Кирилівська церква, м. Київ	Богоматір Михайла Врубеля	Алтарь в Кирилівській церкві, м.Київ

Адреса: м. Киев, вул. О. Телиги, 12.

Телефон: +38 (044) 435-11-26. 

Вихідні дни: п'ятниця.

Унікальність цього храму - в його автентичності. Після Софійського собору це другий храм у Києві, що зберігся з часів Стародавньої Русі в справжніх стінах і, на додачу, зберігає давньоруський живопис. Навколо храму розгорталися трагічні події багатьох століть, найважчі з яких припали на ХХ століття, але Кирилівська церква на пагорбі стоїть непорушно, зберігаючи свою горду «поставу» храму-фортеці. Можна сказати, без перебільшення, що об неї буквально «розбиваються століття».

Фрески давньоруських майстрів поєднуються з роботами Михайла Врубеля, чию Богоматір порівнюють зі Сікстинської Мадонною. У церкві трудилися і видатні українські живописці І. Їжакевич і М. Пимоненко. Синтез різних культур і шкіл живопису становить одну з особливостей художнього оздоблення Кирилівського храму.

Храм був усипальницею одного з родів давньоруських князів. Пізніше на храмовій території виник монастир, зруйнований більшовиками, та запланований до відтворення в наші часи.

Давньоруська архітектура «читається» у храмі, як у книзі. Реставрації ХVІІ-ХVІІІ століть зовні надали їй риси українського бароко, але основа і план Кирилівської церкви зберігається з XII століття. Враження величезності внутрішнього вигляду церкви досягається вірно знайденим масштабом, а також стилем і розміром фрескових зображень.

Всього збереглося до 800 кв. м давньоруських фресок, що не мають аналогів в жодному з пам'ятників православного світу. Тут, вперше в давньоруських храмах XII ст., написаний «Страшний суд». Особливої уваги заслуговує цикл житія святих Кирила та Афанасія Олександрійських. Справжнім шедевром є оригінальна за інтерпретацією фреска «Ангел, що звиває небо».
Михайло Врубель написав для храму, крім зображення Богородиці, фрески «Зішестя Духа Святого», «Євхаристія», «В'їзд Христа в Єрусалим», «Благовіщеня», «Стрітення» та зображення апостолів Петра і Павла. Ці твори вважаються «лебединою піснею» великого художника.

Ірина Марголіна

«Кирилівська церква ще не відкрила
усІХ своїХ таємницЬ»

Коли душа чи проста цікавість покличуть вас до Кирилівської церкви, то знайте: заходити до храму треба буде сходинками донизу, десь на півметра нижче того рівня, де зазвичай ходять городяни і їздить міський транспорт. Відтак, зійшовши до порогу церкви, ви одразу опинитеся… у ХІІ столітті. Тобто спуститеся на той культурний шар рельєфу, на якому стояли древній Київ та його околиці.

Спускаючись і піднімаючись цими сходинками «мільйон разів», Ірина Марголіна за багато років вибудувала й власні кар’єрні сходи: починала науковим співробітником у цій древній культурній пам’ятці, захистила кандидатську дисертацію, нині – заступник генерального директора Національного заповідника «Софія Київська», до структурного складу якого входить і Кирилівська церква.

— Я й справді подолала там усі сходинки у прямому й переносному сенсі, – розповідає Ірина Євгенівна. – Попервах здавалося, що знаю про Кирилівську церкву все. Та з часом, усе глибше поринаючи з наших часів у добу пращурів, зрозуміла: Кирилівська церква таїть у собі ще більше такого, чого я не знаю. Зрозуміла: треба кудись іти і збирати відомості, знання. Вразили й уже перші походи за тими знаннями до бібліотеки: дослідники, котрі працювали і продовжують працювати довкола «мого» храму, також, як і я, не знають дуже-дуже багато чого!

Кирилівська церква. Західний фасад. Сучасний вигляд

Чому, наприклад, церкву назвали на честь Кирила Олександрійського? Виявляється, дослідники розходяться у відповідях навіть на таке, здавалося б, «поверхневе» питаннячко. Звернула увагу й на інше: храмові фрески остаточно і достеменно не дослідженні… Значить, усе це треба неодмінно з’ясувати! Але ж, аби дати аргументовані відповіді, треба було вибудувати певну концепцію і довести її. Тож звернулася до історичних джерел, архівних документів. Мабуть, ще сама до пуття не усвідомлюючи того, започаткувала своєрідний комплексний підхід до вивчення пам’ятки. Досі її вивчали порізно архітектори, мистецтвознавці, археологи… Я ж зібрала докупи всі їхні свідчення, порівняла, систематизувала. Словом, поглянула на Кирилівську церкву з культурологічної точки зору.

Знаєте, коли з пошаною і любов’ю звертаєшся до цієї пам’ятки, то вона із задоволенням відповідає на всі поставлені тобою запитання. Бо вона сама несе в собі всю інформацію, треба тільки вміти прочитати її – через фрески, архітектуру, потаємні ходи... До речі, в церкві є дуже цікавий потаємний хід, аналогів якому ніде в світі немає: у південній абсиді прокладено лаз у стіні з виходом над іконостасом. Навіщо? Багато хто з дослідників задавався цим питанням. Я також знайшла власну відповідь…

Кирилівська церква і досі багато в чому лишається для нас загадковою. Вона ще не відкрила всіх своїх таємниць.

— Ірино Євгенівно, у чому ж криється унікальність Кирилівської церкви?

— Насамперед – у її достеменності. Після Софії Київської це другий храм у Києві, що зберігся з часів Древньої Русі у власних стінах. Пам’ятка заснована у ХІІ столітті і, на щастя, збереглася до наших днів у первісному вигляді. Майже повністю збережений з прадавніх часів інтер’єр. На стінах – 800 квадратних метрів фрески ХІІ століття з унікальними сюжетами, деяких із яких не має жодна з давніх сакральних пам’яток монументального живопису світу. Тобто, такі фрески є лише в Києві і лише в Кирилівській церкві. Крім того, у храмі – роботи видатного російського художника Михайла Олександровича Врубеля. Мабуть, то єдині в житті живописця монументальні розписи, що існують укупі в такій якості і в такій кількості.

А ще – роботи українських художників ХІХ століття. Вони теж мають велику цінність. Саме тепер починаємо ретельніше вивчати той період. Бо в перші роки існування музею «Кирилівська церква» акцент робився на фресках та роботах Врубеля. Поза увагою лишалися надбання українських художників. Тож надолужуємо втрачене у часі.

Ф. Солнцев. Кирилівський монастир біля села Куренівка. Акварель. 1843 р.

Кирилівська церква. Інтер’єр

— Як же вдалося зберегти цю унікальну пам’ятку культури до наших днів?

— Основна «заслуга» цього – у самому храмі, його архітектурі, місці розташування… Але надзвичайно багато важить те, що Кирилівська церква дуже вчасно стала музеєм…

Нагадаю, що з 1965 року храм, як філія, входить до складу Національного заповідника «Софія Київська», з 1994 року – стає його відділом. А власне музеєм Кирилівська церква значиться ще з 1929 року, торік відзначалося 80-ліття цього музею. Саме 1929 рік став знаменним і визначальним в сучасній історії храму: о тій порі, коли масово знищувалися пам’ятки сакральної культури, сам факт оголошення Кирилівської церкви музеєм виявився її порятунком. Хоча в 1936 році все-таки було знищено дзвіницю Кирилівського монастиря.

Може, зазіхати на існування храму не було особливого сенсу ще й тому, що Кирилівська церква як була, так і лишається досі на певній околиці древнього Києва. Тим часом, відомо, влада активно зазіхала, скажімо, на Михайлівський собор чи Софію Київську – вони розташовуються в центрі міста, а тому на місці цих унікальних пам’яток мали розташовувати урядові установи.

— А як, за яких умов Кирилівська церква «сховалася» саме тут, на околиці древнього Києва?

— Так вирішив князь Всеволод Чернігівський, а згодом уже й Київський – після того, як силою взяв місто за князювання в ньому В’ячеслава, 939 року. Саме на цьому Дорогожицькому плацдармі відбувалися бої за Київ, саме тут, як пише дослідник Закревський, земля була кров’ю полита, кістьми устелена. Однак, зайшовши до Києва, Всеволод як великий стратег розумів: він узяв не своє, тож і інші князі теж ітимуть на нього, найвірогідніше з боку Дорогожич – кращого плацдарму для наступу. Що в такій ситуації треба зробити? Зміцнити плацдарм. А як? Побудувати на ньому церкву-фортецю. Тож Кирилівська церква – не просто сакральна споруда, вона із самого початку виконувала подвійну службу: сакральну і фортифікаційну. Тому храм має дуже міцні стіни. А на другому поверсі – ще й віконця, дуже схожі на бійниці. Словом, є всі ознаки того, про що в різні часи писали дослідники: церква-фортеця, вона стала логічним кроком Всеволода до зміцнення околиць Києва.

— Храм дивує своєю живучістю: його товстелезні стіни – то, звичайно, добре, проте відома й недобра слава хитких дорогожицьких схилів…

— Церква й справді заснована на далекій околиці древнього Києва, яку люд називав Дорожичами або Дорогожичами. Чому така назва? Тут сходилися численні шляхи-дороги. Вони були непростими, бо стояли «на жичі» – на болоті, значить. Звідси й назва – Доро-жичі, Дорого-жичі. Але нашим пращурам вистачало здорового глузду, вони добре розумілися на тому, де і як ставити таку споруду, як Кирилівська церква. Тобто безпосередньо «на жичі» її ніхто не поставив би. Храм зведено, як бачите, на схилі, а схил складається з льосового ґрунту. Здебільшого вся північна частина України стоїть саме на таких ґрунтах. Нічим поганим ні для сакральних будівель, ні для інших споруд льос не загрожує. Тож і Кирилівській церкві ще стояти і стояти у віках.

Святий Кирило учить царя. Житіє святих Кирила та Афанасія Александрійських. Фреска ХІІ ст. Південна апсида

Ангел що загортає небо у сувій. Страшний Суд. Фреска ХІІ ст. Східний пілон південного стовпа нартекса

Ігумен Інокентій Монастирський. Темпера ХVІІ ст. Південна нава

Х. Платонов. Хрещення Христа. ХІХ ст. Південно-західна стіна трансепта

М. Врубель. Зішестя святого Духа на апостолів. 1884 г. Олійний живопис. Стеля хор

М. Врубель. Богоматерь з немовлям. 1885 г. Цінкова пластина, олія, позолота

Проте після минулої війни, коли досліджувався стан цієї пам’ятки, відомий український архітектор Холостенко помітив: по центральній абсиді храму наскрізь пройшла величезна тріщина. Взялися з’ясовувати причину: звернулися до фундаментів, підняли архівні документи, провели певні дослідження. І з’ясувалося: церква стоїть на печерах. Вони були схожі на печери Київської лаври, проте значно ширші…

З цього приводу лишилися спогади ще одного з дослідників – Зіміна. До печер його завів з північного боку храму наглядач Кирилівської церкви. Зімін пише: ми зайшли до печер, там стояли гроби, як і в лаврі, проте стояли вони не уздовж проходу, а поперек; ми пройшли метрів 20, далі стояли схрещені балки, що підтримували стелю, і ще далі йти не наважувалися… Оце вся інформація. Єдине натуральне свідчення. Я дуже багато шукала бодай якісь іще спогади про печери. Згадують також про них археолог Самайловський, академік Толочко… Але вони лиш називають факт існування самих печер, проте ніхто інший, крім Зіміна, не описує, як саме виглядає храмове підземелля. Отже, ніхто, крім Зіміна, не заходив до цих печер. Може, по війні уже не було туди входу, можливо, малися інші проблеми. Нехай там як, але вже після Холостенка – після його повоєнних досліджень, входи до печер забили камінням, замурували. Дороги до них сьогодні вже не знає ніхто. З усього того особисто я роблю лише такий логічний висновок: печери Кирилівської церкви, справді, схожі на лаврські, проте значно ширші, адже гроби в них стояли поперек проходу, а не повздовж, як у лаврі.

— Чи цікавилися ви, як під храмом з’явилися ці печери?

— У літописах точних свідчень щодо цього немає. Існують лише наукові припущення. Одне з них посилається на те, що на тутешньому місці постійно таборилися якісь війська. Ґрунтовий льос, про який я згадувала вище, дуже сприятливий для того, аби в ньому облаштувати певну будівлю. Печеру, наприклад. Якщо тут стояли війська, які нападали чи оборонялися, то вони виривали собі під ногами печери – схованки, побутові приміщення... Дехто інший припускає, що печери – то стоянки первісної людини. А вже коли на цьому місці збудували церкву, біля неї – ще й монастир, то ченці стали використовувати старі печери для власних потреб, проривали між ними нові ходи-сполучення.

— Печери замурували, але від того порожнеча під храмом нікуди не ділася. Чи не загрожує вона будівлі?

— Різноманітні дослідження щодо цього свідчать: загрози печер для просідання стін церкви чи тріщин у них немає. Більше того: ми вдалися до комплексних запобіжних заходів. Скажімо, кілька років тому довкола храму зробили надійну гідроізоляцію. Розумієте, у ХІІ столітті Кирилівська церква знаходилася на певному рівні культурного шару поверхні землі. Сьогодні ж ми заходимо до неї сходинками згори донизу. Тобто фактично спускаємося з теперішнього – вищого – культурного шару до рівня ХІІ століття, на 50-60 сантиметрів нижче. Це означає, що оця ґрунтова різниця рівнів, такий собі земляний пояс завтовшки у 50-60 сантиметрів обперізує будівлю. Це означає також, що церква «всмоктує» ґрунтові води з оцього самого ґрунтового поясу. Точніше, раніше всмоктувала. За кошт меценатів зроблено добротну гідроізоляцію, а спеціальний пристрій іншого спонсора, який встановлено всередині храму, тепер урівноважує і контролює природну вологість його стін.

До речі, коли нещодавно приїздили до нас експерти ЮНЕСКО, то практично на 100 відсотків залишилися задоволеними станом Кирилівської церкви. Жодних претензій щодо можливих потенційних загроз у буферній зоні чи на схилах, де стоїть храм.

— Кирилівська церква вже входить до зони інтересів ЮНЕСКО?

— Ми номінували її вкупі з Андріївською церквою до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, долучивши обидві пам’ятки до «Софії Київської» та Києво-Печерської лаври, які вже давно занесені до охоронного переліку ЮНЕСКО. Подано належні документи, вони позитивно оцінені в ЮНЕСКО, загалом узгоджуються з відповідними канонами, підтверджені експертними оцінками. Розгляд же самого питання в ЮНЕСКО заплановано на 2013 рік.

— Ірино Євгенівно, ви зауважували, що Кирилівська церква із самого свого початку виконувала подвійну функцію – слугувала сакрально-оборонною спорудою. Чи можна сьогодні назвати її сакрально-музейною спорудою?

— Я б сказала навпаки: музейно-сакральною. Бо Кирилівська церква щонайперше є державним музеєм, відділом Національного заповідника «Софія Київська». А вже з 1995 року у ній відродилися богослужіння. Дуже вдячні уповноваженим Московського патріархату, які з великим розумінням та з доброю волею поставилися до підготовки і підписання нашої обопільної угоди щодо спільного використання Кирилівської церкви. Досягнуто найголовнішого – угода сприятлива насамперед для самої пам’ятки: молебні правляться лише по вихідних днях та у великі релігійні свята, свічки в храмі не запалюються, аби не закопчувати древні фрески, не вішаються лампади над іконами, які написав Врубель. У такому щадному режимі пам’ятка може успішно існувати на наше спільне благо.

— А які власне музейні роботи, окрім суто екскурсійної, «правляться» нині в Кирилівські церкві?

— Перше і основне завдання невеличкого колективу, який працює безпосередньо у храмі, – зберегти цю пам’ятку, аби вона ще довго служила людям. Стараємося, аби не було в її стінах активного руху тріщин. Тріщини там, звичайно, є, вони й надалі з’являтимуться – як з роками з’являються зморшки на нашому обличчі. Проте сьогодні, слава Богу, немає активного сигналу щодо тріщин.

Ведуться систематичні спостереження за гідрогеологічними та геофізичними умовами життя храму. Убезпечили горище водостійким матеріалом, перекрили дах міддю і пофарбували його зеленим кольором. Такий колір на храмах, до речі, з’явився у ХVІІІ столітті – як символ відродження України. Саме тоді, згадаймо, виникло – українське бароко, відбувся загальний підйом української культури… Основний же скарб Кирилівської церкви сьогодні – її монументальний живопис. Тож постійно і ретельно проводиться його реставрація.

А ще дослідили фундаменти дзвіниці Кирилівського монастиря, яку – пам’ятаєте? – було зруйновано 1936 року. Дуже хочеться відродити дзвіницю. Свого часу вона побудована за проектом Григоровича-Барського. То – його перлина, перша спроба на теренах України зробити три в одному: дзвіниця була власне дзвіницею, водночас вона була ворітьми і церквою. Є вже навіть проект відродження. Діло за коштами…

Бесіду вів Володимир ТАРАСЮК, журналіст.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Жовтень 2010.