Адреса: 04071 Україна, Київ, Поділ, вул. Щекавицька, 30/39, оф. 4 E-mail: info@primetour.uaТел. +38 (044) 207-12-55Ліцензія туроператора АГ №580812Карта сайту

Свірзький замок Львівська область
 
+38 (044) 207-12-55
+38 (096) 940-00-00
+38 (099) 550-00-00

Мы поддерживаем
реформы в Украине
и работаем
исключительно через
расчетный счет!
Свірзький замок Львівська область
Середа, 05 Жовтня 2022

Меню

Новини Культури > Духи і привиди київської опери

Інеса БЛЮМ, журналіст.
Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Чи витає дух знаменитого реформатора Російської імперії, найвідомішого її прем'єра, Петра Столипіна, в кулуарах київського оперного театру? Як знати. На полтергейст тут не скаржаться. Але постріл, що прозвучав 1 вересня 1911 року в партері Опери, назавжди змінив її історію. І сам театр став не просто підмостками, на яких розігрується драма мистецтва, а й місцем людської трагедії.

Народжений у вересні

Вересень − узагалі знаковий місяць в історії київського Оперного театру. 15 вересня 1901 року, майже 110 років тому, він був урочисто відкритий. Столипін був смертельно поранений 1 вересня 1911 року. У вересні 1941-го з підвалів Опери німці, навчені гірким досвідом після тотального руйнування Хрещатика, почали вивозити вибухівку, «дбайливо» залишену там працівниками НКВС. Якщо б не арійські поціновувачі високого мистецтва, що дуже любили послухати в тутешніх стінах Вагнера, театру в тому вигляді, яким він дійшов до нас, могло б і не бути на київській землі. Замість нього стояв би який-небудь помпезний шедевр сталінської архітектури − адже ще у 1936 році Оперний театр планували перебудувати у «пролетарському дусі».

Нинішня будівля театру з'явилася після того,
як попередня у 1896 році згоріла дощенту

Нинішня ж будівля театру з'явилася після того, як попередня у 1896 році згоріла дощенту. Це, до слова кажучи, − одвічна біда усіх театральних будівель, начинених декораціями, костюмами, завісами, дерев'яною оздобою, та іншою фурнітурою... Після пожежі кияни оголосили, не багато не мало, всесвітній конкурс на проект свого нового театру − хвалити Бога, Київ на той момент перебував на піку небаченого до того часу будівельного буму, що почався за десятиріччя до того, і тривав до самої революції. У результаті конкурсу переміг не який-небудь іноземний метр, а цілком петербурзький архітектор, правда, з німецьким прізвищем − Шретер. За проектом архітектора півовал будівлі розчленовували сім арок, за аналогією з сімома нотами музичної гами. Між арками − театральні маски, що символізують муз трагедії Мельпомену і комедії Талію. Крилаті генії над центральним входом − добрі духи-покровителі оперного мистецтва і всієї будівлі. Дійсно, з того часу його (якщо мати на увазі саме будинок) чекала щаслива доля: сім десятиліть простояв театр, не потребуючи реконструкції, у війну не загинув, не горів.

Автентичність Опери приваблює і манить. Театри взагалі мають властивість концентрувати час у замкненому просторі, ніби запаюючи його в стінах старих гримерок, переходів, анфілад і вбиралень. Потрапляючи в такий витвір архітектури, розумієш, якого високого значення надавали театру наші предки. У часи, коли телебачення та Інтернету ще не було, театр і книга були основою освіти, розваги та навіть громадянської пропаганди. Свого часу бельгійська революція 1830 року почалася з того, що люди надихнулися виставою «Німа з Портічі» присвяченій подіям повстання 1647 року в Неаполі. Київська опера на революційні хвилювання не провокувала, зате завжди викликала інші емоції − насолоду, естетичний катарсис.

Театр, між тим, будувався аж ніяк не під нестримні возвеличення. Серед фанфар, які гриміли з приводу того, що Київ отримав, нарешті, відмінну оперну будівлю, звучали і голоси критиків. Знаменита газета «Киевлянинъ» писала: «Зовнішній вигляд театру вкрай непривабливий: негарна споруда сидить посеред площі, немов величезна незграбна черепаха. Враження ще більше псує непривабливе оздоблення будівлі. Декоративні прикраси зали для глядачів відрізняються простотою і бідністю...»

Високоповажний критик, напевно, мав з чим порівнювати. Можливо, Віденська, Паризька або Одеська опери й були більш оздоблені та насичені золотом. Але ж свого часу, в 1860-х роках, та ж Віденська опера − прародителька цілої плеяди наступних оперних будівель світу − була ославлена у пресі як «безглуздий ящик». Сварив проект тоді й сам австрійський імператор. У результаті чого один із його архітекторів помер від інфаркту, а другий покінчив із собою.

У нашому ж випадку архітектор Шретер помер, не доживши кілька місяців до того, як театр урочисто відкрили. Йому було 62 роки. Але ніхто із сучасників смерть архітектора із критикою його дітища не пов'язував: усе-таки до 1901 року подібний стиль уже не викликав настільки бурхливі емоції, як за 40 років до цього. Та й Микола ІІ, на відміну від імператора Франца-Йосипа, особистої думки про недоліки київського будинку театру не висловлював. Однак саме тому, що останнім завершеним за життя Шретера проектом була будівля Київської Опери, ми маємо право говорити про нього як про «лебедину пісню» видатного зодчого.

Постарався Шретер на славу. Глядацька зала вміщала більше півтори тисячі глядачів і мала найбільшу на той момент у Російській імперії оперну сцену: ширина − 34,3 м, глибина − 17,2 м, висота − 22,7 м. Арку головного входу до театру спочатку вінчав герб Києва, який пізніше замінили грифонами, що тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. Фасад будівлі був прикрашений бюстами Шевченка, Глінки і Сєрова, які були подаровані місту артистами петербурзького Маріїнського театру.

Пам'ятник Петру Столипіну
на Думській площі (нині Майдан Незалежності)

Зняття пам'ятника П. Столипіну. Березень 1917 року

Момент трагедії

Петро Аркадійович Столипін

1 вересня 1911 року у київській опері показували «Сказання про царя Салтана». На виставі був присутній імператор Микола ІІ із дочками і представницькою делегацією Кабміну на чолі з прем'єр-міністром імперії Столипіним. У другому антракті, коли прем'єр розмовляв коло бар'єра оркестрової ями з міністром двору бароном Фредеріксом і земельним магнатом графом Потоцьким, до нього несподівано наблизився худорлявий молодий пан і двічі вистрілив із браунінга. Він знав, куди стріляти − але перша куля потрапила в руку, якою Столипін інстинктивно захистився. Зате друга увійшла в печінку. На ті часи це було смертельно − як і за 70 років до того у Пушкіна; лікарі не змогли врятувати другу особу імперії.

Столипін не помер відразу лише тому, що куля зрикошетила від хреста Святого Володимира на мундирі прем'єра. Після поранення він важко опустився у крісло і спокійним голосом промовив: «Щасливий померти за царя». За того самого царя, який уже давно ненавидів популярного і жорсткого управлінця, що намагався щиро змінити хід історії ввіреної йому держави. До цих пір історики вправляються у красномовстві досліджуючи причетність царської охорони до загибелі Столипіна та участь у змові самого імператора. Адже саме охорона видала вбивці квиток на виставу.

На допитах вбивця не сказав нічого. Він знав, що увійшов до історії. А тільки цього синові одного з найбагатших київських магнатів і домовласників, що зв'язався із соціал-демократами і врешті-решт став убивцею, було й треба.

Винос тіла Столипіна з лікарні братів Маковських

Могила Столипіна на території Лаври (наші дні)

Столипін помер через 10 днів у клініці братів Маковських на вулиці Маловолодимирській (нинішньої Олеся Гончара). Богрова повісили на Лисій горі на світанку 12 вересня − і він став найвідомішим із сотень безіменних страчених і таємно похованих у надрах наймістичнішої гори Києва.

Подейкують, що Столипін і так був напередодні відставки, і терорист Богров просто позбавив його забуття, покривши посмертною славою мученика. Як би там не було, київська опера отримала свою фатальну ауру, яка повинна бути у кожного поважного театру.

Тривожні часи

На 18-му році ХХ століття настала, як відомо, інша епоха, фатальна вже цілком. За часів Української Держави київська Опера іменувалася Українським театром драми та опери. У серпні 1918 р. на українську мову були пекладені опери «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Єврейка», «Мадам Батерфляй». Українська преса того часу писала, що українська державна опера має всі підстави і потенціал стати одним із кращих театрів свого часу, разом із тим застерігаючи, що вона «не повинна повторити історію Петроградський державних театрів, які пропагували чужу населенню і громадянству культуру…»

Коли в наступному 1919 році більшовики вперше серйозно «отаборилися» в Києві, театр перейменували на честь одного з ідолів світової соціал-демократії − Карла Лібкнехта. Ім'я німецького революціонера театр носив 20 років. Змінювався тільки його статус − у 1926-му він став Київською державною академічною оперою, а в 1934-му, коли столиця України перемістилася в Київ, − був названий Академічним театром опери та балету УРСР. І тільки у 1939 році, на черговий помпезний шевченківський ювілей (125 років із дня народження), йому присвоїли ім'я поета. Бюст Шевченка, безглуздий і огрядний, на фасаді театру з'явився лише на початку 1980-х, після генеральної реконструкції будівлі.

У 1930-і роки театр утратив і бюсти російських композиторів − їх тоді не шанували, називаючи буржуазними. З тильного боку були прибудовані приміщення репетиційних залів.

У роки Великої Вітчизняної війни трупа театру була евакуйована до Уфи, потім до Іркутська, а в 1944 році повернулася до Києва. Але і в окупованому місті будівля оперного театру було у фаворі − істинні арійці любили високе мистецтво. Виникла нова трупа. Відкриття театру, після розмінування підвалів, відбулося 27 листопада 1941 року. Оперу назвали Grosse Оper Кiew. Для нових господарів життя мовою оригіналу виконувалися, звичайно ж, опери Вагнера − «Лоенгрін» і «Тангейзер». Проте, на сцені йшли й інші твори − «Пікова дама», «Наталка Полтавка», «Кармен», «Аїда». А, наприклад, 20 червня 1942 року на честь приїзду до Києва рейхсміністра східних територій Розенберга і рейхскомісара України Еріха Коха в театрі показали балет «Коппелія» Лео Деліба.

Водночас оперний театр виявився залучений і до підпільної діяльності: провідна його солістка Раїса Окіпна, обласкана німецькою владою, виявилася членом комуністичної групи Івана Кудрі. Разом із ним вона була заарештована і замучена німцями приблизно восени 1942 року.

Спокійна зрілість

Джузеппе Верді «Травіата»

У повоєнні роки репертуар театру був доповнений творами радянських композиторів. Серед видатних досягнень слід виділити постановку «Катерини Ізмайлової» Д. Шостаковича, яка була нагороджена Державною премією ім. Т. Шевченка (1975).

У різні роки в театрі працювали знамениті диригенти Натан Рахлін, Костянтин Симеонов, Степан Турчак, вокалісти Борис Гмиря, Арнольд Азрікан, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Лариса Руденко. До речі, співав на цій сцені і Шаляпін.

У 1983-88 роках була проведена капітальна реконструкція театрального приміщення − вперше за 80 років. Шретер будував на славу! Реставратори внесли значні зміни у закулісну частину театрального приміщення, що дозволило збільшити кількість репетиційних залів, гримувальних. Було обладнано спеціальний хоровий клас. Також було збільшено розмір сцени до 20 м вглиб і 27 м у висоту. Загальна площа сцени тепер становить 824 кв. м.

Під час реставрації замість старовинного органу був встановлений новий, збудований на замовлення чеською фірмою «Рігер-Клос». Було переобладнано й оркестрову яму, в якій зараз одночасно може розміститись 100 музикантів. Нові корпуси, збудовані «під старовину», перекрили спуск із Театральної площі на вулицю Лисенка позаду Опери, зробивши її напівзамкненим сквером. Тоді ж Опері повернули її первісний колір, який був зафіксований ще в описах 1901 року.

Київська Опера завжди відкрита для Вас

З 1992 по 2000 роки балетну трупу Національної опери України очолював один із найвідоміших українських хореографів Анатолій Шекера (1935-2000), з ім'ям якого пов'язані досягнення українського балету останніх трьох десятиліть ХХ століття. Крім класичних вистав − «Лебедине озеро» та «Лускунчик» П. Чайковського, «Раймонда» О. Глазунова, «Коппелія» Л. Деліба − він порадував глядача постановками багатьох сучасних творів, зокрема, «Лілією» К. Данькевича, «Спартаком» А. Хачатуряна, «Ольгою» Є. Станковича, «Легендами про любов» А. Мелікова, додавши в балет поліфонізм танцю, симфонічну розгорнутість хореографічної партитури. Його постановка балету «Ромео і Джульєтта», яка дебютувала у променях рампи в 1971 році, вже 30 років не сходить зі сцени. Вистава була показана у багатьох країнах і відзначена медаллю ЮНЕСКО як найкраща інтерпретація твору великого Прокоф'єва.

І сьогодні, відзначаючи свою 110-у річницю, київська Опера завжди відкрита для Вас!

Лютий 2011.