Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка «Хата на Пріорці» |
 |
 |
| Інтер'єр музею | Іграшки ХVІІІст | Колекція сімейних фотографій ХVІІІст. |
Адреса: м. Київ, Вишгородська, 5.
Телефон: +38 (044) 432-76-27.
Вихідні дні: неділя, понеділок
Завідуюча музеєм «Хата на Пріорці»
Надія НАУМОВА:
«ХАТА НА ПРІОРЦІ СТАЛА ОСТАННІМ ПРИТУЛКОМ
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В УКРАЇНІ...»
|
Хата – головний експонат
«Головний експонат у нашому музеї – це сама хата, яка зберігає спогад про останнє перебування Великого Кобзаря на рідній Україні, – розповідають гостинні берегині цього незвичного столичного музею Надія НАУМОВА та Юлія ЄРМОЛЕНКО. – Але сьогодні вона ще й є унікальним експонатом музею просто неба, яким є Київська Пріорка – колишня мальовнича дачна околиця, що отримала свою назву від резиденції пріора – настоятеля католицького домініканського монастиря. Власне, ця біленька хата, про яку так часто згадував у своїх віршах поет, дає можливість уявити, як виглядала ця місцевість за часів перебування тут Шевченка, бо це єдиний свідок тієї доби і тогочасного Києва, який втрачений назавжди…».
Дійсно, вперше потрапивши на цю київську околицю із нетрів сучасного мегаполісу з його стрімким і бурхливим ритмом життя, починаєш яскравіше відчувати красу первозданної природи і розуміти неможливість не захоплюватися побаченим... Проїхавши гомінкий Поділ й оминувши індустріальну Петрівку з Куренівкою, одразу, за залізничним мостом, вам назустріч виринає мальовнича гірка, вкрита березовим гаєм. Біля підніжжя якої стоїть біла тинькована хата з дерев'яними віконницями, що вабить до себе затишком минулої доби. Сьогодні вона здається нам незвичайною, але всього лише 100-150 років тому вся ця місцина була забудована подібними хатами-мазанками оточеними дерев’яними парканами, що потопали в пишних садах та розкішних палісадниках з квітами.
|
У високому дощатому паркані відшукуємо хвіртку і потрапляємо у великий, просторий двір, через який доріжка веде до хати. Ліворуч – старий дерев’яний колодязь, прямо – клуня із сарайчиком, праворуч – акуратно прибраний ґаночок. Двері гостинно відчиняються, і з-за них виглядають усміхнені жінки, які щирою українською мовою запрошують у гості до хати-музею Т. Шевченка. Тут дійсно можна почуватися як удома, а не в музеї. У світлицях стоїть терпкий аромат сушеного зілля, оберемки якого за народною українською традицією звисають зі сволока: полин, любисток, м’ята, чорнобривці, васильки... Запах, який повертає в дитинство, у сільську хату до бабуні і пробуджує спогади – дивовижно теплі й щемливі.
...Такі ж спогади живуть і в цій хаті – вони про тих, хто тут мешкав і тих, хто жив поруч або заходив у гості. А ще тут є блідо-жовті старі світлини, з яких посміхаються до нас незнайомі дівчата в охайних шкільних сукнях чи поважні чоловіки в оточенні великого сімейства. Саме вони, ймовірно, і є тими реальними свідками подій, про які пам’ятають ці старі стіни... Деякі світлини дбайливо заправлені у рамки й розвішані по стінах, інші – прикрашені паперовими рушниками-витинанками й розставлені на комоді, старому буфеті й полицях. Крім старих фото в хаті можна побачити цілу колекцію старих чавунних прасок, горщиків, гребенів та інших дивних речей, призначення яких сьогодні важко пояснити. Тут, взагалі, багато старих речей, які свого часу мали б опинитися на смітнику. Більшість з них потрапили сюди дивним чином і стали музейними експонатами: накрохмалені й дбайливо заштопані завіски на вікнах, незграбний кошлатий ведмедик і лялька з пофарбованими щічками й відламаною рукою, чиїсь крихітні дитячі чобітки, фарфорова філіжанка для кави і чохол для гральних карт, вишукані мережані рукавички і дамське люстерко.
|
Всі ці речі приносили до музею місцеві жителі чи не з усієї Пріорки, а дещо лишилося від попередніх мешканців будинку. У кожного з цих експонатів – своя історії, пов’язана із конкретними людьми і минулими подіями. Вони відтворюють ту епоху, в якій жив Тарас Шевченко, і ту атмосферу, що оточувала його під час перебування в цій хаті. Надія Наумова, яка була біля витоків створення музею, згадує: «Коли з’явилося рішення про створення музею в цій хаті, тут іще жили люди. Це була звичайна київська комунальна квартира, в якій мешкало кілька родин... Спочатку, у 1964 році, на честь 150-річного ювілею від дня народження Шевченка біля будинку була встановлена меморіальна стела. Потім минуло ще майже двадцять років, доки з нього розселили людей, зробили капітальний ремонт, перекрили дах, почали створювати експозицію...
Отже, сам музей відкрився для відвідувачів лише 1989 року. І тут, власне, почалося найцікавіше: до нас стали приходити люди і розказувати, що колись вони тут жили, або жили їхні знайомі, до яких вони часто ходили у гості. Що їх тут пригощали смачними варениками, що тут жив лікар, який лікував зуби і до нього ходили люди чи не з усієї околиці... А найцікавіше те, що всі ці люди завжди тримали у своїй свідомості той факт, що ось у цій хаті був колись сам Тарас Шевченко – і всі вони цим дуже пишалися...».
Забуті сторінки історії
Саме цей факт відіграв вирішальну роль у долі старенької будівлі, що могла б зникнути, як і решта подібних їй хатинок дачної Пріорки. Задля будівництва нового житлового масиву у 70-х роках минулого століття на цій території знесли усю стару забудову. Залишилася лише оця хата, яку освятив своєю присутністю Тарас Шевченко в серпні 1869-го року. Власне, це був останній приїзд поета на батьківщину...
Старовинний буфет Вишивані картини на стінах Полиця зі старою порцеляною
«До Києва Тарас Шевченко приїхав дуже стомленим і майже хворим після десятирічного заслання, маючи останню світлу надію – збудувати власну хатину над Дніпром, – розповідає науковець музею Юлія Єрмоленко. – Перед тим він уже встиг побувати на Канівщині, де саме й оглядав місцину на горі для майбутньої омріяної хатини. Звідти поета привезли до Києва під конвоєм – після заслання за кожним його кроком пильно стежили царські дозорці. І хоч київський генерал-губернатор дав розпорядження звільнити Тараса Григоровича з-під арешту, одначе наказав йому покинути Україну. Можливо, Шевченко так би й виїхав одразу до Петербургу, якби не нестача грошей на дорогу. Це й змусило його на деякий час затриматися в нашому місті».
|
В Києві у поета було багато друзів та однодумців, отже коли він навідувався у місто, вони охоче запрошували його поселитися у себе. Зокрема, саме так Шевченко потрапив на квартиру до художника-фотографа Івана Гудовського, з яким навчався ще в Петербурзькій Академії мистецтв. У його будинку на Козинці, поблизу сучасного Майдану Незалежності, поет прожив кілька днів. Цей будиночок зберігся й до нашого часу – нині в ньому також розміщено музей Т. Шевченка. До речі, під час свого останнього приїзду до Києва Тарас Григорович також навідувався до свого давнього друга – у його фотоательє, яке Гудовський відкрив на розі Прорізної та Хрещатика. У ньому, власне, й були зроблені два фотопортрети Тараса Шевченка: у краватці і чорному сюртуку, що дав йому сам Гудовський, та в білому полотняному костюмі, який добре запам’ятався і пріорчанам. Один з цих портретів, звісно, у значно збільшеному розмірі, – головна окраса музейної світлиці.
«От саме таким, сивочолим дідусем у білому полотняному костюмі, гуляючи київськими околицями, прийшов до нашої хати Тарас Григорович Шевченко, – розповідають господині музею своїм відвідувачам і показують на старе фото. – Спочатку він навідався до Стрітенської церкви, що колись стояла на Львівській площі, коло якої мешкав побратим Шевченка – художник Іван Сошенко. А далі, пройшовши пішки весь Поділ і Куренівку, він опинився на Пріорці. Відомі слова поета про ту прогулянку Київськими околицями: «Йшов та йшов – бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе». Тут він і зупинився...».
«А я так мало, небагато благав у Бога.
Тільки хату, одну хатиночку в гаю...»
Уся Пріорка, і особливо цей будиночок, так припали поетові до серця, що він одразу ж пройнявся бажанням хоч трохи пожити тут. І Шевченко, подолавши ніяковість, звернувся до господині хати Варвари Пашковської з проханням найняти кімнатку, та ще й у борг. І, як споконвіку заведено в Україні, його гостинно прийняли в цій хаті, де поет прожив майже два тижні. Останній київський притулок Т. Шевченка став для нього душевною розрадою і справжньою домівкою, а прості люди, з якими він встиг заприятелювати – сім'єю, про яку поет міряв усе життя.
«У нас є цілком достовірні і правдиві спогади, – розповідає пані Надія, –написані Варварою Матвіївною Пашковською – господинею, яка прийняла у себе на квартиру Шевченка. Сама господиня все своє життя надзвичайно пишалася тим, що у неї квартирував Тарас Шевченко. А у 1885 році, вже після смерті Пашковської, ці спогади під назвою «Несколько слов о Тарасе Григоровиче Шевченко» були надруковані у Петербурзькому журналі «Пчела. Русская иллюстрация». Їх опублікувала її рідна сестра Стефанія Матвіївна під псевдонімом Крапівіна.
Дитячий куточок особливо цікавий Фрагмент музейної експозиції
для найменших відвідувачів
з фотографією Т. Шевченка
Варвара Матвіївна була освіченою жінкою, знала поезії Шевченка, напам’ять читала його «Наймичку». Вона згадує, що улюбленими стравами Шевченка був справжній борщ, затертий пшонцем та затовчений старим салом, вареники з сиром з гречаної муки та пшоняна каша. Згадує, що він любив вставати вдосвіта, а пізно ввечері гуляв у саду, бо «численні зіроньки не пускали його до хати». Часом просив її заспівати хорошу пісню про Сагайдачного або Чайку. В цих спогадах Шевченко змальований простим, щирим, сердечним, відкритим, таким, який вміє прихилити до себе безпосередніх мешканців околиці. З особливою любов’ю він ставився до місцевих дітей, які звали його «дядько Тарас», оповідав їм казки, пригощав солодощами. Казав: «Кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік...», – це теж зі спогадів В. Пашковської...
Отак до нашого часу й дійшли правдиві свідчення про останнє перебування Тараса Шевченка у Києві. Але цікава річ: люди, які жили на Пріорці і які, зрозуміло, ні в якому разі не могли читати тієї Петербурзької газети, переказують те ж саме. Тільки своїми простими словами, як вони те пам’ятають... Так, це не є документальним свідченням, але ж це жива оповідь народу... До нас приходило багато людей, які й зараз живуть на Пріорці, і розповідали, що їм розказували їхні батьки, а ті дізнавалися від своїх батьків чи дідусів, що в цій хаті колись жив Тарас Шевченко. Уявіть собі, скільки часу пройшло відтоді, як Шевченко всього пару тижнів гостював на Пріорці, але цю хату люди завжди знали, як «Тарасову». Свої спогади про цю пам’ятну подію пріорчани передавали з покоління в покоління: і про те, що поета тут всі звали «дядько Тарас», і що він під дубом любив сидіти, і що перед від’їздом він зібрав усіх сусідських дітлахів і пригощав їх цукерками, бубликами й горіхами...
Свою останню київську ніч, як відомо, Тарас Григорович провів у свого приятеля – викладача латини Івана Юскевича-Красовського на Іринінській вулиці. А звідти вранці Шевченко відправився на Поштову станцію на Подолі і з тяжким почуттям та гіркотою назавжди полишив Київ і рідну нашу Україну, долаючи той шлях, яким у 1861 році повернувся на рідну землю у труні».
|
Шевченкова хата і пріорчани
Сьогодні Шевченкова хата із «білими-білими, як сметана, стінами» – чи не найвідоміша спорудана Пріорці. І не лише тому, що це єдиний музей в цій частині Києва, а передусім тому, що вона – культурно-освітній осередок. Між іншим, кілька років тому музей започаткував святкування Дня пріорчанина, який відзначають у травні. Ініціативу музейників підтримала уся місцева громадськість, завдяки чому ідея перетворилася на велику культурну подію для всього Подільського району, де територіально знаходиться музей.
Отже, тепер цю хату знають усі – від малечі до пенсіонерів. Тут завжди раді гостям, котрі приходять не тільки за цікавими екскурсіями. До речі, в музеї існує близько десятка різноманітних маршрутів, що знайомлять із надзвичайно цікавою історією Пріорки і тих людей, які тут мешкали у різні часи. Але частіше пріорчани сюди приходять просто так... Щоб лише привітатися з берегинями музею, посидіти, погомоніти, обмінятися новинами, поділитися своїми планами... «У нас давно вже склалася традиція: отак, усім гуртом, або, як ми кажемо, всією «пріорчанською громадою» збиратися і святкувати найважливіші дати, пов’язані із Тарасом Шевченком», – говорить пані Надія, – Безумовно, це день народження поета і великі народні свята, які він любив: Різдво, Великдень... У такі дні до нашої хати приходять гості зі своїми наїдками: варениками, пирогами, голубцями... Ми накриваємо великий стіл з тих страв, що їх любив Тарас Григорович, а 9 березня не забуваємо пом’янути нашого Тараса молитвою. Також згадуємо минулі часи, якою була колись київська Пріорка, і тих людей, що тут раніше мешкали, співаємо народних пісень, читаємо Шевченкові вірші...».
Так само гуртом мешканці Пріорки доглядають за територією музейної садиби, яку два роки тому обнесли дощатим парканом. Раніше на цю землю неодноразово зазіхали власники навколишніх вуличних «наливайок», нетверезі відвідувачі яких часом докучали музею. Велику допомогу надають місцеві школярі та екологи, які доглядають за парком і опікуються старим Шевченковим дубом – він тепер внесений до реєстру найдавніших дерев Києва та України. П’ять років тому при Стрітенській церкві, де настоятелем служить отець Сергій Ткачук, була створена громада Святого Тарасія, на честь якого був названий Тарас Григорович. Вже кілька років члени громади, серед яких є чимало пріорчан, добиваються дозволу поставити невеличку капличку Св. Тарасія поблизу музею.
Насамкінець, пані Юлія показала маленьку вербичку біля криниці, яку посадили торік під час святкування Дня пріорчанина. Цю вербову гілочку привіз один із шанувальників музею з далекого Казахстану, де Шевченко відбував заслання. Сумуючи за Україною, поет знайшов там вербову гілочку і виростив з неї деревце біля свого помешкання. Зараз вже на місці Шевченкової верби ростуть її пасинки, а тепер зелена гостя з Казахстану прижилася й на київській землі. Цього року на ній з’явилися перші пухнасті «котики» і листочки...
Ірина ТИМОШЕНКО, журналіст.
Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».
Травень 2010.
