Інтер'єр Шоколадного будинку, роспис в новоросійському стилі	Фасад Шоколадного будинку	Інтер'єр Шоколадного будинку, роспис у стилі модерн

Адреса: м. Київ, вул.Шолковична, 17.

Телефон: +38 (044) 253-05-21.

Час роботи: 11:00 – 17-00.

Вихідні дні: понеділок, четвер

«Шоколадний будиночок» - двоповерхова будівля, споруджена у 80-і роки ХІХ століття в стилі венеціанського ренесансу для київського купця першої гільдії Семена Семеновича Могильовцева (1846-1917) відомим архітектором Володимиром Ніколаєвим. Будинок був незвично пофарбований. Перевага брунатного кольору дало особняку назву «Шоколадний будиночок». Як і в відомий «Будинок з химерами» Городецького, потрапити в нього «простому смертному» було неможливо десь років п'ятнадцять. У радянські часи тут розміщувався Центральний ЗАГС. Потім неподалік побудували нову резиденцію Щербицького, і велика кількість народу стала заважати роботі державних мужів радянської України. Зважаючи на це, терміново знайшлися гроші на будівництво нового Палацу Одружень поруч з Повітрофлотським шляхопроводом, який відразу отримав у народі назву «Бермудський трикутник». А «Шоколадний будиночок» спочатку «працював» звичайним районним ЗАГСом, а в 1986 році було заявлено, що тут оселиться Дитяча картинна галерея. Але час спливав, будинок повільно руйнувався, грошей на ремонт не було…

У 2009 році, коли будівлю передано Київському музею Російського мистецтва, тут почали реставрацію - привели в порядок стіни, ліпнину, зруйнований паркет. Милують око дивовижні розписи, дерев'яна інкрустація, які вдалося зберегти. А ось вітражі з ірисами вартістю десятки тисяч доларів, що прикрашали вікна будиночка, залишилися не всі.

Кожна кімната тут виконана в своєму стилі. На одному поверсі, за принципом художнього дивертисменту, сусідять французький, візантійський і східний стилі, модерн і ренесанс. Поки пускають лише в деякі відреставровані зали, зокрема у «Білий», «новоруський» і «зал модерну», де виставлені малюнки дітей 1980-х років.

По закінченню реставраційних робіт у «Шоколадному будиночку» влаштують картинну галерею, школа дитячого естетичного виховання та музей приватних колекцій. У цьому ж приміщенні планують зробити музей однієї картини, куди будуть привозити знаменитий твір мистецтва і влаштовувати тематичні диспути, демонструвати фільми.

«Шоколадний будиночок» усередині та зовні

Директор
дитячої картинної галереї
«Шоколадного будиночка»
Тетяна СКИРДА:

«ЧУДОВІ ВИСТАВКИ В ЧУДОВОМУ ІНТЕР'ЄРІ»

Скільки разів я проходив повз цей дивний будинок, розташований на вулиці Шовковичній на тихих і затишних київських Липках! Скільки разів милувався його витонченими формами, його химерною ліпниною! А ввійшов у нього тільки недавно. Це й не дивно. Адже лише чотири місяці тому він нарешті відкрився для широкої публіки.

Зустріч із прекрасним

Іду від станції метро «Хрещатик» і уявляю собі цю зустріч із прекрасним. Все-таки приємно усвідомлювати, що в столиці України відродився ще один чудовий музей. Тепер вхід до будівлі на Шовковичній, 17/2, відомій як «Шоколадний будиночок», відкритий для всіх охочих. Віднедавна тут розміщується Дитяча картинна галерея — філія Київського музею російського мистецтва. За цей час у ньому проведено чотири виставки, добродійний вечір пам'яті Вертинського, а з 25 квітня відвідувачі можуть оцінити роботи міжнародного арт-проекту «Аут». Це виставка робіт хворих на аутизм людей.

Не без трепету відчиняю масивні двері. Спочатку за звичкою тягну на себе. А вони відчиняються усередину. Виявляється, так було задумано при спорудженні будівлі понад сто років тому: щоб відчинені двері не займали зайвого місця, бо вулиці й тротуари колись були вужчими за нинішні. Вестибюль на вигляд цілком доглянутий. За мною входить жінка й купує квиток на виставку дитячого малюнка. Підіймаюся нагору і я. Роздивляюся небачені досі інтер'єри, заглядаю у величезні старовинні дзеркала, що збереглися з початку XX століття. Що вам сказати: видовище вражаюче.

Тетяна Скирда

– 17 лютого 2010 року «Шоколадний будиночок» відчинив свої двері для відвідувачів, – розповідає директор дитячої картинної галереї Тетяна СКИРДА. – У трьох залах: Модерн, Білому та Російському на тлі різьблених орнаментальних підвіконь розміщується експозиція дитячих робіт 1980-х років. Хранителі галереї для відтворення історії розшукують авторів картин. Багато хто з киян не бував у «Шоколадному будиночку», знають це місце тільки з розповідей бабусь і дідусів. До нас, до речі, приходили люди, які тут розписувалися.

– Тобто як розписувалися?– Так, адже в 60-ті роки минулого століття у цьому будинку був ЗАГС. Тепер ми шукаємо пошлюблених тут, щоб поділилися фотографіями. Ці фотодокументи епохи допоможуть прояснити багато архітектурно-історичних метаморфоз, що відбувалися з будівлею. Який вигляд мав особняк у ролі палацу одружень, мало хто пам'ятає. Старожили-очевидці розповідають, що «Шоколадний ЗАГС» був популярний у партійної еліти, робітники з селянками тут не розписувалися. Ну, а для дівчат-наречених, котрі в останню хвилину передумали й вирішили втекти з-під вінця, за вихід правило велике вікно на першому поверсі, женихи ж ішли... по букет. А тепер люди можуть прийти подивитися й інтер'єри, і виставки. До нас приходять багато дітей і дорослих. Проводимо екскурсії. Їх вартість у порівнянні з тим, що можна побачити й відчути, просто символічна – лише п'ять гривень. Ці кошти йдуть на реставрацію будівлі. Діяльність «Шоколадного будиночка» фактично отримала новий поштовх після того, як за розпорядженням мера і за підтримки начальника Головного управління культури Світлани Іванівни Зоріної дитяча картинна галерея стала філією музею російського мистецтва. Велику допомогу надає його директор Юрій Євгенович Вакуленко. Ми хочемо, щоб тут була дитяча студія, щоб розміщувалися постійні експозиції, проводилися творчі конкурси.

– А чи багато зараз відвідувачів?

– Так, після того як у нас відбулися виставки, до нас пішов народ. А співачка Ірина Сказіна сказала: «Хочу у вас співати безоплатно, а ви збирайте гроші на ремонт». Потім до мене прийшли дві чарівні жінки – Ніна Сиваченко й Ольга Дмитренко, з філармонії. Теж мріють влаштовувати у нас доброчинні музичні вечори. Але для цього потрібен білий рояль. У дирекції, на жаль, немає рояля. Ні чорного, ні білого. Є «Стейнвей» без господаря у закритому для відвідувань Маріїнському палаці, але не факт, що його захочуть віддати. Тому поки що активістки з філармонії підготували офіційного листа з проханням передати музичний інструмент і збирають підписи на його підтримку. Під проханням уже підписалися Богдан Ступка, Анатолій Авдієвський, Віктор Шкляр та інші діячі мистецтва і культури. Отож, якщо хтось має можливість допомогти з роялем або контакти тих, хто може допомогти, будь ласка, відгукніться.

– А можливо, спробувати здавати в оренду зали?

– На жаль, оренда залів музею заборонена згідно із законом. Тому розміщення експозицій спонсорують організатори проектів. Це називається «надання площі для використання». Нинішнім проектом опікується громадська організація «Клініка Дорошенко–Грищенко» на чолі з Тетяною Гершуні й Оксаною Грищенко. Слово «клініка» у назві використане в переносному значенні, це не медичний об'єкт. Мається на увазі, що мистецтво теж здатне лікувати, є своєрідною терапією. До речі, існує таке припущення, що перший господар цього будинку – купець Семен Могильовцев – теж відчував цю «недугу». Адже він прожив усе життя один, без сім'ї, і нібито збудував особняк, щоб зімітувати розмаїтість зовнішнього світу й водночас жити своїм життям.

Тут усе дихає історією

«Шоколадний будиночок» колись належав купцю 1-ї гільдії Семену Могильовцеву. Архітектором цього будинку був В. М. Ніколаєв – на той час головний архітектор Києва. Семен Семенович Могильовцев був родом із сім’ї брянських лісопромисловців. У 1876 році він переїхав до Києва, де й далі торгував лісом. Ольга Друг у «Київському альбомі» (Історичний альманах. Випуск 6) пише, що 1899 року тоді ще на вулиці Левашовській частину землі в 321 кв. саж. було продано купцеві Могильовцеву бароном Володимиром Августовичем Ікскюль-Гільденбандом. Приблизно в той самий період (1901–1905 рр.) на сусідніх ділянках ішло будівництво: особняка в стилі венеціанських палаццо для Могильовцева за проектом В. Ніколаєва і прибуткового будинку в готичному стилі для Ікскюль-Гільденбанда (проект М. Вишневського). Будинки й сьогодні стоять, щільно тулячись один до одного, щоправда, з однією різницею: колишній прибутковий будинок на нинішній Шовковичній, 19 приховано від очей не тільки реставраційним полотном. Він у приватній власності.

Особняк демонструє маловідомі якості архітектора В. Ніколаєва – неабиякого художника. Будівля має цілком незвичайні інтер'єри, які свідчать про добрий смак замовника будівництва (купця Могильовцева) і сміливість видатного експерименту їхнього розробника. Унікальні інтер'єри особняка виконані в різних художніх стилях (модерн, ренесанс, готика, бароко). Внутрішні приміщення мають надзвичайно декоративно-монументальні розписи стін і стель, прикрашені багатими ліпниною і позолотою, дерев'яні різьблені панелі, підвіконня, двері та вікна, підлогу з різноманітним малюнком художнього паркету, кольорові вітражі й ковані огорожі мармурових сходів. Усе це, на думку фахівців, є витвором високого мистецтва й художньою цінністю держави. Будівля особняка двоповерхова, невелика – загальна площа близько 900 кв. метрів. Найбільший зал, Білий, виконаний у стилі французького бароко. Це був урочистий зал, у ньому відбувалися прийоми, музичні вечори та бали. Збереглися фрагменти розпису стін Російського залу, на яких зображені орнаменти з царської ювілейної п’ятирублівки, що тоді входила в обіг. Візантійський зал являв собою велику парадну їдальню. Зал обрамляють великі гірлянди, на яких зображені різні фрукти. Мавританський зал – невеликий за розмірами й тулиться до їдальні, головна його окраса –зроблені з гіпсу різьблені панелі стін. З другого боку Візантійського залу знаходиться кімната з інтер'єром у стилі модерн. Сходи в особняку виконані в стилі ампір: білі мармурові східці, литі бронзові перила. Майже в усіх залах особняка збереглися люстри та бра. Садиба обгороджена від вулиці високим парканом із художнім куванням. На маленькому подвір'ї знаходилися господарські служби (кухня, пральня і т. ін.).

Архітектура самого будинку красива й гармонійна. Крім того, будівля була незвично пофарбована. Кияни знають її пофарбованою в однотонний шоколадний колір. Насправді спочатку в забарвленні були присутні кілька різних за силою кавових і шоколадних тонів, які давали можливість виділити фасадні елементи. Переважання коричневого кольору дало особняку назву «Шоколадний будиночок». За післяреволюційний період особняк неодноразово змінював своїх господарів і функціональне призначення. Тривалий час будівля використовувалася як міський Палац одружень. Після будівництва нової будівлі Палацу одружень особняк у досить зношеному (майже аварійному) стані 1982 року був переданий на баланс Управління культури та мистецтв Київського виконкому. У той період управлінням були виділені кошти на розроблення проекту реставрації будівлі й проведення ремонтних і реставраційних робіт.

Дружини й дітей у Могильовцева не було. Для кого ж будував він дім, та ще й нежитловий? Народний поголос гласить: особняк будувався для таємних зустрічей зі знатною і, як того вимагають рицарські романи, заміжньою пані. Ця версія цілком правдоподібно пояснює багату стилістику особняка, кожна з кімнат якого виконана, так би мовити, на догоду коханій у стилях бароко, ренесанс, російський модерн, класицизм, мавританський, а сходи – класичний представник ампіру.

Але є й інша версія, утилітарніша: особняк будувався для урочистих прийомів і для розваг, між якими обговорювалися й справи державної ваги, оскільки Могильовцев багато років обирався гласним міської думи, директором-скарбником міського кредитного товариства, головою київського біржового комітету.

Анфіладне, тобто наскрізне, планування якнайкраще підходило для прийомів: за кожними дверима на гостей чекала зміна стилів, а отже, і вражень. Важливі персони підіймалися білосніжно-мармуровими сходами, ковані перила яких здавалися лаконічними і навіть войовничими. Виконані за особливою технологією піскоструминні вітражі, що чимось нагадують сучасне матове скло, створювали легкий напівморок. Строгість ампіру переривалася грайливістю арабесок Мавританського залу.

Східна в'язь переходила у ніжне французьке бароко Білого парадного залу або змінювалася на бордо ренесансної їдальні. До речі, в останній були потайні двері, які призначалися для челяді: щоб під ногами у панів не плуталася. Трапеза зазвичай закінчувалася клубами за інтересами: панночки – ліворуч (до будуарної кімнати в стилі модерн), юнаки – (до курильні з балконом і сходами в палісадник).

Зал у стилі модерн примітний етнічними орнаментальними мотивами: у настінному живописі сусідять напівекзотичні квіти і маки. На вітражах півники (улюблені квіти модерністів) межують із волошками.

Реставрація будівлі почалася ще 1983 року. Буквально через два тижні після Маріїнського палацу реставраторів перекинули на «Шоколадний будиночок». Особняк був на балансі Ради Міністрів, і там готували його «під себе», але до влади прийшов відомий своїми перевірками Андропов, і реставрацію екстрено згорнули. Та ось до Києва приїхав знаменитий гросмейстер Карпов. Він і поскаржився Щербицькому: мовляв, шахових секцій у місті не вистачає. Щербицький розпорядився віддати особняк під одну з них.

І ось нова реконструкція. Причому ті, хто її проводить, прагнуть якомога точніше відновити колишню розкіш особняка Могильовцева. Ось старе дзеркало. Перед ним, між іншим, ще Могильовцев красувався. Якщо придивитися, то в обрамленні побачите ліпні голови баранів – є відомості, що під цим знаком народився Могильовцев. А підвіконня різьблені в Російській кімнаті? Під час реставрації доводиться стикатися з бувальщинами і легендами. Мовляв, була у цьому будинку напівміфічна кімната в японському стилі... А в Білому залі розташовувалася комунальна квартира працівників Академії наук... Багату ж бібліотеку Могильовцева спалили більшовики... Російський зал Каганович наказав перефарбувати в чорний колір...

Грандіозні плани

Але поки історики й мистецтвознавці з’ясовують, де бувальщина, а де небилиця, «Шоколадний будиночок» і далі вабить до себе відвідувачів. А ті, що працюють над його відродженням, виношують грандіозні плани. І відкриття повноцінної картинної галереї, дитячої школи й музею – один із них.

Юрій Вакуленко

– Номінально дитяча картинна галерея в цьому будинку знаходиться вже близько 10 років, але фактично він стояв порожній, – розповідає директор Київського музею російського мистецтва Юрій ВАКУЛЕНКО. – Крім галереї, тут буде школа дитячого естетичного виховання і музей приватних колекцій. А ще в будиночку планують зробити музей однієї картини. Сюди привозитимуть якесь славетне творіння і влаштовуватимуть тематичні диспути, показуватимуть фільми. Сподіваюся, навіть Джоконду з Лувру привеземо! Нам залишилося привести до ладу близько 20% приміщень. До Євро-2012 упораємося.

– Кажуть, що для екскурсантів відкрили ще одну, раніше закриту кімнату?

– Так, якщо раніше за 5 гривень без екскурсовода можна було пройти лише в «Білий», «Новоруський» і зал у стилі модерн, то тепер ще й у колишню курильну кімнату. Колись тут зустрічали гостей – стояли шикарні канапи, столики. За легендою, сподвижник Сталіна Лазар Каганович нібито облаштував собі тут розкішну ванну. Але документальних підтверджень цього немає. А раз на тиждень у будиночку проводять екскурсію по всіх восьми кімнатах. Коштує вона 20 гривень, але для цього має зібратися група з не менш як 15 людей. Паралельно ми намагаємося повернути деякі деталі будівлі, які під час реставрації відбули на зберігання в різних напрямках. Наприклад, огорожа балконів, архітектурні деталі – внутрішні й зовнішні. Намагаємося знайти сліди чотирьох вітражів, що, за нашими даними, були виготовлені, але не оплачені державою і тому пішли в інше місце. Вивчаємо ми зараз і паспорт будівлі, щоб зрозуміти, який же його рідний відтінок: судячи із записів, він був радше кольору гіркого шоколаду, а нині червоно-коричневий. Так, наш музей російського мистецтва тривалий час фарбували у блакитний колір, але коли ми знайшли старий паспорт будівлі, підняли архіви в бібліотеці, то з'ясували, що фасад має бути сіро-зеленим. Але з часом він, мабуть, вигорів до блакитного відтінку, і його стали підфарбовувати за аналогією. Гадаю, з «шоколадним будиночком» та сама історія.

– Як скоро завершиться реставрація?

– Про закінчення реставрації і відтворення первозданного вигляду будиночка найближчим часом не може бути й мови. Роботи не фінансуються. От і доводиться шукати меценатів і спонсорів, які захотіли б викласти енну суму на добру справу. У реаліях сьогоднішнього дня ми розуміємо, що навіть якщо знайдемо фінансування на великий реставраційний проект, то «Шоколадний будиночок» знову закриється років на десять. А цього допустити не можна. Отож будемо проводити «точкову» реставрацію і поетапно відновлювати зал за залом. У наших планах – глобальні проекти. Крім відкриття на першому поверсі дитячої художньої школи, навчальних класів, тут розміститься музей приватної колекції. І, звичайно ж, музей однієї картини, під який віддамо окремий зал. Спочатку твори з Російського музею, потім українські, а з часом і зарубіжні шедеври гостюватимуть тут протягом року. А у любителів мистецтва з'явиться можливість поспілкуватися віч-на-віч як із самим твором, так і з історією його створення. Такий діалог глядача з однією картиною – цікава форма роботи. У Росії є тільки один подібний музей – у Пензі.

Ідучи з «Шоколадного будиночка», не міг позбутися думки, що неодмінно ще прийду сюди. Прийду на зустріч з історією і прекрасним. За той час, що я пробув у «Шоколадному будиночку», залами провели екскурсію для школярів молодших класів, а потім підійшла велика група пенсіонерів. Як то кажуть, прекрасному усі віки підвладні. Тим паче, якщо прекрасне – поряд.

Олексій ПЕТРУНЯ, журналіст.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Травень 2010.