Будівля театру Соловцова за проектом Е. П. Брадтмана. 1898 рік	Іван Франко	Музично-драматичне рококо “Наталка Полтавка", муз. М. Лисенка, О. Скрипки

Адреса: м. Київ, пл. Івана Франка, 3.
Телефон: +38 (044) 2795921, 2795991.

Один з найвідоміших українських театрів виник 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український митець Гнат Петрович Юра. Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 виставою «Гріх» відомого письменника і державного діяча В. Винниченка. За тодішнім віком виконавців це була трупа молодіжна. До неї входили відомі згодом актори: А. Бучма, І. Гірняк, А. Добровольська, М. Крушельницький, Ф. Барвінська, П. Нятко, та інші. У 1923-26 рр. трупа працювала у Харкові, став гідним конкурентом відомого театру «Березіль» Леся Курбаса.

З 30.9.1926 р. театр працює в Києві, в приміщенні колишнього театру «Соловцов». Першим спектаклем на цій сцені став «Вій» за сценарієм Остапа Вишні. Існуючий будинок театру був зведений в 1898 р. на місці ставка в садибі відомого київського професора-медика М. Мерінга. Після смерті спритного лікаря, який володів великою ділянкою в самому центрі міста, на цій території прокладається і забудовується цілий новий район. Театральне приміщення було споруджено за проектом відомих київських архітекторів Є. Брадтмана і Г. Шлейфера.

Перша назва театру - «театр Соловцова» - пов'язана з псевдонімом його власника, актора та антрепренера, орловського дворянина Миколи Федорова. Влаштувавшись у Києві з трупою, він створив дуже міцний колектив, спаяний часом тільки чесним словом: «соловцовці» не підписували контрактів, довіряючи чесному слову. Театр Соловцова користувався заслуженою популярністю в дореволюційному Києві: зокрема, в спогадах молодих киян того часу - К. Паустовського, М. Булгакова, О. Вертинського - йдеться про враження, яке справляли на них постановки театру. На сцені театру в ті роки грали актори, які згодом стали відомі на московських сценах: І. Берсенєв, Л. Леонідов, М. Тарханов, Н. Радін. Сам Соловцов помер у 1902 р. після його смерті популярність театру не згасла. Після націоналізації в 1919 р. театральна площадка стала «Другим театром УРСР ім. Леніна». 1 травня 1919-го в театрі видатним режисером К. Марджановим був поставлений «соціально значущий» спектакль «Фуенте Овехуна» («Овече джерело»). Блискуча гра акторів, постановка і сценографія забезпечили цьому спектаклю одне з визначних місць в театральній історії ХХ століття.

Після отримання «прописки» в будівлі Соловцовського театру «франківці» активно знайомили глядачів з українською драматургією, що бурхливо розвинулася протягом 1920-х і першої половини 1930-х років: п'єсами М. Куліша, І. Микитенко, І. Кочерги, О. Корнійчука, Л. Первомайського та інших. У трупу влилися такі видатні артисти, як І. Мар'яненко, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Борисоглібська, В. Добровольський, П. Нятко, Е. Пономаренко, Н. Яковченко. У період 1941-43 рр. колектив театру працював в евакуації у Середній Азії, його актори брали участь у виїздах на фронт, активно знімалися в кіно. Страшної київської осені 1941 року руйнування центральних кварталів міста зупинився буквально біля будівлі театру. Однак приміщення сильно постраждало, і півтора десятиліття було малопридатне для виступів. Під час реконструкції 1950-х років на будинку з'явився третій поверх, будівля позбулася частини «упадницького» декору, стала сухою та суворою.

Гнат Юра керував колективом театру ім. Франко 46 років - до 1966 року. У 1930-х колектив прославився талановитими постановками світової класики - «Одруження Фігаро», «Пригоди бравого солдата». «Дон Карлос», «Борис Годунов». У 1940 році театр отримав звання «Академічного». У 1940-70-х роках в театрі працювали режисери Б. Норд, Б. Тягно, Б. Балабан, В. Івченко, В. Гаккебуш, В. Оглоблін, В. Крайниченко, В. Харченко, В. Скляренко, Д. Лизогуб, Б. Мешкіс, А. Барсегян, Д. Чайковський, С. Сміян та інші. У постановках виявився талант композиторів Н. Прусліна, Ю. Мейтуса, С. Жданова, К. Данькевича, Л. Ревуцького, П. Козицького, В. Рождественського, А. Філіпенко, О. Білаша, М. Скорика та інших. У 1987-2001 рр. режисером театру був Сергій Данченко. Саме тоді сформувалася сучасна «гвардія» відомих акторів: Богдан Ступка, Степан Олексенко, Юлія Ткаченко, Станіслав Станкевич, Анатолій Хостікоєв та Наталя Сумська, Богдан Бенюк, Ірина Дорошенко, Поліна Лазова, Людмила Смородина, і багато інших. У 2002 р. Богдан Ступка став художнім керівником театру.

У нинішньому репертуарі театру - «Енеїда» І. Котляревського, «Тев'є-Тевель» Шолом-Алейхема, «Біла ворона» Ю. Рибчинського, «Крихітка Цахес» Т. Гофмана. А ще - «Майстер і Маргарита», «Три сестри», «Пігмаліон», «Швейк» і «Король Лір». Популярними є вистави «Отелло» (режисер В. Малахов), «Кармен» (режисер А. Жолдак-Тобілевич), «Мама, або несмачний твір у двох діях» польського драматурга і прозаїка С. Віткевича (режисер З. Наймола), «Буквар миру» Г. Сковороди (режисер А. Ануров), «Ревізор» (режисер І. Афанасьєв), і особливо, постановки видатного грузинського режисера Р. Стуруа «Цар Едіп» Софокла та режисера канадського режисера Г. Гладія п'єси сучасного англійського драматурга Террі Джонсона «Істерія» - про останній період життя Зигмунда Фрейда.

Сьогоднішній репертуар позначений жанровою різноманітністю. На сцені йдуть як психологічні твори, так і п'єси комедійного плану, ряд музичних вистав. Посилюється і увага до сучасної драматургії. З ініціативи Б. Ступки у 2002 р. при театрі була створена експериментальна сцена «Театр в Фойє», яка не лише набула популярності серед глядачів, а й стала своєрідною лабораторією пошуків нових виразних засобів, режисерських рішень і драматургічних відкриттів.
У репертуарі Театру в Фойє понад 10 назв: інсценізація новели І. Франка «Увертюра до побачення», первовистава в Україні п'єси О. Стрінберга «Батько», моновистава «Придане любові» Г. Маркеса, поема Дж. Байрона «Каїн», яка практично не має сценічної історії, «Зачарована Десна» О. Довженка, «Дредноути» Є. Гришковця, «Сара Бернар - наперекір усьому» З. Хшановського, «Двір Генріха III» А. Дюма, «Всі ми - кішки й коти» М. Залите, «Голодний гріх» за новелою В. Стефанека «Новина», «На полі крові» Л. Українки.

Театр ім. Івана Франка гостинно запрошує глядачів

«Якщо одна людина після вистави вийшла трішки кращою,  — то театр має право на існування»

27 березня 2010 року — в Міжнародний день театру — Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка відсвяткував своє 90-річчя. А першу виставу за п’єсою Володимира Винниченка «Гріх» театральна трупа новоствореного театру під керівництвом Гната Юри дала 28 січня 1920 року у Вінниці. До складу трупи увійшли тоді актори, які згодом склали славу й гордість українського театру, серед них — Амвросій Бучма, Йосип Гірняк, Мар’ян Крушельницький… Вже в перший сезон театр показав 23 прем’єри. У 1923 році він переїхав до Харкова, що був на той час столицею Радянської України, а з 1926 року, услід за перенесенням столиці до Києва, переїхав у ту біло-блакитну оселю, де «живе» й сьогодні. Перерву франківці зробили тільки на період окупації Києва фашистськими військами, на час війни театр перебував у Семиполатинську.

Розповідає Наталя Пономаренко, керівник літературно-драматичної частини театру:

— За роки існування театр пройшов цікавий, складний і дуже захоплюючий шлях. У 30-х роках сформувалася школа театру. А найбільш сильний поштовх для розвитку і піднесення традицій театр отримав, коли ним керував наш учитель Сергій Данченко. Він розробив модель «національного театру» — театру високого стилю, де немає нічого зайвого, де пієтет лишається за національною спадщиною. Але також — казав Данченко — без кращих світових надбань національний театр існувати не може. Отже, в репертуарі театру п’єси Софокла і Шекспіра, Шолом-Алейхема і Бернарда Шоу, національна класика та п’єси сучасних драматургів. Театр охоплює всі сценічні жанри — від психологічної драми до мюзиклу. І сьогодні театр імені Франка дотримується ідеї, що її висловили Чехов і Станіславський, — домінантою театральної вистави є життя людського духу, головне запитання: заради чого людина приходить у цей світ? І відповідь: щоб створити його кращим. Театр не мусить вирішувати питання сьогодення, про це можна прочитати в щоденних газетах, національний театр прагне достукатися до душі людини.

Сьогодні девіз театру імені Франка ствердив його художній керівник з 2001 року, народний артист України Богдан Ступка: «Якщо одна людина після вистави вийшла трішки кращою, якщо вона замислилася над тим, як їй жити далі, — то театр має право на існування».

Сцени з вистави	«Тев’є-Тевель»

Одна зі знакових вистав театру імені Франка – «Тев’є-Тевель» за однойменним твором Шолом-Алейхема. У грудні минулого року франківці відсвяткували 20-річчя вистави. Напевно, іноді так стається, що певним чином сходяться зорі на небі, а в окремо взятому театрі збираються зірки своєї справи: драматург Григорій Горін, режисер-постановник Сергій Данченко, сценограф Данило Лідер і виконавець головної ролі – беззмінний виконавець Тев’є – Богдан Ступка. І сьогодні ця вистава користується незмінним успіхом у глядачів, люди іноді займають чергу з 6-ї години ранку, чекають, доки відкриється каса, щоб узяти квитки. Чи це не свідчення справді народної любові глядачів до національного театру?

Втім, на сцені театру імені Франка «народилося» чимало вистав, що стали знаковими для театру і культовими до глядачів. Це і мюзикл «Біла ворона» Юрія Рибчинського, і «Майстер та Маргарита» Булгакова (незмінний Воланд – прекрасний Анатолій Хостікоєв, якого чимало театральних критиків називають найкращим виконавцем ролі Воланда).

Нерідко беруться режисери театру і за Шекспіра. Це і «Приборкання норовливої» у постановці Сергія Данченка, і «Отелло» (художня ідея Анатолія Хостікоєва), і «Ромео і Джульєтта». В останній виставі зайняте наймолодше покоління франківців.

Пані Наталя розповідає:

Сцена з вистави «У неділю рано зілля копала…»

— Богдан Ступка — людина дуже азартна, та ще й розуміє акторську душу, тож він як художній керівник театру намагається створити такі умови для молодих акторів, щоб усі мали роботу. За останні 10 років до нас прийшло понад 20 молодих акторів, і кожен з них має деб’юти і ролі. Наприклад, актриса, яка сьогодні грає Джульєтту, завтра виходить на сцену в танцях у Тев’є-Тевель. Дуже добре молоді актори показали себе в прем’єрі минулого сезону «У неділю рано зілля копала…» за повістю Ольги Кобилянської. Незважаючи на власний солідний вік, Богдан Сильвестрович належить до тих митців, які підтримують своєрідні і навіть незвичайні ідеї, цікавиться різними напрямками в театральному мистецтві, і йде на сміливі експерименти.

— Які ж творчі плани у театру імені Франка на 91-й сезон? — запитую в пані Наталі.

— По-перше, це прем'єра вистави «Буря» за однойменним твором Вільяма Шекспіра. Це остання п'єса великого драматурга, один з наймістичніших його творів, з яким пов'язано багато легенд у театральному світі. Режисером виступає Сергій Маслобойщиков. Готуємо також виставу за романом Нікоса Кандзанакіса «Грек Зорба». І ще є одна цікава задумка… Ігор Афанасьєв, який поставив мюзикл «Едіт Піаф. Життя в кредит», нещодавно написав роман про легендарного козацького кошового отамана Івана Сірка, і наразі інсценізація роману готується до постановки на нашій сцені. Історія життя Сірка, життя, яке не закінчилося… Достатньо буде сказати, що художником вистави стане Сергій Якутович.

Ще один цікавий експеримент франківців — Театр у фойє. Він відкрився у 2001 році з ініціативи художнього керівника театру Богдана Ступки. Театр у фойє — експериментальна сцена, побудована таким чином, що сценічний майданчик може видозмінюватися, залежно від бажання режисера, сценографа, творців вистави. І в 90-й ювілейний сезон на цій сцені молода режисерка Катерина Чепура показала першу постановку п’єси Володимира Винниченка «Дорогу красі». Приємно, що ювілей театру, діяльність якого почалася з творчості Винниченка, збігся із 100-річним ювілеєм цієї п’єси, що була написана в 1910 році в Парижі, але через різні обставини ніколи не йшла на сцені.

Зараз у Театрі в фойє йде підготовка вистави за драмою Лесі Українки «Одержима». Ставить її режисер Юрій Розстальний, який свого часу на тому ж майданчику поставив «На полі крові».

Сцена з вистави «Назар Стодоля»

— Ми постійно звертаємося до попередників, — каже пані Наталя, — але разом з тим намагаємося дивитися у майбутнє і йти вперед. Таким чином, відбувається перегук епох, драматургів і цивілізацій. Наприклад, як данина пам'яті засновникам театру, в нашому репертуарі є вистава «Назар Стодоля», вперше поставлений Амвросієм Бучмою в 1941-му році в евакуації в місті Семиполатинську. На честь засновника театру Гната Юри йде вистава «Весілля Фігаро» у перекладі Гната Петровича. А «Пігмаліон» Б. Шоу та «Кін ІV» — це данина пам'яті доброму генію нашого театру Сергію Данченку.

Сцени з вистави «Дві квітки кольору індиго»

Прем’єра 90-го сезону театру, яка стала подією в театральному житті Києва і навіть створила легкий фурор в естетичних колах шанувальників сценічного мистецтва, — «Дві квітки кольору індиго», вистава режисера Олександра Білозуба, присвячена двом художницям — українці Катерині Білокур та мексиканці Фріді Кало. Здавалося б, вони такі різні, ці художниці, — темпераментом, долями, пристрастями та творчістю… Але, подивившись виставу «Дві квітки», ви збагнете, що всі творчі люди невловимо схожі між собою, бо всіх їх об’єднує прагнення спалити себе на вогні мистецтва, і всі вони перебувають у стані «божественної самотності», навіть якщо оточені юрбою людей («Божественна самотність» — це ще одна вистава О. Білозуба, історія останніх років життя Тараса Шевченка).

Зараз Олександр Білозуб готує «співану» виставу «Український романс», тож будемо з нетерпінням чекати на чергове естетичне захоплююче дійство.

Можна з упевненістю стверджувати, що театр Франка успішно здійснює й просвітницьку діяльність: знайомить глядача з життєписом і творчим життям видатних людей. Також його на сцені нерідко можна побачити міжнародні проекти, наприклад, вистави за участю канадського режисера й актора українського походження Григорія Гладія («Істерія» Т. Джонсона), або вистава грузинського режисера Р. Стуруа «Цар Едіп» за трагедією Софокла.

Театр імені Івана Франка дбає не тільки про потреби дорослих глядачів. Наприклад, з великим успіхом у денному репертуарі йде казка «Котигорошко» Анатолія Навроцького. Адже якщо дитина буде змалечку привчена — через казку — до сприйняття театру, то згодом вона сприйме й Ібсена та Софокла.

— Які ж проблеми наразі переживає Національний академічний драматичний театр? — запитую в пані Наталі.

— Головна проблема — це Мала сцена, яка вже будується 21 рік, і ніяк не добудується. Найбільша трагедія для актора — коли він не може вийти на сцену, а на Малій сцені ми могли б грати ті естетські, інтелектуальні вистави, — наприклад, Генріка Ібсена, — які не зберуть масового глядача, але вони необхідні для зростання майстерності і професійної свідомості самих акторів.

…Театр — це особливе, напівмістичне дійство, яке відбувається тут і тепер, це живе спілкування глядача з актором, особливий стан і особливий рівень духовності. Адже завтра буде вже інший спектакль, навіть якщо вистава та ж сама, бо й стан актора вже буде зовсім інший. І це вже буде зовсім інша історія…

Сцени з мюзиклу	«Едіт Піаф. Життя у кредит»	...з вистави «Шякунтала»	...з вистави «Швейк»

І саме тут, у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, можна відчути, як б’ється живе серце української культури, бо ж франківці свято бережуть у поколіннях традиції, які народили український театр…

Громовиця БЕРДНИК, літератор.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Червень 2010 року.