Адреса: м. Київ, вул. Спаська, 16-Б.
Телефон: +38 (044) 416-17-13.
Вихідні дні: п'ятниця.

Галина Ярова

«ми абсолютно не знаємо історії України»

Коли величезна пожежа 1811 року знесла з лиця землі практично увесь київський Поділ, серед уцілілих опинився і невеличкий одноповерховий будиночок на вулиці Спаській. Вигорів тільки його дах. Проте на його місці невдовзі звели за петербурзьким проектом другий поверх будинку. Дещо змінився після відбудови й увесь Поділ: його давні вулички хоч і зберегли свою етнографічну назву – Ігорівська, Борисоглібська, Аскольдова, – але трохи посунулися від старого місця. З’їхала убік і вулиця Спаська, й отой уцілілий будиночок опинився на узбіччі поодаль та ще й «одвернувся» трішки до Дніпра, неначе ображений тим, що вулиця збочила. Нехай там як, але упродовж подальших 200 літ він став затишним притулком спочатку для знатних киян і заможних купців, згодом – для мешканців комунальних квартир радянської доби… Аж поки у 80-х роках минулого сторіччя будинок не відселили і не заходилися його трощити, підривати вибухівкою. Проте метрові завтовшки стіни вистояли і цього разу, хоча будинкові усе ж таки довелося позбутися старовинних дверей, розлучитися з бронзовим оздобленням – древнє начиння будівлі тепер осіло на чиїхось дачах, у приватних гаражах та майстернях…

Уже після цих подій до будинку на Спаській стали приходити люди, влаштовувати тут рятувально-відбудовні суботники. А ще – говорити про садибу як про прекрасне українське бароко, про її чудову ауру, розкішну акустику й унікальні підвали. Тим часом стара легенда, яка упродовж століть витала довкола цього древнього будинку, – ніби тут мешкав гетьман України Іван Мазепа, – так і залишалася досі не розвінчаною.

Музей гетьманства

— Проте люди на той час ще боялися Мазепи, точніше – його «неосвоєного» у вітчизняній історії імені, як і теми гетьманства загалом, – розповідає директор Музею гетьманства Галина ЯРОВА. – Але чоловік, який приводив киян на суботники на вулицю Спаську, дуже хотів, аби тут оселився музей гетьмана Івана Мазепи, він заснував навіть фонд його імені, а, ставши очільником столиці, 11 березня 1993 року видав розпорядження про створення музею. Ім’я того чоловіка добре відоме киянам – Іван Салій.

Щоправда, від свого початку музей став називатися Музеєм гетьманства, а не тільки музеєм одного гетьмана – Мазепи. Таку назву придумала я сама, коли допомагала Івану Миколайовичу у його подвижницькій роботі. Вже коли він підписував розпорядження про заснування музею, то бурчав: «І кому це спало на думку наректи його не ім’ям Мазепи?». – «То я так придумала – Музей гетьманства», – чесно зізналася я. – «То хоч мовчи», – удавано сердито сказав Салій і поставив свій підпис під розпорядженням.

Проте й після розпорядження довелося братися за нову справу з абсолютного «нуля», з наявних експонатів був хіба що сам будинок Мазепи. Тема гетьманства усе-таки лишалася на той час далекою від суспільної думки, інерційних настроїв. Багато хто казав мені: нащо воно тобі! Інший хтось тиснув сильніше: не думай, що тобі вдасться щось зробити. Знадобився, й справді, не один рік, аби добряче зачепитися за тему гетьманства і реально увійти в її висвітлення. Багато років довелося потратити й на те, щоб юридично закріпити за музеєм сам будинок гетьмана Мазепи.

Гетьман Петро-Конашевич Сагайдачний. Полотно, олія. 2004 р.	В одному із залів музею	Гетьман Дмитро Вишневецький (Байда). Оргаліт, олія. 2005 р.

— Галино Іванівно, коли ж фактично і з чого власне розпочав роботу музей для відвідувачів?

— Ще при Салії-мерові. Я не чекала якогось помпезного відкриття. Тільки-но відступили будівельники з ремонтно-реставраційними роботами, одразу ж відкрили у першій залі – нині це зал Мазепи – експозицію перших надходжень. Люди це помітили, оцінили і збагнули: музеєві потрібна допомога. Навіть підліток прийде, було, з дідусем, розіжме кулачок і покаже принесену музеєві старовинну монетку. Згодом уже й самі ми зі знанням справи почали купувати пам’ятні монети Національного банку України. А тепер от стали ще й консультантами з гетьманської тематики і для цього банку, і для видавництва «Марка України». Про гетьманів давно вже треба подавати науково достовірну інформацію, якісь серйозні речі, а не поверхову белетристику, чим, на жаль, і досі переймаються деякі графомани. Адже за останні півтора-два десятиліття досліджено чимало архівних матеріалів. Ми, наприклад, можемо абсолютно достеменно сказати, скільки дітей було в Івана Мазепи.

Музейний експонат: Спрага. Дерево, різьблення. 1990–і роки

Музейний експонат: Було колись в Україні… Дерево, різьблення. 1990–і роки

Відбиток печатки гетьмана Павла Скоропадського. Берлін. 1920-і роки.

Примірники книжок українською мовою, виданих за часів Гетьманату, 1918р.

Сорочка гетьманівни Олени Скоропадської. Берлін 1920-і роки.

— Судячи з експозицій, ви, вочевидь, устигли з «нічого» накопичити колосальну кількість експонатів…

— Сім тисяч лише в основному фонді… Музей і справді із самого початку мав і досі має багатьох помічників-ентузіастів і велику наукову підтримку. Один з добровільних ентузіастів «дістався» нам у спадок ще від Фонду Івана Мазепи – Мар’ян Коць, колишній банкір, який мешкав тоді поблизу Нью-Йорка. Він допомагав реставрувати музейний будинок, давав кошти на перші експонати і перші комп’ютери...

А взагалі-то правильніше було б сказати: у гетьманську тематику ми вростали зі своїми помічниками разом, допомагали один одному у наукових пошуках. Словом, робили одну спільну справу. Знаєте, була така пора, оздоблена колективним ентузіазмом, азартом дослідження того, що приховувалося віками й до чого тривалий час доступ був зачинений. З’являлися усе нові й нові наукові розвідки, піднімалися на ноги спеціалізовані інститути… Усе це відбувалося на очах працівників музею, тим часом молоді дослідники вітчизняної історії дедалі дужче тяглися до музею. Тепер усі вони такі поважні, усі – доктори наук, професори… А наче лише вчора кожен з них презентував свою наукову книгу в Гетьманській вітальні музею. Її почесним президентом був професор Мицик.

— Який із найбільших скарбів, прихованих часом і добутих спільними пошуками, ви назвали б серед нинішніх музейних експонатів?

— Досліджуючи генеалогію української козацької старшини, вдивляючись у долі гетьманів, виявили головне: ми абсолютно не знаємо історії України, історії власного роду…

Наведу бодай один приклад. 1649 рік. Богдан Хмельницький будує Українську державу. Укладає Зборівське перемир’я з польським королем Яном Казимиром і розбудовує країну на основі структури Січі Запорозької. То – унікальне явище у світі. Адже ця структура працювала в Україні упродовж кількох століть… Богдан поділив Україну на 16 полків, пізніше – до 25 довів. Богдан створив усю державну адміністрацію… Але скажіть, хто й коли із нас знав таке: коли у 1929 році більшовики розкуркулювали по українських селах кріпких хазяїв, то фактично розправлялися з потомками козацьких старшин. Саме пращури розкріпачених були козаками, котрі, повертаючись із вдалих воєнних походів, отримували як нагороду від гетьмана чи полковника ставок, млинок, пасіку… Те майно, те багатство передавалося з покоління у покоління, примножувалося трудолюбивими руками і хистом.

— На чільному місці музею погляд відвідувача не може не зупинитися на портретній галереї гетьманів…

— То – дарунок Олени Павлівни Скоропадської, наймолодшої дочки гетьмана Скоропадського. Картини справді гарні, сам Скоропадський замовляв їх у Берліні. Там же, до речі, народилася у 1919 році й сама Олена Павлівна, але рідною мовою володіє чудово – в родині навчилася. Гетьман розумів своє призначення, навіть за межами рідної землі він сам і вся його родина лишалися дуже відповідальними перед Україною. Не випадково ж, що й один із синів Скоропадського – Данило, красивий і розумний парубок – змінив батька на чільному посту у гетьманському русі світу, в музейній експозиції є речові свідчення його діяльності – особиста друкарська машинка, наприклад. До речі, невдовзі презентуватимемо книгу «Наречена гетьманича Данила», видану жінкою, яка й була свого часу тією нареченою.

Власне кажучи, довкола родини Скоропадських багато повчальних історій. Надзвичайно цікавою людиною був сам гетьман. Якби свого часу соціалісти підтримали, а не блокували його, то, може, Україна була б нині зовсім іншою державою. Багато з того, що свого часу започаткував гетьман, живе й досі. У 1918 році заснував, скажімо, Ботанічний сад у Києві та Академію наук, хоча одне й друге більшовики тривалий час приписували собі. Допомагав гетьман музеям, видавав словники… У нього була тверда валюта, повага людей… Словом, ми ніяк не могли не присвятити гетьману Скоропадському окремої зали. Тим паче, що Олена Павлівна, щороку приїжджаючи до нас, дарувала все нові й нові унікальні матеріали та надзвичайно цінні історичні речі.

— Кому ще з гетьманів відведена в музеї окрема зала?

— Богдана Хмельницького називала, про Івана Мазепу також уже згадувала... До речі, раджу поглянути там на портрет гетьмана Мазепи (так званий «Напольний Гетьман», то – подарунок родини Юрія П’ядика) та на граверне зображення Мазепи (робота Василя Масютіна). Без них, мабуть, колекція була б не такою виразною. Також є дещо з тієї ж родинної колекції Скоропадських. Багато зусиль доклала й родина Шовкоплясів – Ганна Михайлівна та Іван Гаврилович. Він – доктор наук, написав першу бібліографію Мазепи. Ще 1994 року разом з цими ентузіастами влаштовували першу наукову конференцію, присвячену Мазепі, утверджували гетьмана в суспільній свідомості. Усі ми були такими романтиками… Та й тепер, упродовж 17 років, щодня й з величезним ентузіазмом розповідаємо діткам, усім відвідувачам, хто такий Мазепа, ким насправді він є у нашій вітчизняній історії. До речі, часті гості тут – москвичі й петербуржці, у яких, як відомо, багато років Мазепа перебував у великій непошані. Тепер вони самі роблять для себе дивні відкриття…

Фрагмент експозиції залу Івана Мазепи	Фрагмент експозиції залу Богдана Хмельницького

Є ще зал Петлюри, хоч він і не був власне гетьманом, проте був главою держави. Маємо його посмертну маску, яка зберігалася упродовж 30 років у Сполучених Штатах Америки, а потім перекочувала до музею… Широко розповідаємо також про гетьмана Сагайдачного – дивовижну людину. Досі ми мало що знали про нього як про колосального дипломата, який ще в ХVІІ столітті починав певною мірою загравати з російським урядом, який, будучи вихованим у глибоко православній родині, у 1620 році відновив в Україні православну єпархію… Ми єдині в Україні, хто має невеличку експозицію Пилипа Орлика…

Власне кажучи, попервах намагалися створити своєрідну трафаретку гетьманства, влаштовували змінні тимчасові виставки, намагаючись представити загалові Виговського, Дорошенка, Полуботка – мало не кожного з гетьманів... Але зрозуміли: будиночок гетьмана Мазепи для цього занадто маленький, він фізично не може претендувати на тему гетьманщини всієї України. Хтось порадив: просто виставте в коридорі портрети українських гетьманів. Що ми й зробили. Правда, є ще в нашій колекції і 16 портретів гетьманів на яєчках – чудовій ювелірній роботі майстра Володимира Томашівського. І, звичайно, є також різноманітний документальний та речовий матеріал, який годен дати достеменну відповідь на будь-яке питання про українських гетьманів, про їхнє місце та роль в історії.

Фрагмент експозиції залу Павла Скоропадського	Фрагмент експозиції «Пилип Орлик – гетьман в екзилі»

— А на які запитання ви все-таки ще не готові дати сьогодні відповідь?

— Інколи нас запитують: скільки гетьманів було в Україні? Я б сказала, то не зовсім коректне запитання стосовно нашої історії. Можна, наприклад, порахувати польських королів, чи шведських, або й французьких. Українських гетьманів – нізащо. Чому? Бо Україна до ХХ століття не була самостійною державою, багато хто з охочих міг оголосити себе гетьманом. Хтось таких підтримував, інший хтось – ні. Тому, кинувши погляд в історію, можна побачити: назбирується величезна кількість гетьманів. А справжніх, кажучи по-сучасному – легітимних у своєму часі й історичних реаліях, не так уже й багато. Байда Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко… Далі – Богдан. А вже після нього, Богдана Хмельницького, можна дуже легко й чітко всіх визначити…

Портретна галерея гетьманів

— Галино Іванівно, вас частенько можна бачити на телеекранах, чути по радіо…

— Виявляється, тема гетьманства, козаччини цікавить багатьох. Один з телеканалів якось зняв у музеї цілий фільм і «крутить» його кілька років поспіль. Людям і цього замало, самі стараються знайти наш музей, прийти сюди та ще й принести свіжі ідеї. Так, наприклад, започаткувалися нині вже традиційні осінні фестивалі на подвір’ї музею. Буквально вчора відбувся п’ятий. Уявіть собі таку картинку: неділя, сонечко, море автобусів біля музейного двору, а по цей бік наших воріт, на великій зеленій галявині – барвисті костюми, співи, дівчата з короваєм… Словом, справжнє, автентичне українське весілля…

— Прагнете повернути гостей у минуле?

— Ні, лише торкнутися історії. Нам не можна жити без пам’яті про власне минуле.

— Спускаючись у підвал музейного будинку, я торкнувся старезного одвірка…

— А поруч – ще й відкритий для відвідувачів невеличкий фрагмент цегляної стіни… І стіни будинку, й одвірок – те, що встояло і вціліло ще з мазепинських часів. Так само має бути цікаво й інше – те, що за старими дверима підвалу. Сьогодні ж там – чергова виставка картин, цього разу збірка художніх робіт Тетяни та Олени Копитових «Вітер у гриві». Художниці – наші сучасниці, коні на їхніх картинах – теж не з гетьманських часів… Життя триває.

Бесіду вів Володимир ТАРАСЮК.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Жовтень 2010.