Тури вихідного дня  Вас зустріне українська традиція: хата пана Савки

Ворота до хутора Савки відчинені для бажаючих поринути душею до наших національних джерел

У найстаршої, більш ніж 300-річній, хаті Київської області — «живий» етнографічний музей. Живий тому, що знаходиться в неї не музейна експозиція, а проживає і шанують гостей українська родина. Власники цього незвичайного хутора зустрічають гостей в національних костюмах, з хлібом-сіллю, та пригощають частуванням, приготованим вручну, без сучасних кухонних агрегатів. Ви потрапляєте в атмосферу справжнього українського сільського побуту, а конкретно — побуту поліщуків — жителів українського Полісся, півночі України. Так жили українці на хуторах ще з півстоліття тому. Поринути в справжнє, не кіношно-навмисне, життя старого поліського села можна в хаті пана Савки.

Тут немає жодного експонату під склом або відгородженого мотузочкою. Навпаки, будь-який предмет можна спробувати в дії. На музейному хуторі зібрані вила та граблі, молоти і ціпи, ступи і ваги, сокири та бочки. Понад сто років тому зліплені з глини всі ці горщики та глечики, миски і чашки. Можна попрацювати на ткацькому верстаті та на столярному, на прядках і з гончарним кругом, нарешті, спробувати себе у нелегкій роботі коваля.

Стіни хати — це справжнє дерево трьохсотлітньої давності. Напис на одній з балок чітко вказує дату — 1786 рік. Поруч — друга хата, на півстоліття молодше, 1850-х років. І це — не хата навіть, а цілий садибний будинок малоросійського поміщика, привезений з Житомирщини, і відкритий для відвідування восени 2009 року. Так виник хутір пана Савки, святковий етнографічний музей з привітними господарями, де відроджені традиції і звичаї колишніх часів.

За тесовим столом під образами, прикрашеними рушниками, гостей вшановують стравами, приготованими за бабусиним рецептом. Борщ з пампушками, печиво, гарбузова каша, вареники — з сиром, з капустою, з маком... А ще — узвар із сухофруктів, і наливки — з малини, сливи, терну. Це неможливо описати, це потрібно спробувати! Господарі гарантують повну автентичність рецептів та екологічну чистоту продуктів. На кухні — звичайна піч, різновеликими макітри, глечики та глечики. Жорна для молотьби пшениці, ступа — для проса. На стінах — зав'язані в косу цибуля та часник, пряні лісові трави.

Ви зможете побачити, як працює старовинна кузня з двокамерними хутром, як замочують попелом і перуть у річці білизну, відбиваючи його «прачем», як прядуть лляні та конопляні нитки. Пан Савка демонструє, як заточити косу, як намесіть глину, як підкувати коня. А на його затишному подвір'ї — і пасіка, і криниця, і погріб з продуктами, де чекають своєї години наливочки і настоянки чудодійної сили...

Музейний хутір пана Савки зародився в 2004 році, коли господар вирішив відновити придбану їм стару хату. Тоді і з'ясувалося, що він тепер є володарем справжнього раритету: хат такої давнину по селах вже не знайти. З відновлення цього житла і почалося захоплення господаря народними культурою і побутом. Дружна команда сімейного хутора тепер володіє однією з найпопулярніших пам'яток в дусі етнографічного, «зеленого», туризму, і постійно розширює свою колекцію. І не просто розширює, а дає нове життя речей, інструментів, рецептами, обрядів.

Гостей пана Савки чекає тригодинне дійство, в яке входить: зустріч з хлібом-сіллю; показ старовинних ремесел (кузня, гончарство, ткацтво і т.д.); розповідь-вистава про найближче за часом свято народного календаря. Звичайно ж, їжу та напої чекати також не придеться!

Організаційні питання:

• Тривалість екскурсії — 6 годин
• Тип екскурсії — автобусна
  
• Гіди-перекладачі (англійска, німецька, французька, італійська та інші мови; ліцензовані; найвища кваліфікація) — до Ваших послуг.
  
• ІНДИВІДУАЛЬНІ ЕКСКУРСІЇ — за Вашою заявкою — у зручний для Вас час, на необхідному транспорті.

Отак поступово-поступово — та й назбиралася купа надзвичайно цікавих речей із національного побуту наших пращурів

Староста Савка

Староста Савка —
керівник етнографічного музею
«Хутір Савки»:
«ДО НАС ЛЮДИ ЇДУТЬ НА ГОСТИНИ»

Якщо в календарі славнозвісного барона Мюнхаузена значилося 32 травня, то у пана Савки з хутора побіля Києва на нинішній травень випало аж 48 днів.

Господар хутора (староста) лічить дні по-своєму — за кількістю гостин на обійсті. А гостинами він називає, як здавна ведеться в Україні, візити бажаних гостей та особливий стан душі, за якого виявляється щирість і щедрість хазяїв оселі. Тож аби вкласти у календарний місяць ті ж самі, скажімо, 48 днів, панові Савці з родиною випадає двічі, а подеколи й тричі від світання до смеркання зустрічати гостей, розказати-показати своє обійстя, дати кожному можливість помацати дивовижну річ, заспівати старовинної пісні і, звичайно ж, почастувати смачненькою печенею зі старезної печі з намальованими на її комині пташечками...

— Ще від діда я затямив: є пташечки худенькі, а є грудасті, — каже пан Савка. — Оце я так і намалював їх тут. Грудасті ніби живуть у печі, часом вони відлітають у світ інший, до наших предків. А ці, худенькі, щойно повернулися звідкись, розказують нам, що чули-бачили…

Але про все по порядку. Про що розпитували-слухали пана Савку на його хуторі, схованому в затінку на окрайці села Нові Петрівці, а тепер і вам перекажемо.

— Звався так колись мій дід — Савка, Сава Іванович, — розпочинає свою «екскурсію» господар. — Заможним і мудрим селянином був, жив на хуторі неподалік тутешніх місць. Ні, багатієм не став, але завжди в його кишені якась копійчина водилася. Тому й у сумнозвісному 33-му році моя мама, Ганна Савківна, так і не зрозуміла, що то був рік страшенного голоду. Бо дід не тільки мав, а й завбачливо вкинув у озеро мішок-другий із борошном. Воно хоч і позалипало, а все ж із нього виходило щось їстівне, газиків із лободи дідова родина не їла, хоча сім’я була немалою — 4 сини і 3 дочки, та ще, звісно, сам дід Савка з бабунею...

Садиба заможного селянина

Дворянська садиба

Тож ота хутірська думка зі спогадами про селянську мудрість діда Савки жила в мені підсвідомо завжди, де б і чим я не займався. Й коли зародилася оця наша ідея про старовинний український хутір (а це сталося 2003 року), то я збагнув, що все життя моє в мені самому живе мій ангел-хранитель в образі діда Савки. Тому й хутір свій «приписав» дідові, а себе назвав його іменем і «призначив» старостою хутора. А вже як усі ми гуртом стали шанувати Саву Івановича й увесь світ тепер знає, хто такий Сава з хутора побіля столиці України, то показуємо істинно дідову свиту, і його скриню, і безмен, і лавку, на якій дід Савка міг сидіти…

Запитуєте, чого міг сидіти, а не сидів? Переконаний, що таки сидів на тій лаві і не раз, хоча сам я того, звісно, не бачив. Але достеменно знаю інше: лавка, яка зберігається нині на нашому хуторі в Нових Петрівцях, здавна стояла під хатою діда Омелька — брата діда Савки. Омелькова ж хата збереглася, а Савчина — ні.

Може, й оцей жаль-туга від того, що в часі щезають дорогі нашому серцю реліквії, якось на підсвідомому рівні зробив своє діло, коли мені спало на думку придбати оцю земельну ділянку в Нових Петрівцях зі старезною хатою баби Марії, яка теж пішла у вічність. А придбавши, замислилися: що з тією розвалюхою робити? Бо ж баба Марія, доживаючи віку самотньо, не мала снаги до пуття доглядати за хатою, почистити димоходи від сажі — мишва зробила в них таке кубло, що доводилося топити піч «по-чорному». Світлиця стояла всуціль чорною від сажі. Коли заходив до хати, то одежа димом просякала враз. Згодом лопатою здирав набіл із сажею та глиною…

А від баби Марії ще й досі лишаються дрова, рубані колись нею ж. Зосталося й немало ще якогось «непотребу», як казав той чоловік, що продавав бабине обійстя. Голка для шиття, наприклад, яку давним-давно викували в кузні й філігранно вушко в ній проточили… Якісь шкарбані — чоботи латані-перелатані, але дивовижної ручної роботи, унікальні… Діжка для хліба. Хлібна! Свята в домашньому ужитку!

Сам же я, навіть коли мешкав у Києві, завжди стягував на мамине подвір’я, що в Іванківському районі, всяку всячину з колишнього селянського побуту — старезні ночви, ткацькі верстати… Коли запитували: «Навіщо?», казав: «Мені треба». Знайшов старезну іржаву сокиру — виявилося: її кував майстер, який ставив на таких виробах свій значок — цифру, порядковий номер сокири. У мене таких уже дві, позначених цифрами «86» і «97». Є ще старша сокира — аж із кам’яного віку. Маю ваги 1795 року. Вони лежали в коморі, покриті товстим шаром іржі, а почистив — унікальна річ, виявляється. Або й така дивовижа: безмен — така собі непоказна «паличка», на якій можна зважити і 2 й 400 грамів, і 2 кілограми, і 8, і цілий пуд. Я й сам пам’ятаю: колись у нашому селі був дід, який часто продавав яблука, на своєму безмені міг зважити одне яблучко, або й кіло, і пуд, і навіть два пуди. «Паличка» ніколи не обважувала, показувала тютілька в тютільку.

Отак поступово-поступово — та й назбиралася купа надзвичайно цікавих речей із національного побуту наших пращурів, які хотілося показувати і про які бажалося розповідати людям. Та ще оця хата баби Марії настрою додала. І спогади про діда Савку... Потроху всього. Отак і визріла думка про етнографічний музей. Але музей незвичайний, діючий Хоча попервах сміху було багато: «Ви чули таке: батько зробить музей і з усього світу приїжджатимуть на нього дивитися…» — «Авжеж, — казав на те дітям, — ще й як приїжджатимуть, а ви записувати всіх будете у книзі гостей…»

…А вже коли мали з’явитися перші гості — шестеро корейців, то саме по собі постало питаннячко: треба ж якось пригостити людей. «А чим? — спитала дружина. — У нас ніби й немає нічого такого, баликів там усіляких…» — «І не треба баликів, — кажу. — Вареників наваримо, картопельку в печі умліємо, сальця наріжемо… Як здавна водиться в українських хатах».

Камінний змій-календар

З тієї самої миті ми не проводимо ніяких екскурсій, на хутір Савки люди їдуть на гостини. Ми ніколи нікого не повчаємо і не кажемо, що все знаємо про культуру та побут дідів-прадідів. Стараємося поділитися тим, що нам добре відомо і що можемо показати на своєму обійсті. Прислухаємося й самі до цікавих речей, якими діляться наші гості. Сповідуємо хліборобську культуру, бо всі ми з хліборобського роду. І ваші діди-прадіди були хліборобами, і ваші були, і ваші, й ваші теж…

Гостей зустрічає вся наша родина — я з дружиною, дочкою та сином, з тещею й тестем. Коли бажаючих багатенько одразу завітало, допомагає кум. Випікаємо хліб. Тільки для вас, любі гості! Сьогодні у нас більше нікого не буде. Вся родина зустрічає тільки вас. Всі ми посміхаємося. Гості приїхали за хорошими враженнями, за позитивними емоціями. «Чи можна сфотографуватися у вашій хаті?» — запитують. — «Авжеж! Ви за тим і приїхали…» — «А на воза дозволите залізти?» — «Залазьте, ще й покатаємо двором…» — «А міхура у вашій кузні дасте покачати?» — «Візьміть ще й дебелого молотка, вдарте по розпеченому залізяччю…»

Можна й на гончарному крузі спробувати щось виліпити, принюхатися до порепаної від часу дерев’яної медогонки або такого ж старезного самогонного апарату… Чи ось до такої надзвичайно духмяної м’яти — канупер. Рідкісна рослина, бо забута. А у моєї мами на городі завжди була. І ось цей чебрець, і такі ось «мамині» васильки… Зараз ви поїдете — буду поливати, а підростуть — гостям даруватиму…

Коли, бува, я не маю змоги зустріти гостей, то теща, Валентина Семенівна, чудово справляється з роллю господині. Спочатку соромилася: «Буду казати людям «гладижка» замість слова «глечик», засміють…» — «То й добре, — заспокоював її, — Ото так, як говорите поміж себе в селі, так і кажіть гостям. У цьому й сенс».

Гостини на хуторі Савки

А син і дочка прекрасно контактують із ровесниками чи дітьми, по-сучасному пояснюють деякі мої вирази. Наприклад, я кажу гостям: «Коли заходите до хати, то повертайте направо, бо праве — то головне, а ліве — не дуже добре». Син про те ж саме, але по-своєму: «Бо ж знаєте, що наліво ходити — то погано…» Або: «Є таке поняття — «лівий чувак»… І діти — га-га-га, для них це зрозуміліше. Але всі однаково розуміють: наліво звернете — до комори потрапите, направо — увійдете до світлиці. Й обов’язково відчуєте легкий запашок диму. То дух печі, за ним якраз і їдуть люди, хто виріс на печі або знається на українському побуті. Справді, коли хата довгенько постоїть нетопленою, як оце зараз, то обов’язково триматиметься запашок диму. Теща інколи каже: «Ой, зятику, у тебе знову смердить у хаті димом». Відказую: «Ні, то пахне димком…»

…Запитуєте про хати на обійсті? Оця, менша, — то хата баби Марії, колишньої господарки тутешнього дворища. Старезна оселя. На сволоку збереглася вирізьблена дата побудови — 1786. Ми обладнали її за типовим зразком облаштування садиби заможного селянина. Умовно кажучи, це хата мого заможного колись діда Савки. Тут частуємо невеличкі групи гостей.

Більшу хату назвали дворянською садибою. Вона збудована 1854 року. Колись належала знатним родам Стретовичів та Васяновичів. Ми купили її в селі Мелені Коростенського району Житомирської області, розібрали й перевезли на свій хутір. А он там, недалечко від хати, на підставці виклали зі 158 камінців змія — стільки років виповнилося хаті з Полісся. Вийшов такий собі змій-календар. Каміння, до речі, я привіз із залишків млина діда Савки…

Усе на нашому хуторі натуральне, має власну легенду. Подаємо борщ від баби Мотрі. Чому? Бо саме такий борщ баба Мотря готувала. А варенички — від тещі. Тут теж ціла легенда є. Коли ми з моєю майбутньою дружиною навчалися на курсах, то вона запросила мене в гості. Частували варениками. Такими смачними, що я зрозумів: усе, приїхали. Майбутня теща вареничками полонила. Тож кажу тепер гостям: спробуєте вареничків від моєї тещі — закохаєтеся одразу. Є гості, які за одним махом два вареники до рота кладуть, а бувають такі, що без ножа самі не надкусять. Трапився якось серед гостей поважний добродій — господар солідної столичної ресторації. Спробував наших вареничків та й мовив: пришлю до вас по науку своїх кухарів, вони хоч і в печі, як ви, готують, а все ж душі в їхніх варениках немає… Легенду маємо навіть у свіжісінькій, щойно з печі, ковбасі. Бо треба бачити, як прискіпливо, за власною спеціальною методою староста хутора, тобто я сам, вибирає м’ясо й сало на київському базарі!

Учора були тут американські студенти, сиділи за цим довгим столом у дворянській хаті. Кажу їм: якщо ви були в українській хаті і не скуштували сала, борщу з пампушками та часником, не пригубили горілки і не посмакували варениками, то на Україні ви не були. А якщо не бачили як співають-веселяться українці, то про культуру нашу ви нічого не відаєте. Спробували і надивилися заокеанські гості всього потрошку. Послухали українських пісень (ми співпрацюємо з двома-трьома фольклорними колективами, гончарями, різьбярами). І в кузні кували, самі вибивали з металу значок — комп’ютерну «собачку»…

Частенько телефонує голова сільради: школа хоче діток привести на хутір Савки. Будь-ласка, дітям завжди й особливо раді. На возі для них — ціла купа всілякої дивовижі з лісу: гілка, схожа на голову оленя, корінь неначе лялька… Звертаємо увагу: предки наші були дуже мудрими людьми, мали вроджений хист. Не обов’язково треба мати талант скульптора — у лісі можна знайти і лялечку, і козлика, творча фантазія дозволить зробити що завгодно. Намагаємося показати велич тих людей, які жили до нас, які власними руками й розумом створювали геніальні речі. Демонструємо дітям ковальство, ткацтво... А ще їм подобаються узвар і коржики пана Савки. На таке частування сходяться не тільки дітки нашої школи, їдуть із Києва, Вишгорода, традиційно приїжджають вихованці елітної школи з Москви. Нагороджуємо юних гостей хутірською грамотою із сургучевою печаткою, багато з них стають дійсними членами хутора…

А віднедавна мамам припало до вподоби влаштовувати на хуторі ще й дні народження своїх дітей. Подивилися на те старшенькі дітки та й заходилися замовляти собі весілля у наших хатах під солом’яними стріхами… Вподобали хутір і кіномитці — на обійсті знялося вже кілька поважних фільмів: за творами Лесі Українки, Ольги Кобилянської…

Словом, на хуторі завжди людно й гостинно. Тож іноді, й справді, на місяць випадає ніби більше днів, аніж у календарі. Адже щоб зустріти бодай одну групу у кількості 40-45 осіб, треба добряче впріти, спресувавши в одному дні кілька. Тож, прошу, побажайте нам сил і здоров’я, аби ворота до хутора Савки й надалі були відчиненими для бажаючих поринути душею до наших національних джерел.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро»

Червень 2011