Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-44Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Спасо-Преображенський монастир у Новгород-Сіверському на Чернігівщині.
 
+38 (044) 207-12-44
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Спасо-Преображенський монастир у Новгород-Сіверському на Чернігівщині.
Вівторок, 19 Вересня 2017

Музеї Києва > Музей культурної спадщини

Серж Лифарь та Сальвадор Далі  Володимир Горовиць Серж Лифарь




Знайомить з творчістю видатних представників української діаспори. Відкритий 29 травня 1999. Експозиція розміщується у восьми залах старовинного купецького особняка - будинку, зведеного понад 200 років тому в стилі класицизму на колись центральній вулиці Києва – Московській.

Колекція музею дає уявлення про життя і творчість композиторів, хормейстерів, письменників, поетів, хореографів і співаків, які народилися в Києві, отримали тут освіту, деякий час працювали, а потім вимушено покинули рідне місто. У музеї представлені роботи таких знаменитих українських художників, як Л. Морозова (США), O. Булавицький (США), брати M. Кричевський (Франція) і В. Кричевський (США), T. Mессак і В. Савчак (Австралія). Розповідається про творчість письменників Д. Гуменної, О. Черинь (США), О. Гай-Головко, Б. Олександріва (Канада), Б. Коваленко (Австралія).

Окремі експозиції присвячені творчості великого танцюриста і балетмейстера Сержа Лифаря та піаніста В. Горовиця. У меморіальному залі Лифаря - найбільшому в музеї - представлені фотографії, на яких танцівник зображений разом з Шарлем де Голлем, Жоржем Помпіду, Чарлі Чапліном, Евітою Перон. У музеї зберігаються також почесна медаль Сержа Лифаря, якої видатного українця нагородив мер Парижа.


Михайло Сичов і його музей

Завідувач музею Михайло СИЧОВ:

«МИ НАМАГАЄМОСЯ НЕ ПРОСТО ПЕРЕКАЗАТИ БІОГРАФІЇ ВЕЛИКИХ КИЯН, А ПОКАЗАТИ ЇХ ВНЕСОК У СВІТОВЕ МИСТЕЦТВО»

Цей будинок на колись центральній київській вулиці – а вулиця Московська була нею більше 200 років тому – незмінно привертає увагу серед забудови пізніх часів. Він ніби перенісся сюди з XVIII сторіччя, з далекої провінції, де за цими віконницями мирно жив якийсь відставний титулярний радник. Білосніжні колони, чистий двір, дерев'яні віконниці та відкрита галерея другого поверху манять, інтригують, запрошують заглянути всередину, де в чистих затемнених кімнатах дивляться на нас зі стендів люди, що складали цвіт української інтелектуальної еміграції. Художники, письменники, актори, музиканти – в цих вітринах сконцентроване, спресоване їхнє життя, творчість, пориви, туга за батьківщиною і жага повернення. Музей культурної спадщини – так офіційно іменується ця філія музею історії міста Києва.

Завідувач музею Михайло СИЧОВ розповідає про сам будинок, про людей, чиї «тіні» його населяють. Рухаючись із залу в зал, ми відкриваємо низку імен – Василь Кричевський, Олександр Кошиць, Володимир Горовиць, Серж Лифар... Ще не так давно їхні імена були під офіційною або напівофіційною забороною. Музей розповідає про тих емігрантів, чия діяльність була пов'язана з Києвом, хто народився і почав свою кар'єру в цьому місті. У цих стінах стає зрозуміло, скільки талантів ми розгубили за довгі десятиліття! Дійсно, як каже приказка, «нашого цвіту – по всьму світу».

В експозиції музею

— Михайле Вікторовичу, музей знаходиться в дуже цікавій будівлі. Як цей будинок уцілів у Києві, де історична архітектура буквально «зрізалася» останні два століття?

— Цей будинок нерозривно пов'язаний з історією Печерська – району, в якому знаходиться. З ХVIII століття в цих кварталах нічого практично не збереглося, і тим цінніший для нас цей будинок. Точна дата його спорудження невідома. Перша згадка, яку ми можемо відстежити за документами – це 1785 рік, коли він був куплений дипломатом, дійсним статським радником Петром Петровичем Веселицьким. Тоді він був одноповерховим. Наступний власник надбудував його другим поверхом. Так будівля знайшла свій нинішній вигляд.

Однією з його власників у другій половині ХІХ століття була побожна вдова Матрона Олександрівна Єгорова, вона облаштувала на сусідній ділянці релігійну громаду, що отримала назву Введенська. За задумом Єгорової, поруч із будинком у 1878 році будується церква. У 1901 році громада отримує статус монастиря. У 1934 р. монастир ліквідували, дзвіницю храму знесли. Вона була відтворена лише в 2011 році. Те, що будівлі громади збереглися – просто диво для Києва. Разом із будинком нашого музею вони утворюють ансамбль пам'яток, який повертає нас на століття назад.

За радянських часів у будинку були комунальні квартири. Відселений у 1989-му, він майже 10 років перебував на реконструкції. За цей час в ньому було знайдено безліч фрагментів оздоблення і предметів побуту тих давніх років. Ми показуємо їх в експозиції першого залу музею.

— Перед входом до наступної кімнати – паровозний дзвін. Будинок якось пов'язаний із залізницею?

— Дзвін нам подарували. Ми спеціально поставили його на цьому місці – як символ того, що багато діячів мистецтва і культури, їдучи з Києва, чули цей гудок, що сповіщав їм розставання з батьківщиною. І в наступному залі ми починаємо знайомство з їх творчістю.

— Діаспора – поняття багатогранне. Україну взагалі часто називають однією з діаспорних націй...

Історики виділяють три періоди української еміграції. Перша була трудовою, і в основному стосувалася Галичини, яка перебувала тоді у складі Австро-Угорської імперії. За кращою долею селяни бігли від безземелля в Південну Америку, в США і Канаду, добиралися навіть до Австралії.

Друга хвиля почалася в роки Першої світової війни і продовжилася через дві революції, що призвели до відтоку значної частини української еліти на Захід. Тоді в еміграції опинилися багато членів Центральної Ради, підприємці, представники духовенства, офіцери і, звичайно ж, інтелігенція. Так формувалися українські діаспори в Європі та США – в них велику роль грали професура, адвокати, священики.

Третя хвиля еміграції, про яку і розповідає наш музей, припадає на 1940-і роки. Багато діячів культури, що залишилися на окупованій німцями радянській території, з наближенням Червоної армії виїжджали на Захід. Німці також насильно вивезли з країни більше 5 мільйонів осіб на примусові роботи. Після закінчення війни понад 310 тисяч чоловік відмовилися повертатися в СРСР. В більшості своїй, вони побоювалися переслідувань НКВС. Для багатьох принциповою була незгода з комуністичним ладом і бажання почати нове життя. Цих «неповерненців» зібрали у спеціальні табори для переміщених осіб. У 1947 р. табори почали розселяти, направляючи людей у різні країни. Так виникли 35-тисячні діаспори у Великобританії і Канаді, 80-тисячна у США. 22 тисячі людей виїхали до Австралії, 8 тисяч – до Бразилії.

— Які найбільш відомі імена представлені у вашому музеї?

— Складно виділити когось одного. Наприклад, у першому залі – роботи художників Людмили Морозової і Олексія Булавицького. Людмила Морозова (1907-97) – улюблена учениця великого Федора Кричевського. Її портрет, написаний самим Кричевським, знаходиться нині в Третьяковській галереї. До 1943 р. Морозова жила в Києві, потім переїхала до Львова. Пізніше опинилася в США, де в 1956 р. пройшла її перша персональна виставка. До речі, шафа, яка стоїть у цьому залі, наповнена веджвудською порцеляною з колекції Морозової. Фарфор цей вона збирала все життя.

Її колега – Олексій Булавицький (1916-2001) – під час Другої світової війни потрапив у полон. Втік, після чого жив у Києві. Побоюючись репресій радянських органів, у 1943-му також емігрував. Опинився, зрештою, в США. До слова, саме з його подарунка Києву в 1994 році сорока полотен почалося повернення в Україну спадщини багатьох зарубіжних українських художників.

— Тобто, з Булавицького розпочалося формування вашої колекції?

— Так – він був першим, хто повірив, що можна не боятися приїжджати в Україну, ризикуючи ославитися як зрадник. Він подарував Музею історії Києва серію українських пейзажів. Коли дивишся на них – не здогадаєшся, що написані ці пейзажі не де-небудь на Полтавщині, а в Канаді, в провінції Манітоба, де наші співвітчизники заснували свою маленьку Україну. Після виставки Булавицького, що пройшла в Торонто, канадський уряд взяв понад 60 тамтешніх українських поселень під охорону, як етнографічні пам'ятники.

— Мабуть, найвідомішим художником, який поїхав у 1940-х в еміграцію, був знаменитий Василь Кричевський...

— Ми присвятили Кричевським фактично окремий зал – адже вони представляли собою цілу династію. Звичайно, ми розповідаємо, в першу чергу, про Василя Григоровича Кричевського (1872-1952), автора будівель Полтавського історичного музею (колишнього Полтавського земства) та музею Т. Шевченка в Каневі, друга Грушевського, одного з найбільших українських живописців. Помер він у далекій Венесуелі, в Каракасі. Його сини – Микола та Василь – також стали художниками. До речі, Василь Васильович (1901-78) працював спільно з Олександром Довженком, був художником-постановником шістнадцяти його фільмів. А в деяких навіть грав невеликі ролі, володіючи колоритною «козацькою» зовнішністю. Дочка Василя Васильовича – Катерина Василівна Кричевська-Росандіч – також успадкувала художні таланти цієї сім'ї. Вона – відома пейзажистка, нині живе і працює в Каліфорнії.

— Як можна зрозуміти, наступний ваш зал присвячений театральному мистецтву діаспори...

— Театр серед українських емігрантів завжди був розвинений. В основному, це були самодіяльні народні гуртки. З прибуттям третьої хвилі еміграції театр в діаспорі зажив новим життям. Серед тих, хто приїхав до США в кінці 1940-х були відомий актор і режисер Йосип Гірняк (1895-1957) і його дружина Олімпія Добровольська (1895-1990). Свого часу вони пройшли школу легендарного театру «Березіль» Леся Курбаса. Побувавши у сталінських в'язницях у передвоєнні роки, Гірняк і Добровольська не збиралися знову стикатися з НКВД, і в 1942-му поїхали до Львова, звідки перебралися на Захід. У Штатах вони створили «Театр слова», який грав у 1950-60-х роках величезну роль у житті української діаспори в Америці.

Примітна історія й Українського театру в Парижі. На його сцені було зіграно всього шість спектаклів, і, тим не менш, він став значним явищем у розвитку нашої культури на Заході. Організатором театру була акторка і режисер Наталія Пилипенко (1898-1973), ще одна соратниця Курбаса. Її доньку, акторку Діамару Ходимчук, німці забрали на примусові роботи до Німеччини. Після війни мати знайшла її, і вони переїхали до Франції, де організували в 1951 році Український театр. Перший театральний сезон відкрився виставами «Гайдамаки» і «Гетьман Дорошенко».

У цьому ж залі у нас знаходиться стенд, присвячений капелі знаменитого диригента, композитора і етнографа Олександра Кошиця (1875-1944).

— Це ім'я в останні роки стало досить відоме в Україні.

— Так, відкриттю заново його спадщини допоміг і наш музей. Кошиць гастролював по Європі зі своєю капелою, коли в 1919 році прийшла звістка про падіння Української Народної Республіки. Вся капела залишилася в еміграції. Тільки в 1919-1926 роках вони дали понад 1000 концертів по всьому світу. На концерті хору в Мехіко 26 грудня 1922 року був зафіксований світовий рекорд присутніх – 32 тисячі чоловік. Не всякий футбольний матч збирає стільки людей!

Взагалі, про популярність наших музичних колективів за океаном говорить такий факт – із початку 1970-х років урочистості з нагоди Дня незалежності США в Білому домі відкриває Капела бандуристів ім. Шевченка.

— А чи є в музеї матеріали про літераторів «третьої хвилі»?

— Так, це «кабінет» – зал, присвячений літературі киян-емігрантів. «Третьою хвилею» за межі батьківщини винесло й Уласа Самчука, й Івана Багряного, і Юрія Горліса-Горського, й Олексу Гай-Головка. Про останнього ми розповідаємо детальніше – саме він доклав великих зусиль, щоб зібрати матеріали про всіх україномовних письменників свого часу в двотомнику «Українські письменники в Канаді».

Або ось Докія (Євдокія) Гуменна (1904-96). На початку 1930-х років молоду журналістку відправили у відрядження в село. Повернувшись, вона написала про те, що бачила – про насильницьку колективізацію. Більше її ніде не друкували. Щоб не померти з голоду, Гуменній довелося працювати на заводі. У 1941-му її однодумців, у тому числі Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру німці. Ходили чутки, що там же вбили і Гуменну. Але вона вижила, перебралася на Захід. І тільки вже у Німеччині в 1946-му вийшли перші два томи її роману «Діти Чумацького шляху» – про руйнування радянською владою споконвічної селянської родини, про Голодомор.

Цікавою особистістю був і Борис Александров (1921-79) – поет, прозаїк, гуморист і перекладач, який жив у Канаді. Він перекладав Пушкіна, Лермонтова, Буніна, Блока, Пабло Неруду. Найвідомішим його перекладом є «Реквієм» Ганни Ахматової, який вважається кращим з усіх існуючих.

У цьому ж залі ми розповідаємо і про окрему велику тему – українську освіту за кордоном, вузи, що відкрилися в діаспорі. До слова, нині за кордоном діє 46 вузів, курси українознавства введені в 50 університетах світу.

Говоримо ми й про меценатство в діаспорі. Багато хто із заможних українських емігрантів вкладали кошти в просвітницьку діяльність і книговидання. Одним із них був Петро Яцик (1921-2001). Він за власний кошт видав повне зібрання творів Михайла Грушевського, що обійшлося майже в... мільйон доларів!

— Я бачу, що особливу увагу в музеї приділено двом знаменитим киянам – піаністу Володимиру Горовицю і танцівнику Сержу Лифарю.

— Їм у нас присвячені окремі зали. Вони майже ровесники, які виїхали під час «другої хвилі» від революцій і радянського побуту. Ми намагаємося не просто переказати біографії цих двох великих киян, а показати їх внесок у світове мистецтво. Тільки деякі факти про того ж Горовця можуть дати уявлення про його геній. Народжений у 1904-му році, син київського підприємця, вже в 10 років знав усі опери Вагнера. Після еміграції в 1925-му, разом із дружиною – дочкою італійського композитора Тосканіні – відправився в США, де мав великий успіх як виконавець. У 1986 р. Горовиць зміг відіграти два концерти в СРСР, які тепер стали легендарними. Помер він у 1989-му. У Києві на знак поваги до нашого геніального земляка кожні два роки проводиться Міжнародний конкурс піаністів пам'яті Горовиця.

Інше ім'я – Сержа Лифаря – ще недавно було більше відоме у Франції, ніж у Росії.

Наш співвітчизник Сергій Михайлович Лифар (це не псевдонім, а його справжнє прізвище) прожив довге життя, з 1905 по 1986 рік. Учень самого Сергія Дягілєва, він розпочав свою кар'єру на Заході спочатку як актор кордебалету, а потім отримав головну роль у балеті Сергія Прокоф'єва «Блудний син». З музикою Прокоф'єва пов'язаний і дебют Лифаря як хореографа на сцені паризької «Гранд-Опера», де в 1932 році він поставив ліричний балет «На Дніпрі». Завдяки йому українська тема десятками років звучала з-за рампи однієї з найвідоміших сцен світу.

Лифар створив понад 200 балетів. Він був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО та головою його французького національного комітету. Він був увінчаний всіма можливими французькими нагородами. Але не зміг уникнути інтриг у стінах Опери, звідки звільнився зі скандалом у кінці 1950-х... І до Києва зміг таємно приїхати лише в 1969-му, коли був почесним гостем Першого міжнародного конкурсу молодих артистів балету в Москві.

Лифар завжди вважав себе українцем. Він відмовився від французького громадянства, яке йому пропонував сам генерал Де Голль. І навіть у передсмертній записці, адресованій дружині, Лифар підписався: «Серж із Києва. Українець до кінця ». На його могилі на кладовищі Сен-Жевеньєв-де-Буа в Парижі написано «Серж Лифар із Києва».

— Я так розумію, ваш музей – свого роду центр взаємодії з українською діаспорою.

— Так. Але не тільки. Ми проводимо низку тематичних екскурсій, зустрічей, музичні вечори. Вони присвячені не тільки тематиці музею, але і народній творчості, і краєзнавству. Крім того, ми надаємо свої приміщення для художніх і документальних виставок.

— Я бачу у вас у вестибюлі афішу виставки «Військова слава України». Чим вона примітна?

Ми вже п'ятий рік надаємо третій і четвертий поверхи будинку для цієї виставки. «Військова слава України» – свого роду «музей у музеї». Вона відкрилася в 2007 році і є частиною збірки відомого київського колекціонера Олексія Шереметьєва. Всього на виставці – близько трьох з половиною тисяч експонатів, що розповідають про Російську імператорську армію, Білий рух, армії Гетьманату Скоропадського і УНР. У колекції – уніформа, фотографії, документи, зброя. Все, ясна річ, справжнє, причому є такі раритети, про які може мріяти будь-який військовий музей – наприклад, мундир шефа лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку, а ним був, не багато не мало, сам німецький кайзер Вільгельм II. Є на виставці і дипломатичний паспорт та інші папери генерала Денікіна, альбом фотографій однополчан Олександра Купріна, що послужили прототипами героїв його знаменитого «Поєдинка», фото з автографом Симона Петлюри, унікальні бойові нагороди УНР, малюнки української уніформи 1917-21 років.

Розмову вела Інеса БЛЮМ, журналіст

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро»

Липень 2011

 



Національний історико-культурний заповідник «Софія Київська» Національний історико-культурний заповідник «Софія Київська»

Києво-Печерський історико-культурний заповідник Києво-Печерський історико-культурний заповідник

Музей історичних коштовностей України Музей історичних коштовностей України

Музей мікромініатюр Миколи Сядристого Музей мікромініатюр Миколи Сядристого

Національний музей історії України Національний музей історії України

Київський музей російського мистецтва Київський музей російського мистецтва

Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків (Київський музей Західного та Східного мистецтва) Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків (Київський музей Західного та Східного мистецтва)

«Шоколадний будиночок» (філія Київського музею російського мистецтва) «Шоколадний будиночок» (філія Київського музею російського мистецтва)

Національний художній музей України Національний художній музей України

Музей народної архітектури та побуту (Пирогово) Музей народної архітектури та побуту (Пирогово)

Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.» Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.»

Національний музей «Чорнобиль» Національний музей «Чорнобиль»

Національний музей літератури України Національний музей літератури України

Музей книги і друкарства України Музей книги і друкарства України

Національний музей українського народного декоративного мистецтва Національний музей українського народного декоративного мистецтва

Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України

Музей голограм Музей голограм

Музей «Золоті Ворота» Музей «Золоті Ворота»

Музей «Андріївська церква» Музей «Андріївська церква»

Музей «Кирилівська церква – пам’ятка архітектури XII сторіччя» Музей «Кирилівська церква – пам’ятка архітектури XII сторіччя»

Національний науково-природничий музей Національний науково-природничий музей

Музей ФК «Динамо» Музей ФК «Динамо»

Київський меморіальний будинок-музей Михайла Булгакова Київський меморіальний будинок-музей Михайла Булгакова

Музей однієї вулиці Музей однієї вулиці

Аптека-музей Аптека-музей

Міжнародний музей української вишивки Міжнародний музей української вишивки

Музей історії Михайлівського монастиря Музей історії Михайлівського монастиря

Історико-архітектурна пам’ятка-музей «Київська фортеця» Історико-архітектурна пам’ятка-музей «Київська фортеця»

Меморіальний музей академіка медицини М. Стражеска Меморіальний музей академіка медицини М. Стражеска

Національний музей медицини України Національний музей медицини України

Музей Української Народної Республіки (УНР) Музей Української Народної Республіки (УНР)

Національний музей «Меморіал пам’яти жертв голодоморів в Україні» Національний музей «Меморіал пам’яти жертв голодоморів в Україні»

Музей радянської окупації Музей радянської окупації

Кабінет-музей В\'ячеслава Чорновола Кабінет-музей В'ячеслава Чорновола

Музей культурної спадщини Музей культурної спадщини

Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» Державний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»

Музей Шолом-Алейхема Музей Шолом-Алейхема

Меморіальний музей Валерія Лобановського Меморіальний музей Валерія Лобановського

Центральний музей Збройних сил України Центральний музей Збройних сил України

Центральний музей державної прикордонної служби України Центральний музей державної прикордонної служби України

Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» Український центр народної культури «Музей Івана Гончара»

«Мамаєва Слобода» - козацький куточок у Києві «Мамаєва Слобода» - козацький куточок у Києві

Музей гетьманства Музей гетьманства

Музей авіації Музей авіації

Музей води (водно-інформаційний центр) Музей води (водно-інформаційний центр)

Музей пожежної справи Музей пожежної справи

Національний музей Т. Г. Шевченка Національний музей Т. Г. Шевченка

Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України

Педагогічний музей України Педагогічний музей України

Політехнічний музей КПІ Політехнічний музей КПІ

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського

Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка в Києві Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка в Києві

Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка «Хата на Пріорці» Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка «Хата на Пріорці»

Київський музей О. С. Пушкіна Київський музей О. С. Пушкіна

Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського Київський літературно-меморіальний музей Максима Рильського

Музей видатних діячів української культури - Лесі Українки, Михайла Старицького, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського Музей видатних діячів української культури - Лесі Українки, Михайла Старицького, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського

Київський літературно-меморіальний музей-квартира П.Тичини Київський літературно-меморіальний музей-квартира П.Тичини

Літературно-меморіальний музей-квартира М. Бажана Літературно-меморіальний музей-квартира М. Бажана

Будинок-музей Марії Заньковецької Будинок-музей Марії Заньковецької

Музей-майстерня Івана Кавалерідзе Музей-майстерня Івана Кавалерідзе

Музей-квартира композитора В. Косенка Музей-квартира композитора В. Косенка

Музей поета Дмитра Луценка Музей поета Дмитра Луценка

Музей хліба Музей хліба

Музей головної астрономічної обсерваторії України Музей головної астрономічної обсерваторії України

Музей Київської обсерваторії Музей Київської обсерваторії

Музей іграшки Музей іграшки

Музей пошти Музей пошти

Музей телебачення Музей телебачення

Музей циркового мистецтва Музей циркового мистецтва

Музей Магдебурзького права (Музей історії київського самоврядування) Музей Магдебурзького права (Музей історії київського самоврядування)

Музей подарунків Київської мерії Музей подарунків Київської мерії

Національний музей бджільництва України Національний музей бджільництва України

Музей істории київскої благодійності (будинок Петра Першого)  Музей істории київскої благодійності (будинок Петра Першого)

Музей історії Святошинського району Музей історії Святошинського району

Державний історико-меморіальний заповідник «Лук’янівське кладовище» Державний історико-меморіальний заповідник «Лук’янівське кладовище»

Музей воскових фігур Музей воскових фігур

Музей історії туалету Музей історії туалету

Музей історії каналізації м. Києва Музей історії каналізації м. Києва

Музей вторсировини Музей вторсировини

Музей київського метрополітену Музей київського метрополітену

Музей української ікони «Духовні скарби України» Музей української ікони «Духовні скарби України»

Музей сучасного мистецтва Музей сучасного мистецтва

Культурно-мистецький та музейний  комплекс «Мистецький Арсенал» Культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал»

Центр сучасного мистецтва «Пінчук Арт Центр» Центр сучасного мистецтва «Пінчук Арт Центр»

Музей спортивной славы Украины Музей спортивной славы Украины

Археологический музей Археологический музей

Музей истории Михайловского монастыря Музей истории Михайловского монастыря

Музей історії уряду України Музей історії уряду України