поплічників, виводили з ладу військове і виробниче обладнання, поширювали серед киян листівки. Але влітку 1942 року Кудряшов був заарештований гестапівцями і після важких тортур убитий. Посмертно йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Саме його погруддя стоїть нині перед училищем (скульптор Григорій Молдаван, 1972 р.).

Нарешті, останньою складовою частиною Залізничній колонії була лікарня для шляховиків. Аж до сьогодення тут, на Повітрофлотському проспекті, діє дорожня клінічна лікарня № 2. Частково вона розміщена в реконструйованих старих корпусах, але основні її приміщення збудовані порівняно недавно.

 

М. О. Островський

К. Г. Держинська.
Дитяче фото

О. П. Бородін

О. В. Кобелєв

Як бачимо, незважаючи на неминучі втрати, понесені в останні десятиліття, істотна частина комплексу Залізничній колонії збереглася. Звичайно, тутешні вулиці вже не носять, як у давнину, назви «ліній» − 1-ї, 2-ї, 3-ї... Кожна з них отримала власне ім'я. Правда, не завжди можна зрозуміти, звідки взялася та чи інша назва. Якщо, наприклад, вулиця Ползунова названа на честь одного з винахідників паровоза, а вулиця Лукашевича носить ім'я загиблого в революційних боях робітника Головних майстерень, то причини появи на плані Залізничній колонії імен більшовицького комісара і письменника Дмитра Фурманова або петербурзького живописця Карла Брюллова, абсолютно незбагненні... І водночас у Києві донині не увічнені такі достойні люди, як керівники Південно-Західної залізниці Олександр Бородін і Клавдій Немєшаєв або архітектор Олександр Кобелєв, за безпосередньої участі якого було збудовано найбільш цікаві будівлі Залізничній колонії...

Малоповерхова забудова в центральній частині Києва останніми роками знаходиться під наростаючою загрозою знесення з боку інвесторів, що прагнуть розмістити на її місці великі комерційні комплекси. От і з приводу колишньої Залізничній колонії вже озвучувалися наміри прийти сюди з проектами хмарочосів. Але все ж таки поки що цей невеликий заповідник старовини існує. І якщо зробити кілька кроків убік від суєти Південного вокзалу або насиченого руху Повітрофлотського проспекту, то можна здійснити прогулянку затишними і мальовничими кварталами, що зберігають багату історичну пам'ять.

Лютий 2009.