І.К.Айвазовський, Вид на Капри, 1845г.	В.Л.Боровиковский, портрет Н.Г.Репніна-Волконского.	Васнецов, Три царівни підземного царства.

Адреса: м. Київ, вул.Терещєнківська 9.

Телефон: +38 (044) 234-62-18.

Вихідні дні: понеділок, четвер.

Головна колекція російського живопису, графіки та скульптури в Україні. Її основою стали збірки київських меценатів, серед яких особливо виділялись зібрання родини Терещенків - відомих українських цукрозаводчиків. З колекцій декількох представників цієї династії в музей надійшли твори П. Федотова, І. Шишкіна, І. Крамського. М. Ярошенка, І. Рєпіна, В. та А. Васнецових, В. Полєнова, М. Врубеля, В. Верещагіна. Пізніше колекція поповнилася творами А. Архипова, А. Рилова, М. Реріха, К. Сомова, Р. Фалька.

В результаті реорганізацій в період 1930-40-х років експозиція поповнилася картинами Д. Левицького, В. Боровіковського, О. Саврасова, М. Ге, С. Герасимова, М. Сар’яна, В. Сєрова, З. Серебрякової і ін.

Останніми роками відроджується інтерес до живопису радянського періоду. Київський музей російського мистецтва має в своєму розпорядженні твори Б. Іогансона, С. Герасимова, О. Дейнеки, О. Пластова, М. Ромадіна, а також майстрів 1960-80-х років, що виразили нові художні тенденції в мистецтві тодішнього Радянського Союзу.

Директор музею Юрій Вакуленко

«У НАС НАВІТЬ ПРИВИДИ ЖИВУТЬ»

Важко, мабуть, знайти у столиці України більш російський музей. На маленькій тихій вуличці Терещенка (названій на честь славетного київського цукрозаводчика й мецената), що тулиться до мальовничого університетському парку з пам'ятником Тарасові Шевченку, розташувалися відразу два музеї – російського, а також західного й східного мистецтва. Не бажаючи образити мистецтва західного й східного, все-таки популярніший у жителів і гостей Києва саме музей російського мистецтва. Ну, якось ближче воно нам, чи що. Музей справедливо вважається третім за значимістю колекції після Третьяковської галереї, Державного російського музею в Петербурзі й зберігає понад 13 тисяч картин. Заради таких експонатів туристи часто-густо перетинають півсвіту. Тим паче, що за визнанням його директора Юрія Вакуленка, який очолює музей від 2005 року, затишнішого, відверто скажемо, домашнього музею він не зустрічав ніде в Європі.

– Юрію Євгеновичу, як мені відомо, ви свого часу закінчили Азербайджанське художнє училище і Київський державний художній інститут, працювали в Києво-Печерському заповіднику, очолювали Центр реставрації та експертизи. Як так вийшло, що ви очолили такий відомий далеко за межами України музей?

– Так, маю вам сказати, що стати директором такого музею, з одного боку, дуже відповідально, а з другого, як вважається у середовищі мистецтвознавців і художників, – це велике щастя. Річ у тім, що музей – це не просто зібрання картин, а вивірена часом надзвичайно точна побудова енергетичного комплексу, який складається з цих картин. А наш музей унікальний ще тим, що це не спеціально збудована галерея, а будинок, у якому свого часу – ще до Жовтневої революції – вирувало культурне життя.

Уявляєте, та енергетика, яку люди вклали в цю будівлю, збереглася досі. Будинок оберігає своє зібрання. Ви, напевно, вельми здивуєтеся, якщо я скажу, що співробітники нашої охорони, котрі чергують ночами, розповідають, що дуже часто можна почути порипування паркету, немовби хтось ходить залами. Моторошно й цікаво. Що характерно, після революції це приміщення займали різні організації, але галерея ніколи не звільнялася від картин. Колишні власники, попри те що були людьми багатими, жили дуже скромно. При цьому публіці дозволялося двічі на тиждень приходити дивитися картини, для чого з двору вели спеціальні сходи. Отож колекція Терещенка вже тоді була публічною. Завдяки тому, що він тут жив зі своєю родиною, у нас нині навіть не музей, а музейний будинок. І картини висять так, наче прикрашають приватний палац. Це створює відчуття домашнього затишку. У нас, як у будь-якому старому будинку, навіть привиди живуть.

Будівля музею

Узагалі, я чітко переконаний: якщо музею хтось не сподобається, він його відторгне. Тут не приживаються тільки ті люди, хто не до душі господі Терещенка. Зате співробітник, зріднений із музеєм, перестає старіти й менше хворіє. Наші працівники майже не ходять на лікарняні! І все завдяки енергетиці, яку зберігає ця маленька держава. Є чимало чудових музеїв, але в нашому, завдяки збереженому інтер'єрові, створюється враження, що ви знаходитесь у теплій оселі. Я дуже люблю приймати гостей, бо це завжди ще одна можливість викупатися в енергетиці нашого музею. А ще я люблю повторювати фразу, яку колись мені сказав генеральний директор Дрезденської картинної галереї, що відвідав Київ: «Затишнішого музею в Європі я не бачив».

– Так, тут у вас справді затишно. І тихо. Важко навіть собі уявити, які ж треба створити ідеальні умови для зберігання старих, а тим паче давніх, картин, яких зусиль це потребує. Щоб картини не зіпсувалися, їх, напевно, поміщають у вакуум?

 – Ви не повірите, але для витвору мистецтва насправді... згубні ідеальні умови зберігання. Бо молекули речовин, сполучені між собою, як м'язи у людини, повинні розслаблятися й скорочуватися, щоб бути в тонусі. Якщо зараз помістити на зберігання у вакуум будь-яку картину, а через певний час перемістити її у звичайні умови, то вона розсиплеться, перетворившись на потрух, як предмети із закритих гробниць. Наш будинок-музей зберігає картини своєю енергетикою.

В одному із залів

Коли я обійняв посаду директора, то був дуже здивований стабільним станом фонду Російського музею. Звичайно, є роботи, що потребують реставрації. Але аварійних немає! Адже у нас не просто собі музей зі своїми цінностями, а старовинний будинок «із привидами», своєю енергетикою, вентиляційними ходами в стінах. Цей будинок немовби живе сам собою. Уявіть собі, що робота для наших співробітників – це не місце, де вони відбувають по вісім годин на день, а саме обитель, у якій вони живуть і хочуть жити. От я, наприклад, сиджу за столом самого Терещенка. Після реконструкції ми плануємо створити меморіальний кабінет, у якому цей раритетний стіл матиме своє місце.

– Розкажіть, будь ласка, про експозицію, чим вона приваблює відвідувачів?

– За значущістю колекція нашого музею завжди вважалася третьою після Третьяковської галереї та Російського музею в Санкт-Петербурзі. У нас понад 13 тисяч експонатів. В експозиції представлено близько 900 найвизначніших робіт київського зібрання. Терещенки як колекціонери складали конкуренцію Третьякову. Після реконструкції ми спробуємо довести експозицію до 3 тисяч. Звісно, колекція неоднорідна, і зрозуміло, що 13 000 експонатів – не всі шедеври і не можуть перебувати у постійній експозиції. Наприклад, є роботи великих розмірів, яких ми фізично не можемо виставити.

Безумовно, багато робочого матеріалу для наукових досліджень. Незважаючи на кризу, колекція і далі поповнюється. Щороку фонди збільшуються на 5–10 експонатів за рахунок подарунків. Мій підхід такий: музей – це не склад картин, а колекція муз. Адже знаєте, що найважливіше в музеї? Те, що люди проходять повз величезне енергетичне джерело, фонтан, у який можна зайти й дістати величезний заряд. У нас часто відбуваються концерти, виставки актуального мистецтва, неокласиків. Ще більше, ми постійно проводимо переекспозицію картин.

В експозиції музею: картини Шишкіна

– Ваш музей називається музей російського мистецтва. Але ж тут представлено чимало робіт, не пов'язаних із російськими майстрами. Як це пояснити?

– Справді, наш музей зберігає пам'ять слов'янської нації. Міжнаціональний поділ тут досить умовний. Це мистецтво. Сьогодні ми працюємо над поверненням робіт, які були в нашій колекції раніше, але через різні обставини опинилися за межами музею. Ми маємо у своєму розпорядженні унікальну колекцію живопису радянського періоду: азербайджанських, прибалтійських, таджицьких, казахських художників...

Цього мистецтва не можна відкинути. Річ у тому, що музей – консервативна організація, і вона покликана зберігати всю культурну спадщину. Будь-яка картина – відображення свого часу. Не можна через зміну формацій відмовляти людям у праві на пам'ять. Музей – хранитель вічності. Тільки час – справжній експерт… Російські художники постійно виїздили за кордон. Це ми вважаємо, що вони російські або українські художники. А насправді вони всі мають десь аналог. Мистецтво – це відображення естетики часу. Ми пишаємося тим, що це наше, національне. Насправді – ні. Мистецтво космополітичне і не може належати до однієї нації, навіть наш Київський музей російського мистецтва, який має свою назву як бренд. Насправді ми зберігаємо слов'янське мистецтво. Як можна розділити українських, російських, білоруських художників, угорців і поляків? Безумовно, є якісь свої національні особливості. Але не більше.

В експозиції музею: картини Семирадського і Рєпіна

– Багатьох майстрів, чиї твори представлені у вашому музеї, можна повною мірою назвати як російськими, так і українськими художниками, чи не так?

– Авжеж. Бо багато хто з них народився або жив в Україні. І відтворив своє бачення української землі, українців. Там білі хати, там поля жита, там реве та стогне Дніпр широкий. Зауважте, вони відображали дійсність свого часу. Скажімо, той самий Маковський: на одній картині зображений п'яний мужик біля дверей трактиру, дружина йому шлях заступає: «Не пущу!». Тут же поряд – українське весілля, рум'яні дівчата у віночках... Там Рєпін із бурлаками, а тут хатка біліє. Тобто як тільки російські художники звертали увагу на Україну, у них відразу зникав похмурий настрій. Вони тут душею відпочивали.

– Чи бувають нащадки родини Терещенків у своєму колишньому будинку?

– Представники родини часто приїздять показати онукам цей будинок і колекцію. Ми їх тепло приймаємо, по-сімейному п'ємо чай, обмінюємося подарунками, розповідаємо, як живе наш музей. У нас із ними жодних розбіжностей.

В експозиції музею: картини Айвазовського

– Юрію Євгеновичу, не можу не спитати вас і про те, як же за нинішніх умов виживає музей, як він фінансується?

– Ця тема для нас актуальна, як і для багатьох інших закладів культури. За радянських часів затверджувався план поповнення фондів. Виділялися на це кошти. Нині закупівлі не фінансуються узагалі вже багато років. Поповнюємо свої фонди приблизно п'ятьма-десятьма роботами на рік завдяки художникам, які дарують нам свої картини. Але приймаємо не кожну роботу. Для цього існує спеціальна комісія, що оцінює якість тієї чи іншої роботи. Я переконаний: музей не повинен заробляти грошей. Це нормальна загальноєвропейська, загальносвітова позиція. Адже ми не власники цих раритетів, ми зберігаємо національне надбання. Було б смішно, якби музей заробляв для цього гроші. Звичайно, держава нас утримує і, загалом, цілком нормально. Хоч і не розгуляєшся, звісно. Безумовно, музей може заробляти гроші. Є чимало музейних технологій: реалізація сувенірної продукції, проведення різних заходів і т. ін., що дають певний прибуток, завдяки якому ми можемо купувати освітлювальну апаратуру, а ще ведемо видавничу діяльність, яка теж підтримує нас.

– Чи існують плани розширення експозиційної площі?

– Справді, музей нині у стадії реконструкції. Фахівці вже почали проектні роботи. Ми запланували будівництво приміщення для фондів (у нас понад 3 тис. кв. м своєї землі). З головної будівлі повністю приберемо всі служби й залишимо тільки експозицію. Всі технічні служби «підуть» під землю. Проект передбачає будівництво нової будівлі, в якій розмістяться фонди, реставраційний центр, виставковий зал, невеликий ресторан для відвідувачів. Об'єднає два зали зимовий сад, де розміститься наша скульптура. Після будівельних робіт ми перейдемо до реставрації основного будинку. Але в режимі виставкового залу наш музей не закриється ніколи.

Розмовляв Петро АЛЕКСЄЄВ, журналіст.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Травень 2010.