Людмила Гладун

Директор Державного музею іграшки Людмила ГЛАДУН: 

«БАТЬКИ МУСЯТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІШЕ СТАВИТИСЯ ДО ТОГО,
КОЛИ І ЯКУ САМЕ ІГРАШКУ КУПУВАТИ ДИТИНІ» 

Якось одного разу в одеському «Пасажі» погляд звабила парочка «наречених» ляльок, барвисто вдягнених в українське національне вбрання. Одначе у доволі ефектних «молодятах» щось було не те, несправжнє. Як казав один відомий кіногерой, «все так, але трошечки не так». Продавчиня, упіймавши недовірливий погляд захожого, змовницьки прошепотіла: «Національну одежинку шиють он там, за рогом Дерибасівської, а самі ляльки привезені з Китаю, тому й обличчя у них не наші». — «Невже наших ляльок не знайшлося?» — «Наші — значно дорожчі… Комерція… Бізнес, значить…» 

— Така ситуація добре знайома й нам — і щодо автентичності, і з погляду на так звану комерцію, — з розумінням справи зустріла нас Людмила ГЛАДУН, директор Державного музею іграшки, куди ми зазирнули принагідно і поділилися одеськими враженнями. — Якось ми організували у себе виставку етнографічних ляльок народів світу, запросили на презентацію іноземні посольства, що акредитовані в Києві. Гості з радістю пізнавали своїх лялькових «земляків» і дарували музеєві принесені автентичні екземпляри. Коли ж черга дійшла до японського аташе з питань культури — симпатичної дівчини, яка бездоганно розмовляла українською мовою і передала для нашої виставки дві невимовної краси ляльки в національному вбранні. Я з гордістю підвела її до виставкового стенду й похвалилася: а ось яку, кажу їй, чудову японську ляльку створила свого часу київська майстриня з місцевої фабрики іграшок. Проте привітні очі японської гості враз наповнилися якщо не жахом, то відчаєм: у зовнішності, в костюмах своїх «землячок» вона побачила купу неточностей, і то стало для неї мало не національною катастрофою.

Відвідувачам музею завжди цікаво зануритися у світ дитинства

Хоча посол Киргизії був надзвичайно вражений тим, наскільки точно українські майстри передали етнотипаж «його» ляльки — киргизького хлопчика. Він щиро дивувався: «У нас такі хлопчаки бігають сільськими вулицями, то як ваші скульптори змогли так точно все вгадати?».

Інакше кажучи, мистецтво творення дитячої іграшки — не з простих, як це може здатися на перший погляд. Це надзвичайно тонка, делікатна справа, яка не має нічого спільно з отим китайським ширвжитком, з яким ви зустрілися в одеському «Пасажі».

— На китайські іграшки нарікають частенько… 

— Але я категоричний противник огульної критики китайських товарів. Зокрема, й іграшки для дітей китайці виробляють тієї якості, яку їм замовляють. Вони вміють створювати чудові зразки і роблять це напрочуд якісно. Ми самі є свідками цього, в музейній експозиції достойно представлена китайська іграшка. Не випадково ж світові бренди 99% свого «дитячого» виробництва розміщують саме в Китаї. А самі китайці кажуть: ось вам три іграшкові машинки, наприклад, зовні усі вони мають однаковий вигляд, але різну ціну — та, що коштує 3 гривні, прослужить не більше одного-двох днів, з десятигривневою малюк гратиметься довше, але фарба на машинці облізе швидше, і жодних проблем не матимете з тією, що коштує 25 гривень. На жаль, нерідко наші «комерсанти» гребуть саме те, що найдешевше, а продають за ціною якісного зразка.

В музеї протягом 75-и років зібрано 15-тисячну колекцію іграшок

— Людмило Валентинівно, ви так упевнено обстоюєте свою думку. Маєте на те підтримку маленьких відвідувачів музею чи, можливо, інший якийсь досвід? 

— На Державний музей іграшки, окрім усього іншого, покладено ще й таку надзвичайної ваги функцію: забезпечення поточної діяльності Міжвідомчої ради з іграшок та навчально-наочних ігрових посібників при Міністерстві освіти, науки, молоді та спорту. Рада забезпечує проведення психолого-педагогічної та художньо-технічної експертизи нових зразків іграшок, їхню апробацію в навчальних закладах. Затвердження зразків-еталонів нових зразків — обов’язковий компонент у державній системі перевірки якості іграшок перед отриманням сертифіката відповідності. До речі, контрольні зразки-еталони, затверджені Радою, поповнюють музейні фонди.  

В експозиції музею

— Он як! То чи багато таких зразків назбиралося в музейній колекції? 

— Накопичення й упорядкування колекції — справа доволі тривала: не одного дня, не одного місяця і навіть не одного року. Її формування почалося у 30-х роках минулого століття. Усе почалося з того, що Постановою ЦК ВКП(б) «Про виробництво дитячої іграшки» ініціювалося, зокрема, й створення в союзних республіках тодішнього Радянського Союзу музеїв іграшок. Невдовзі після цього в Києві було відкрито постійно діючу виставку іграшок. Джерелом її поповнення якраз і стали зразки-еталони іграшок українського виробництва.

— Наскільки насиченим було те джерело? 

— Саме о тій порі в Україні зароджувалося масове виробництво дитячої іграшки. Створювалися спеціалізовані підприємства, кустарні артілі об’єднували у заводи і фабрики. Вони повинні були мати належний асортимент. Іграшку розглядали як стратегічний продукт, який може і здатен формувати особистість, моральні якості та художньо-естетичні смаки маленьких громадян країни. Тоді ж у Москві було створено науково-дослідний інститут іграшки, його розробками користувалися й українські підприємства. Водночас велися пошуки місцевих умільців — художників і скульпторів, здатних створювати високоякісні іграшки для дітей різного віку. Усі такі таланти якраз і гуртувала довкола себе та сама постійно діюча виставка іграшок, про яку я щойно згадувала.

Отак поступово упродовж 75 років зібрано 15-тисячну колекцію іграшок. Вона наочно ілюструє історію вітчизняного іграшкового виробництва, засвідчує, що Україна була потужною «іграшковою» республікою, посідаючи в колишньому Союзі друге місце з виробництва дитячих забавок. 

Доволі солідну частину колекції накопичено вже протягом останніх шести років — з часу, коли створено власне Державний музей іграшки, що став правонаступником колишньої постійно діючої виставки.

І дітей, і дорослих однаково захоплює експозиція інтер’єрних ляльок сучасних українських та зарубіжних авторів

— Чи тільки промисловими зразками-еталонами із сьогоднішніх вітчизняних підприємств, про які ви згадували, поповнюється музейна колекція?

— У фондах музею зберігаються унікальні авторські роботи та надзвичайно барвиста колекція українських народних іграшок. Перлинами експозиції вважаються лялька ХІХ століття та пупс-африканець, подаровані родиною академіка Богомольця, ялинка з курячого пір’я роботи Софії Зими, діюча модель парового двигуна, трансформер «Від коня до трактора» (40-і роки ХХ століття), піонерська залізниця (1954 рік)…

Або ще: і дітей, і дорослих однаково захоплює експозиція інтер’єрних ляльок сучасних українських та зарубіжних авторів, які могли б, безперечно, стати окрасою і гордістю будь-якої домашньої колекції…

В експозиції музею

— Людмило Валентинівно, ви називаєте іграшки різних часів, ними бавилися діти кількох поколінь. Цікаво, як технічний прогрес диктував свої «правила» у дитячих іграх? Які нові можливості з’являлися для цього?

— Можливостей, звичайно, безліч. Звернімо увагу, приміром, на поступову зміну матеріалів, з яких виготовлялася іграшка: пресована маса і пап’є-маше у 40-50-х роках, целулоїд — 30-60-ті, поліетилен — у 60-70-х і, нарешті, ПВХ.   

— Що це означає практично?

— Скажімо, скульптурна перука у середині минулого століття прийшла на зміну клеєній — і з’явилася можливість купати ляльок. А вже у 70-х прошиті перуки дозволили дівчаткам робити лялькам зачіски.

— А вже із сучасною, супермодною лялькою Барбі можна робити все що завгодно… 

— Багато хто нарікає і в газетах нерідко пишеться, що Барбі — погана іграшка, мовляв, з раннього віку формує не ті уявлення, тим самим шкодить дитині. Але не можна отак безапеляційно заявляти.

Барбі з власної музейної експозиції ми активно використовуємо у роботі з мамами і бабусями — нашими відвідувачами. Збираємо їх суботнього дня, пояснюємо: така лялька сама по собі не може шкодити дівчинці, якщо придбана для неї вчасно, у відповідному віці. Інакше кажучи, батьки мусять відповідальніше ставитися до того, коли і яку саме іграшку купувати дитині.

— Наскільки ж авторитетна серед відвідувачів музею українська національна іграшка?

— Розкажу таке. Приблизно тричі на рік міняємо експозицію, бо ж музейні площі невеликі, а фонди — навпаки, одразу і всього не можемо показати маленьким відвідувачам. Якось одного разу задумали увесь другий зал присвятити українській народній іграшці. В умовах, коли суспільство, увесь світ потерпає від війн, агресії, всіляких інших негараздів, хотілося повернутися до своїх національних витоків, до нашої традиційної культури… Але облаштовували цю експозицію ненадовго — боялися, що сучасних дітей серйозна прадавня іграшка надто не зацікавить. Проте саме ця зала стала звідтоді найцікавішою для дітей, їх не можна забрати від стендів. Більше того, біля експозиції стоїть спеціальна скриня з іграшками, які можна брати до рук і бавитися.

У фондах музею зберігаються унікальні авторські роботи

— Є й такі експонати, з якими можна бавитися?

— Маємо широкі зв’язки з народними майстрами, вони поповнюють нам певний фонд. Тут же народні умільці іноді проводять свої майстер-класи. Не так часто-густо, як хотілося б, але надзвичайно цікаво. Їхні витвори дуже легкі у навчанні і в роботі з ними. Дуже просто й легко навчити дітей, мам, бабусь власними руками виготовляти такі іграшки. Щоразу — то велике диво, коли у твоїх руках народжується миле і симпатичне творіння. Але ніякої вигадки, усе відбувається насправді, буквально на очах, ось тут — у моєму робочому кабінеті.

— У вашому кабінеті — принципове правило? 

— Ні, просто немає іншої можливості. Музей, бачите, тісниться у невеличкому приміщенні. З нагальною потребою розширення площ пов’язане й розширення наших творчих можливостей, якщо хочете — перспектива самого музею. Давно вже ми готові, наприклад, організувати роботу ігрової кімнати, яка забезпечила б не лише дозвілля маленьких відвідувачів музею, а й слугувала б експериментальним майданчиком для апробації нових зразків іграшок під наглядом фахівців-експертів. Розширення території потребують і майстер-класи. Є цілий ряд проектів щодо запровадження нових форм музейної педагогіки…

В експозиції музею

— Для цього, вочевидь, знадобляться й педагогічні кадри?

— Ми самі — педагоги. Кожен працівник музею свого часу працював у школі чи в дитячому садку, а середній педагогічний стаж екскурсоводів складає 20 років. Знаєте, яка найвища похвала для нас? Це коли вчителі, наприклад, котрі привели до музею дітей, по завершенні екскурсії кажуть нам: «Молодці, ви працюєте, як справжні педагоги». Вони ж бо не знають, що мають справу з колегами.

— Як же часто доводиться вислуховувати такі компліменти?

— Можна й частіше — це завжди приємно, а головне — свідчить, що старання наші не марні. Проте через той самий брак виставкових площ і побутових приміщень кількість екскурсій та склад екскурсійних груп доводиться обмежувати. Нині маємо чергу аж на два місяці вперед, кожен день розписаний ущерть…

Бесіду вів Володимир ТАРАСЮК, журналіст

Спеціально для «Першого екскурсійного бюро» 

Вересень 2011 року