Директор Музею води Олександр Попов

«У НАС ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ЧІПАТИ ЕКСПОНАТИ
І НАВІТЬ БРАТИ ЇХ В РУКИ»

У Хрещатому парку біля стін Водно-інформаційного центру, який найчастіше називають Музеєм води, довгий ланцюжок відвідувачів можна спостерігати постійно. Охочих завжди вистачає. Адже більшість тих, хто вже побував тут, називають цей музей одним із найцікавіших у Києві.

Кореспондент «Першого екскурсійного бюро» заглянув сюди напередодні Всесвітнього дня води, коли зусібіч до цегляних веж стікалися ланцюжки бажаючих з нагоди дня відкритих дверей у музеї, і мав ґрунтовну розмову з його директором, кандидатом технічних наук Олександром Юхимовичем ПОПОВИМ.

— Олександре Юхимовичу, Всесвітній день води – що він означає для Вас особисто і музею зокрема?

— Протягом майже 45-и років я працюю з водою. Весь цей час веду активне життя, наповнене різними проектами, зустрічами з людьми, так чи інакше пов'язаними з водою. І наш центр, відповідно, веде таке ж повноцінне життя. Тричі на рік, наприклад, ми проводимо дні відкритих дверей, регулярно – тематичні конференції, семінари. А День води – один із таких заходів, але особливий. Це свято, яке ми святкуємо з самого заснування музею.

Відновлена водонапірна вежа Струве, де зараз розташований Музей води

Всесвітній день водних ресурсів або Всесвітній день води (World Day of Water), як відомо, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році для того, щоб привернути увагу громадськості до всього комплексу проблем, пов'язаних із життєдайною вологою. Адже, за даними ООН, вже сьогодні число людей, що помирають через неякісну та небезпечну питну воду, перевершує кількість жертв усіх форм насильства, включаючи війни та збройні конфлікти. Не кажучи вже про те, що неодноразово світові експерти попереджали: з такими темпами витрачання питної води на планеті її вистачить землянам років на 20-30. Завдання ж нашого Центру – ті ж самі, що й нинішнього свята: про всі ці проблеми в масштабах квартири, України та світу розповідають відвідувачам наші екскурсоводи. Тому щорічно, 22 березня, ми проводимо день відкритих дверей, коли будь-який бажаючий може безкоштовно потрапити до нас, у музей, і ознайомитися з експозицією.

— Чим відрізняється нинішнє свято від своїх попередників?

— Цього року вперше спільно зі Всеукраїнською екологічною громадською організацією «МАМА-86» ми проводили конкурс дитячого малюнка «Річки об'єднують людей». І я впевнений, що 700 робіт, які були надіслані на конкурс, – найкраще підтвердження того, що наша спроба за допомогою мистецтва привернути увагу дітей до проблем річок, сприяти розумінню цінності води і виховувати громадянську відповідальність за стан навколишнього середовища увінчалася успіхом.

— Звідки «ноги ростуть» у Водно-інформаційного центру? Як з'явилася ідея створення такого незвичайного музею?

— Ідея створити музей води народилася ще у 80-х минулого століття після того, як я вперше побував на цих пагорбах. Зараз тут парк, а тоді все було покрито бур'янами. З двох веж – основної та резервної, з яких свого часу починався київський централізований водопровід, – залишилася тільки одна, та й та – у напівзруйнованому стані. Зараз у ній, як бачите, розташовується музейне приміщення. Але для цього потрібно було реставрувати, добудовувати зруйноване. Тут стояв старий резервуар для зберігання води – величезний, п'ятиметрової висоти, він був розмальований, забруднений, а усередині самої вежі палили багаття... Словом, суцільна розруха!

Але до того моменту я вже побував в аналогічних резервуарах Баку, Варшави, які належали до творінь англійського інженера Ліндлея і його синів – вони створили знамениті системи водопостачання і каналізації для більше 30-ти міст Європи. До цих історичних конструкцій тамтешня влада ставилася геть не так, як у нас...

Ось так, на пустирі та руїнах старої вежі, але під враженням зарубіжного досвіду і народилася ідея побудувати в Києві музей води. Адже є ж, врешті-решт, у Парижі музей каналізації!

В експозиції музею

— А київські водонапірні башти – хто їх побудував?

— Той самий чоловік, завдяки якому у Києві з'явилися залізничний міст через Дніпро, кінна залізниця, введено в експлуатацію перший у Російській імперії електричний трамвай, проведено вуличне газове освітлення... Сумно, що його ім'я відоме далеко не всім киянам. Маю на увазі військового інженера Аманда Струве. Серед інших своїх творінь, майже 140 років тому він створив у Києві централізований водопровід, основними конструкційними елементами якого були дві 20-метрові водонапірні вежі, де сьогодні і знаходиться наш музей, а також з'єднуючий їх величезний регулюючий підземний резервуар ємністю 110 тисяч відер (у більш звичних цифрах – 1 млн 350 тис. літрів). Зараз він не справляє такого колосального враження, оскільки ємність для зручності розділена фальшпідлогою. У двох цегляних водонапірних вежах, побудованих Струве, на трьох поверхах були житлові приміщення для доглядачів, причому з підведеною електрикою і телефоном, та ще й паровим опаленням. Це було суперсучасно для того часу.

— Але ж музей створили не у 80-х. Якщо пам'ять мені не зраджує, Водно-інформаційний центр існує віднедавна...

— Так і є. 30 років тому ідею не підтримали. Але у 2001-му, коли в Україні почали готуватися до п'ятої Всеєвропейської конференції міністрів екології, про неї згадали. Президент підписав відповідний указ, у якому відповідальним за створення Водно-інформаційного центру був призначений тодішній градоначальник Олександр Омельченко. Я впевнений, що якби не він, музею не було б. Величезним був уже сам обсяг будівельних робіт, адже одну з веж узагалі потрібно було звести наново, а часу на все про все, включаючи створення експозиції, – з вересня 2002 по травень 2003 року. Щоб встигнути, працювали майже цілодобово. Наші партнери, датчани, не вірили в успіх проекту...

Гостей приймають тут не формально, а душевно, з великою теплотою

— Чому – датчани?

— Ми ж – музей незвичайний. Він був задуманий як перша і поки що єдина установа в Україні, покликана у нестандартній формі виховувати екологічну культуру, розповідати про значення питної води для нашого з вами життя, про проблеми, пов'язані з її браком, а також про рішення цих проблем вже на побутовому рівні. Просвіта – наше основне завдання. Однак самим створювати з «нуля» подібну установу, не маючи ніякого досвіду, було б, напевно, нерозумно і самовпевнено. Спираючись на міжурядові домовленості про співпрацю в галузі енергозбереження та збереження природних ресурсів, ми і звернулися за допомогою до датчан, у яких колосальна кількість діючих розробок у цій сфері. У їхній країні, наприклад, є ціла мережа природознавчих інформаційних центрів, подібних нашому, які спеціалізуються на проведенні в нестандартній формі просвітницької роботи в області екології серед дітей та молоді. Датчани побували тут, побачили всі ці споруди, пообіцяли вдихнути в них життя та ще й виділили грант у сумі 55 млн. датських крон (580 тис. доларів).

— Вітчизняних інвесторів не знайшлося?

— Чому ж? Вагому лепту у розвиток комплексу – майже 12 млн. грн – вніс «Сармат». Але сам музей, його внутрішня організація – все, що бачите в нашій композиції, – це задумка датчан. Їхні представники жартували: мовляв, наша технологія – ваші цеглини, маючи на увазі саму будівлю.

— Що ж сьогодні являє собою ваша експозиція?

— Вона ілюструє, залучає до діалогу і дає привід вести розмову про воду і необхідність ставитися до неї дбайливо. Можна сказати, експозиція діє як би за схемою «три в одному»: їй властиві риси музею, технічної виставки та аквапарку. Наприклад, завдяки моделям і схемам, можна ознайомитися з процесами водоочищення, системою водопостачання в Києві, кругообігом води в природі, а також з усім розмаїттям форм існування води на нашій планеті. Мабуть, тільки в нашому центрі відвідувачі можуть поспостерігати, як тануть льодовики, як народжуються дощі, як влаштована артезіанська свердловина. Намагаємося якомога наочніше розповісти про світові запаси прісної води та раціональне їх використання.

З іншого боку, великий інтерес відвідувачів викликає, так би мовити, історична частина композиції. Наприклад, самі будівлі водонапірних веж, експозиція фрагментів труб, які в різний час використовувалися для водопостачання. До речі, серед них особливою увагою відвідувачів користується дерев'яна труба, через яку подавалася вода з київських гір до фонтану «Самсон» на Подолі і була знайдена під час розкопок. А ще в нашому центрі можна подорожувати каналізаційним колектором, сфотографуватися з величезним унітазом. У нас є навіть цілий ігровий зал, у ньому можна на спеціальному макеті змінювати русло річки, погратися з великими мильними бульбашками або з живими рибами.

Такої установи, як наша, раніше в Україні не було. На відміну від традиційних музеїв, де на експонати можна тільки дивитися, у нас дозволяється все чіпати і навіть брати експонати в руки. Дехто навіть називає нас розважальним закладом.

В експозиції музею

— Наскільки актуальна проблема води для України? Чи варто їй присвячувати цілий музей в самому центрі столиці?

— Для України підвищення рівня інформованості про водні ресурси, усвідомлення необхідності їх збереження та раціонального використання – завдання першорядної важливості, стратегічне. На жаль, ми в більшості своїй погано це усвідомлюємо, але проблема глобального дефіциту прісної води стоїть у нашій країні багато гостріше, ніж ми можемо собі це уявити. За нормами ООН, Україна є країною, недостатньо забезпеченою водою – замість 15 тис. куб. м води у нас на людину припадає всього 1 тис. куб. м. Причому запаси її постійно скорочуються. Тільки за останні десятиліття з території держави зникло близько 20 тис. малих річок. А вони ж, річки, відіграють головну роль у нашому забезпеченні питною водою. В той же час, ми абсолютно не звикли економити воду. Зате вміємо витрачати цей найцінніший ресурс в обсягах, майже втричі перевищуючий показник тих же датчан – 350 літрів на добу на людину проти 120. І найсумніше: значна частина води, яка витрачається у звичайній квартирі, використовується нераціонально. Згідно з підрахунками «Київводоканалу», 20% її витікає просто так – через несправний кран або туалетний бачок. До речі, для інформації: тоненька цівка з крана за добу відносить в нікуди 150 літрів води.

Економія води – питання, перш за все, екологічної культури. Її-то ми і намагаємося виховувати всіма силами нашого центру. Це – дуже непросте завдання. Але, завдяки різноманітності та багатоплановості композицій центру, серйозний матеріал легко сприймається відвідувачами, особливо дітьми, адже у нас для них приготовано чимало цікавих ігор. На вигляд усе просто, дохідливо і зрозуміло, але за всім цим – напружена інтелектуальна робота. Тому, мені здається, Водно-інформаційний центр, або Музей води, – цілком успішний, затребуваний проект.

Експонати музею

— Очевидно, у вас є вагомі причини для такого висновку?

— Щодня я отримую статистику, вона свідчить: музей користується великою популярністю. До нас ідуть люди. Вчора, наприклад, тут побувало 858 осіб, сьогодні – у свято – буде набагато більше. Думаю, вже цього року ми зустрінемо свого мільйонного відвідувача.

Власне, справа не тільки в цифрах. Частенько ходжу між відвідувачами, чую їх захоплені голоси, а головне – здорові міркування про те, що треба вдома поправити після побаченого і почутого в музеї. Це і є справжній успіх музею.

— Як часто бувають у вас дорослі відвідувачі?

— Звичайно ж, основний наш контингент – діти. Окрема історія – це наша увага до людей похилого віку. Даємо безкоштовні запрошення до ветеранських організацій, будинки пристарілих. Ці люди з величезним задоволенням приїжджають сюди. Для них враження, отримані в Музеї, – велике свято...

— У мене склалося враження, що у Водно-інформаційного центру – колосальна кількість друзів. Це правда?

— Нас ріднять спільні завдання та проекти. Ми відкриті для співпраці з усіма. Наприклад, студенти Інституту туризму проходять на нашій базі практику, спробувавши себе у ролі екскурсоводів. Також на нашій базі учні київських шкіл регулярно проходять заняття з екології. Давно дружимо, співпрацюємо з усіма регіональними водоканалами. Стало доброю традицією проводити напередодні Дня незалежності в нашому центрі зустрічі з фахівцями «Київводоканалу», під час яких кожен бажаючий може отримати професійні відповіді на свої питання про якість води, технології очищення і тому подібне.

До речі, за допомогою регіональних водоканалів уперше цього року провели до Дня води конкурс «Річки об'єднують людей». І уявіть собі: з невеликого тридцятитисячного містечка Комсомольськ у Полтавській області переможців було аж четверо! А чому? Тому що місцевий водоканал веде велику просвітницьку роботу з місцевим населенням. Ось вам і результат!

Було багато ідей щодо міжнародного співробітництва. З датчанами хотіли навіть створити «Клуб друзів Водно-інформаційного центру». Однак не склалося. Був час, коли датчани навіть закрили у Києві своє посольство.

— На цьому міжнародне співробітництво і закінчилося?

— Навпаки. З 2005 року в Центрі працює міжнародна молодіжна навчальна програма шведського Міжнародного інституту екології, економіки і промисловості при Університеті Лунда. Цей проект ми здійснюємо разом зі школами. У ньому беруть участь всі бажаючі у віці 14-18 років, які володіють англійською мовою і хочуть займатися проблемами води. Під час навчання вони проходять дистанційне навчання, відвідують лекції, екскурсії, зустрічаються з фахівцями, пишуть роботи. А по закінченню всі, хто пройшов повний курс навчання, отримують міжнародний сертифікат. У цьому році найкращі учні поїдуть до Університету Лунда.

Інакше кажучи, намагаємося якомога продуктивніше виконувати функції інформаційного центру, концентруємо навколо себе все «мокре», організовуємо та проводимо тематичні семінари, конференції. Багато подібних заходів самі ж й ініціюємо, створюючи таким чином власні «водні» традиції. Однією з таких вже стали щорічні конференції, присвячені Водохрещу, на які запрошуємо науковців, представників Церкви, творчі колективи.

— На початку нашої розмови Ви говорили, що дні відкритих дверей у Водно-інформаційному центрі відбуваються кілька разів на рік. А коли ще двері Музею води відкриті для охочих побувати тут?

— Ми завжди намагаємося дати зрозуміти своїм гостям, що їх приймають тут не формально, а душевно, з великою теплотою. Тому і двері музею відкриті завжди. Хіба що невелику перерву робимо в санітарні дні – у понеділок та у вівторок. У будні дні приймаємо групи за попереднім записом, у вихідні – всіх бажаючих. Тож ласкаво просимо!

Розмовляла Ганна ЕЛЛАНСЬКА, журналіст.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Вересень 2010.