Тури вихідного дня  Моринці, Шевченково, Будище: до Шевченківських святинь на Черкащині

Хата Шевченка	Т.Шевченко. Портрет Варі й Василька Рєпніних, 1844р. Полотно, олія	Т.Шевченко. Хата батьків в Кирилівці, 1843р. Папір, олівець

За Богуславом починається «земля, яку сходив Тарас малими, босими ногами». Пропонуємо Вашій увазі маршрут на батьківщину Тараса Шевченка — село Моринці, де народився геній, село  Шевченкове, де пройшло його дитинство, село Будище (маєток Енґельґардтів), де Шевченко служив у пана козачком.

Названі об’єкти оголошено Національним заповідником «Батьківщина Тараса Шевченка».

Другий варіант маршруту — подорож до Каніва, до могили Т.Г. Шевченка — національної святині. Нема останнього шляху Кобзаря, а є шлях у вічність до безкінечності. І як сонце ходить по світу, так правда України голосом Шевченка йде в усі світи. Екскурсія присвячена історії перепоховання та повернення поета навіки на рідну землю.

Організаційні питання: 

• Тривалість туру: 10 годин.
• У вартість входить: проїзд, екскурсійний супровід по маршруту, групова страховка, вхідні квитки. 
• ІНДИВІДУАЛЬНІ ЕКСКУРСІЇ — за Вашою заявкою — в зручний для Вас час, на необхідному транспорті (2,5,17,22,30,45 місць).

Садиба Енгельгардта	Будинок-музей Т.Шевченка	Тарасова хата

Людмила Шевченко

Генеральний директор Національного заповідника
«Батьківщина Тараса Шевченка»
Людмила ШЕВЧЕНКО:

«Тут б’ється серце України»

Черкащина… А ось і свята звенигородська земля, яку, за влучним висловом поета, «сходив Тарас малими босими ногами». Одним крилом район торкається Географічного центра України, що на околиці сусідньої Шполи, а іншим – тягнеться до джерел і струмків вічної і невмирущої Росі. В цих місцях, як у казковому плетиві, зійшлися гаї, діброви, яри, балки, долини, ставки, де з кожного зеленого куточка віє безсмертною Шевченковою поезією. Так мовою слова і серця змальовує навколишнє довкілля генеральний директор Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», родичка поета Людмила ШЕВЧЕНКО.

***

— Територіальний і духовний центр України – Черкащина – поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”, — розповідає Людмила Шевченко. — У цих середньонаддніпрянських селах зі славною історією та могутнім духовним потенціалом минули дитячі роки Кобзаря українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У Моринцях він уперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах – у маєтку Енгельгардта – козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави.

Історія заповідника починається з історії садиби у Керелівці, де минуло дитинство нашого поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними у 1816 році. Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала на цій садибі і мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому – його діти.

Хата Тараса

Важкими і крутими шляхами доля вела Тараса від порогу батьківської хати до Будищ, Вільно, Петербурга, Казахстану, аж до всесвітнього визнання. Але він ніколи не забував, якого роду-коріння, не цурався тої мови, «що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла...». Тричі повертався до рідної Керелівки, аби пройтися стежинами свого дитинства, схилити голову перед могилами батьків, зустрітися з братами і сестрами. Над усе мріяв жити в Україні, але не судилося…

По смерті Шевченка люди їхали у Керелівку, на батьківську садибу Пророка українського народу. До маленького зошита, першої книги вражень, вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць. Залишали в ній також багато побажань з приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування «хоч маленької музейної кімнати». В 1935 році розпочалося будівництво музею. У 1939 році до 125-ї річниці з дня народження Кобзаря відкрили літературно-меморіальний музей.

Музейні матеріали розповідали про життя та творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя. Привертали увагу оригінальні речі – стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г. Шевченка.

175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. У той час було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір’ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На місці, де стояла батьківська хата – постать 13-річного Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима – він мандрує в далекі світи, ніби щойно вийшов із батьківської хати.

1992 року літературно-меморіальний музей Т.Г. Шевченка увійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», який об’єднав села дитинства Кобзаря. На балансі заповідника знаходиться 40 об’єктів та пам’яток культурної спадщини України.

У 2006 році Державному історико-культурному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка» надано статус національного.

Заповідник є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Все на цій землі особливе, чаруюче і неповторне. Хто вперше доторкнеться до її краси, той одразу відчує трепет животворящої сили, її таємничість і чистоту. Завітайте до Тарасового краю! Будьмо єдині в святій любові до України, до чого і закликав нас Тарас Шевченко: «Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою залишиться навіки од моря і до моря слов’янська земля». Воістину наш край приречений стати Меккою українського людства…

Пам'ятник матері Тараса в Моринцях	Пам'ятник малому Тарасу на в'їзді до Шевченкового

***

…А про що ми ще довідаємося чи згадаємо, як пройдемося з Людмилою Михайлівною Шевченко дитячими стежками Тараса?

Згадаємо спершу про те, що Тарас Шевченко прожив повне трагізму і болю життя, хоч спізнав і багато доброго. Душа його була навдивовижу відкрита світові, а натура до краю вразлива. Почуття справедливості, нездоланний потяг до краси брунькували в його серці з дитинства.

Дитячі роки поета минули на Звенигородщині. Цей куточок України, найбільш густонаселений на той час, зберігав давні традиції, мав талановитих майстрів народного мистецтва, особливо багато було тут малярів-самоуків. Родючий чорнозем, своєрідний ландшафт створювали всі умови для землеробства, бджільництва, садівництва.

Народився Тарас Шевченко, як свідчить метрична книга села Моринці, 9 березня 1814 року в сім’ї кріпака. Батько Тараса — Григорій Іванович — родом із вільних низових козаків. Був людиною письменною, кохався на слові Божому. Чумакував, двічі брав у мандри й малого Тараса.

Дід поета по батькові – Іван – теж був людиною обдарованою, громадянином і патріотом України. В епілозі до поеми «Гайдамаки» Шевченко згадує, як дід, учасник Коліївщини, відчуваючи на схилі віку свій обов’язок перед нащадками, оповідав про ці події:

Столітні очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла…

В гостях у Кобзаря

Мати Тараса — Катерина Бойко — була натурою чутливою, безмежно жіночною і люблячою. Померла вона 20 серпня 1823 року (у сорок років), залишивши сиротами шестеро дітей. Тарасу тоді було дев’ять років; Катерині, яка тільки вийшла заміж у сусіднє село Зелена Діброва, — дев’ятнадцять, Микиті – дванадцять, Ярині – сім, Марині – чотири, Йосипу – два роки. Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш материнських почуттів, на які так багата була кріпачка з колишнього вільного селянського роду Катерина Бойко, — про все це переповість Шевченко в численних поемах. Образи жінок-матерів «Кобзаря» світлі, аж святі, кожна має свою неповторну грань, засвічується щастям материнства і тяжко та гірко страждає, як мати. Скільки ж треба було маленькому хлопчикові придивлятися, думати й відчувати, жити материнськими думами, щоб серце жіноче спізнати до дна… Адже поет ніколи більше не матиме оселі, сім’ї. Отож в образах жінок, створених Шевченком, слід вбачати і прекрасне зворушливе віддзеркалення незабутніх спогадів про рідну матір.

Тисячі, мільйони людей з усього світу в пошуках пізнання Тараса мандрують селами його щирого і слізного, доброго і злого дитинства.

Моринці

Село відоме на весь світ тим, що тут народився великий геній українського народу — Тарас Григорович Шевченко. Тут знаходиться садиба-музей Т.Г. Шевченка — місце, де явився світові Великий Кобзар.

Це надзвичайно мальовнича місцевість. Тут густі ліси, квітучі сади, красиві балки, велика кількість ставків та струмків. На території Моринців близько 30 рукотворних ставків, деякі з них об’єднані в каскади. Численні балки вкриті густими садками. Територія Моринців та прилеглих сіл заповідна. Село входить, і більше того, є одним із центрів туристичного маршруту «Золота підкова Черкащини».

В селі створюються необхідні умови для туристичного відпочинку. Розвивається сільський зелений туризм, розробляються туристичні маршрути. Тут можна ознайомитися з народними промислами та мистецтвом краю.

В старій метричній книзі, в якій записувалися усі народження, шлюби та смерті села Моринці упродовж десятків літ, записано:

«Частина перша – про тих, хто народився у 1814 році.
Місяць лютий, 25-те. «У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини Катерини народився син Тарас. Молитував і хрестив ієрей Олексій Базаринський».

Малий Тарас жив у хаті свого діда по матері – Якима Бойка. За давніх часів це був Копіїв куток, або Копіївщина. Сьогодні це майже центр села, а колись — глуха околиця біля глибокого, густо зарослого яру та Мориного ставу (цей ландшафт зберігається й понині).

Крайньою на кутку (околиці) колись стояла хата Копія. Як запевняють місцеві жителі, прізвище Копій походить від слова «копа», що означало тоді, крім копи хліба, сільську громаду, сходку тощо. Тоді казали: «Копа переможе і попа». А копієм називали виборного старосту ватаги, поводиря копи.

Моринський Копій і був ватагом у селі, за це його — сільського коваля, — авторитета і верховоду, недолюблювали пани. (А втім, кого з простого люду вони любили?)

Садиба Енгельгардта в Будище

Дерев'яна хата заможного козака в Моринцях

Отож сусідою коваля Копія — межа в межу — на Копіївщині був Яким Іванович Бойко, дідусь Тараса по матері. (Прізвище Бойко вказує, що предки Т.Г. Шевченка по матері, можливо, походили з бойків. Маючи нахил до торгівлі, бойки залишали рідні краї і, мандруючи українськими землями, то там, то там осідали. Тож деякі шевченкознавці гадають: «Прізвище матері Шевченка вказує на те, що у нього була домішка крові карпатських верховинців».)

За переказами, хата Копія проіснувала до 1918 року. До 1964 року на місці хати стояв невеличкий пам’ятник із цегли у вигляді стовпа із трикутним дахом, а у 1964 році, перед святкуванням 150-річного ювілею Т.Г. Шевченка, тут було покладено 18-тонний камінь з написом: «Тут стояла хата, в якій народився Великий український поет, революціонер-демократ Т.Г. Шевченко». Поруч у 1965 році встановлене погруддя Т.Г. Шевченка, роботи скульпторів Вронського і Олійника.

У відтвореній хаті Якима Івановича Бойка та Копія в наш час проводяться цікаві екскурсії. Це низенькі напівтемні дерев'яні хати з печами, лежанками, поликами, жердками для одягу, столами, лавами, скринями. Хати на два крихітні віконця з чотирма крихітними шибками…

У Моринцях і Шевченковому переконані, що мати Шевченка була вільною, а що пішла заміж за парубка-кріпака, то свідчило про їхнє велике кохання. Спершу подружжя мешкало в Керелівці, аж поки прилинула чутка: у Моринцях, якраз біля Якима Бойка, звільнилася хата...

А було так. Управитель Енгельгардта пізньої осені, як уже вдарили приморозки, зігнав моринських жінок до Мориного ставка витягувати коноплі. Дружина Копія, сусіди Якима Бойка, відмовилася заходити в студену воду — була вагітна. Але управитель велів її загнати силоміць — жінка застудилася, захворіла й невдовзі померла, не народивши дитину. Копій після похорону в розпачі кинувся до управителя і побив його. Повернувшись додому, з горя напився у хаті-пустці. А управитель тим часом — скаржитись до пана. Копій і отямитись не встиг, як був закутий у кайдани і — в Сибір. Хата зосталася порожньою, ніби нічиєю — із Сибіру, як відомо, засланці не поверталися, а рідні в коваля не було. Про це довідалась Катерина — і до чоловіка, а той — до пана, пан дозволив, і молоде подружжя невдовзі перебралося у 1810 році у Моринці, в покинуту хату Копія...

Ось у тій хаті бунтаря Копія 9 березня 1814 року народилася третя дитина Григорія і Катерини Шевченків — хлопчик Тарас...

Але на цьому драматична історія, пов'язана з Копієм та його хатою, не скінчилась. Бідно жили Шевченки з трьома дітьми, та все ж своя хата хоч трохи зігрівала їм душі. Та, виявилось, недовго. Тарас тільки-но залишив колиску, плетену з лози, зіп’явся на ноги, як одного пізнього дощового надвечір'я до хатини постукали, й поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чолов'яга в латаній свитині.

Могили батьків Тараса

— Сідайте, — озвалася з лежанки Катерина Якимівна, — гостем будете.

— Гостем? — хрипко перепитав незнайомий. — У своїй хаті???

Так, то був коваль Копій. Він розповів, що втік із Сибіру, після тяжких пригод дістався на Вкраїну, дійшов до рідного села і ось... до своєї хати. Почастували Шевченки пізнього гостя чим змогли, він подякував за хліб-сіль та й розчинився в дощовій темряві...

— Господи, — сплеснула руками Катерина Якимівна, — і де ж він тепер притулить свою голівоньку? — а в самої інше на гадці: як далі жити в хаті, господар якої переховується в пущах?

Згодом почали ширитися чутки, що Копій у навколишніх лісах зібрав таких, як і сам, відчайдушних козаків, нападають вони на панів по дорогах, а гроші роздають бідним.

Ні-ні та й навідувався Копій до Шевченків ночами — то хліба, то шмат сала попросить, то переночувати. Іноді з'являвся напідпитку, бурчав: «У моїй хаті живете задурно...». Для Григорія і Катерини то вже було не життя. Бачив це і Яким Іванович Бойко. Тож якось у неділю подався до свата Івана. Випили по чарчині, погомоніли, побуркалися — та й склалися по 100 рублів і купили в Керелівці хату для дітей з онуками. Наприкінці 1815 року Шевченки змушені були переїхати до Керелівки (нині Шевченкове).

Шевченків дуб

Будище

Село розкошує між Моринцями та Шевченковим. Відвідувачі батьківщини Тараса Шевченка обов’язково бувають у ньому. За часів Т.Г. Шевченка тут був маєток Енгельгардтів, у якому малий Тарас служив козачком у 1829 році.

Сьогодні від маєтку зберігся будинок, льох, сад та алея каштанів, що веде до будинку. Зберігся й дуб, у якому Тарас Шевченко ховав свої малюнки. Він отримав в народі назву «Шевченків дуб».

Перед в’їздом подорожніх зустрічає пам’ятник молодому Тарасу Шевченку , а біля маєтку — пам’ятна дошка, на якій зроблений відповідний напис.

Шевченкове (до початку ХІХ ст. – Керелівка, до 1929 р. – Кирилівка)

Перша згадка про село датована в історичних джерелах 1618 р. У середині ХVII ст. на карті Г.-Л. де Богдана позначено поселення біля «Кереліва лісу». Поруч із селом проходив відомий торговельний «Чорний шлях». Існує кілька переказів про заснування села. Згідно з однією, в цій місцевості оселився першим козак Кирило, навколо якого стали селитися інші люди. У 1768 р. селяни брали активну участь у відомому повстанні «Коліївщина». В селі народився дід поета — Іван Андрійович та батько — Григорій Іванович. Дід прожив довге життя, був свідком Коліївщини, про що часто розповідав онукові. Помер він на 88 році життя у 1849 році. Після одруження та переїзду в селі жила й мати поета Катерина Якимівна, тут народилися сестри Тараса Шевченка Катерина, Ярина й Марія, брат Йосип.

Жалюгідний вигляд мала Кирилівка за часів Шевченка. Достатньо відвідати хату дяка з маленькими віконцями, побудовану 1782 року, яка була не найгіршою в селі. Збережена вона тому, що після смерті батьків Тарас Шевченко деякий час жив у дяка, допомагав по господарству та вчився малювати. Відвідавши Кирилівку у 1843 році, Шевченко намалював в альбомі олівцем хату, в якій минуло його дитинство, та портрет діда Івана.

Тарас Шевченко неодноразово згадував Кирилівку в автобіографії, листах, поетичних і прозових творах. У 1908 році на місці батьківської хати односельці встановили млинове колесо з написом: «Тут була хата Т.Г. Шевченка».

Древній млин під небом вічності

Незважаючи на заборону з боку царизму, в селі широко відзначався Шевченківський ювілей у березні 1914 року. Тоді ж на гроші, зібрані діячами культури Києва і студентською молоддю, викупили садибу батьків Шевченка. З того часу вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди із різних місць. Пам’ятним у житті села став Шевченківський ювілей 1929 року — 115 річниця від дня народження поета. Саме тоді на урочистих зборах село було перейменовано в Шевченкове.

Недавнє впорядкування пам’ятних місць села, що пов’язані з Т.Г. Шевченком, відбулося у зв’язку з наступними його роковинами. У садибі батьків відтворено за малюнком поета 1843 р. хату, в який виріс Тарас Шевченко, упорядковані могили батька та матері поета (їй і величний пам’ятник поставлено) та інші шевченківські місця.

В експозиції літературно-меморіального музею відвідувачі можуть познайомитися також з історією села, цей зал відкрито ще у 1967 році.

***

— Українець може й не побувати на Курилах чи Канарах, — завершує розповідь Людмила Шевченко, — а в Моринцях, Будищі, Шевченковому — сам Бог велів. Бо тут закопаний пуп нашого народу. Тут б’ється серце України. За переказами, Тарас мав феноменальну пам’ять. Все, що він почув, побачив, живучи в Україні перші чотирнадцять з половиною років, запам’ятав у найтонших подробицях і згодом повідав своєму народові та й усьому світові в новій якості — геніальних творах живопису та красного письменства. Запам’ятав Тарас спогади очевидців про найбільше з гайдамацьких повстань – Коліївщину 1768 року. Запам’ятав назви річок, сіл, міст, де побував, чумакуючи з батьком, шукаючи по всій Звенигородщині учителя малювання. Всотував з молоком матері історію, фольклор свого народу, його характерні національні особливості, традиції. Побут селянський був тяжкий, але водночас і поетичний, глибоко філософський. Як і кожна сільська дитина, малий Тарас спостерігав цікаві і самобутні обряди весіль – найбільших свят у житті селянина, відкривав для себе їх життєдайну силу, високу етику і красу.

Підготував Микола КРАМАР, журналіст

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро»

Липень 2011