Адреса: м.Київ, вул. Шовковична, 7а
Телефон: +38-044-253-93-83 

Дуже незвичайний театр. Спектаклі - витончені, граціозні і елегантні. «Театр мовчання»: актори тут не говорять, а тільки діють, відштовхуючись від власного тіла, зливаючи його з емоціями, передаючи почуття та ідеї, метафори і ілюзії через пластику руху, через предмети-символи, через характерні маски, і навіть через декорації, які змінюються по ходу вистави. Як основу своєї роботи, театр пластичної драми використовує не тільки пантоміму, але і школу вільного руху. Одним з важливих чинників у «театрі мовчання» є музика, яка не просто супроводжує спектакль, а стає партнером актора, дійовою особою спектаклю. Театральний світ не просто висвітлює простір сцени, а реагує на те, що відбувається всією гаммою фарб і відтінків. Костюми продумані так, щоб актори при необхідності могли трансформувати, змінювати їх під час дії.

Театр пластичної драми очолюється Вірою Мішневую. Ще в 1980-х роках, освоївши техніку пантоміми і граючи в аматорській студії, вона перейнялася ідеєю створення театру, де дія розвивається без єдиного слова. У цьому випадку актор шукає нові виразні засоби через пластичний малюнок, рух і міміку. Через рух можна передати найтонші відчуття, такі, як рух думки, душі, марення, спогади, таємні бажання, сни.

Щоб здійснити свою мету, Мішнева п'ять років експериментувала у аматорської студії, створювала команду, яка освоювала складне мистецтво. Нова техніка повинна була стати чимось новим, піднявшись над традиційною технікою пантоміми та балетними уміннями.

Перша прем'єра студії відбулася в 1985 році. Спектакль називався «Мрія, або Притча про любов». Згодом виставу придбав іншу назву - «Мрійник». У 1988-му з'явилася «Альпійська балада» за повістю В. Бикова - дуже красива і трагічна історія Ромео і Джульєтти часів Другої світової війни. Після цієї постановки «Підвальна» (у всіх сенсах) студія, навіть невідома офіційно Союзу театральних діячів, була визнана офіційно. Так народився не просто новий театр, а новий театральний погляд, виник новий напрям у мистецтві, на просторі тоді ще існуючого СРСР - небачений. Називався він «пластична драма».

У 1990-98 роках театр переживав важкий період, не маючи свого приміщення.Незважаючи на це, створювалися нові вистави. У 1992 році з'явилися «Квіти пустелі» за мотивами роману А. Франса «Таїс». У цьому спектаклі використовувалися маски, як символи фантомних персонажів. Так народився новий спосіб вираження ідеї постановок.

Через 7 років, у липні 1999 року «Квіти пустелі» отримають «Гран-прі» в Керчі, на театральному фестивалі «Боспорські агони», взявши всі перші премії: за кращий спектакль, за режисуру, за головну жіночу роль (Є. Даньшина), за кращу головну чоловічу роль (В. Максименко).

У 1994 році, псоле чергового успіху - успіху вистави «Пісня самотньої душі» за мотивами «Лісової Пісні» Лесі Українки театру-студії пластичної драми був наданий статус державного. Тоді йому виділили нинішнє приміщення, в якому ще кілька років проводився ремонт.

У травні 1998 р. театр, нарешті, знайшов свій будинок. Його приміщення дуже затишно. Зал - на 50 місць. Унікальна сцена, обтягнута чорним оксамитом, стаціонарний театральний світло, звук. Набуття свого постійного театрального будинку актори відзначили інсценізацією «Ромео і Джульєтти». Пізніше Шекспір надихне акторів на постановку ще одного твору - «Отелло».

Які ще спектаклі можна побачити в театрі пластичної драми? «Портрет» - спектакль-фантасмагорія по мотивах однойменної повісті М. Гоголя, «Снігова королева» - за мотивами казки Андерсена, «Прощай Моцарт!». За мотивами пушкінського «Моцарта і Сальєрі», «Дон Гуан. Пантоміма для розумників» за мотивами також пушкінського «Кам'яного гостя», і «Маленький принц» за А. де Сент-Екзюпері.

Театр має невелику студію, де навчають майстерності пластичної драми унікальному.