Музеї Києва  Музей пожежної справи

Адреса: вул. Малиновського, 6

Телефон: 418-35-02

Час роботи: 10.00 − 15.00

Вихідні дні: п'ятниця, субота, неділя

Найбільша пожежна частина у Європі знаходиться в Києві. Музей пожежної справи дозволить вам познайомитися з історією та сучасністю однієї з найбільш відважних професій. Ви побачите перший пожежний автомобіль, дізнаєтесь як розвивалася техніка пожежогасіння за більш ніж столітній період.

Багато хто з нас мріяв стати пожежниками. Ми знали, що це небезпечно, але хотіли. Врятувати кого-небудь, починаючи з кошеняти і закінчуючи бабусею, і гордо пройтися потім в парадній формі. Професія небезпечна, важка, мужня і по-своєму романтична.

На київській Оболоні на вас чекає музей, в якому ви побачите історію боротьби з вогнем за останнє століття. Ви не відмовите собі у задоволенні сісти за кермо автомобіля 1930-х років і помацати, відчути, порівняти. А що вже говорити про дітей? Для них світ пожежної техніки відкриває свої секрети. Після історичної частини екскурсії ви опинитеся в манежі, де тренуються сучасні вогнеборці, побачите знамениті труби, по яких пожежні спускаються за сигналом тривоги. Хтозна, − може, ця така необхідна професія спонукає когось із юних екскурсантів присвятити своє життя нелегкому заняттю? А їх дорослим батькам буде пізнавально проникнути у світ і життя ще однієї професійної касти − пожежних, про яких ми знаємо лише з фільмів або книжок.

«В НАС У МУЗЕЇ ПРЕДСТАВЛЕНІ
МАЙЖЕ ВСІ ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ПОЖЕЖНОЇ ТЕХНІКИ»

25-а пожежна частина на Київській Оболоні на момент свого будівництва була найбільшою за площею в Європі. Було це в 1970-х роках, коли на колись пустельних заливних луках Оболоні, неподалік озер, які позначають русло колишньої легендарної річки Почайни, зводився величезний житловий масив. Його пожежна частина стала однією з найпередовіших за оснащенням. З того часу минуло понад три десятиліття, «чемпіонський» титул на європейському рівні, може, вже і втрачено, але в Україні вона все одно залишається найбільшою. Але найголовніше − при ній із 2004 року існує музей пожежної техніки.

В Україні є ще невеличкий музей у Львові − і все. Адже історія техніки, так само як і історія надзвичайних подій − одна з тих тематик, що незмінно цікавлять туристів. У київському музеї історія пожежної справи міста представлена досконально. А популярність музею, особливо у дітвори і школярів, забезпечує його «інтерактивність» − у кабінах пожежних автомобілів можна посидіти, покрутити кермо і представити себе рятівником від вогню, представником мужньої касти пожежників.

Ми розмовляємо із завідувачем музею − Миколою Васильовичем КИСЕЛЕМ − під час екскурсії. Експонати музею справді варті уваги, так само як і ілюстрація робочих буднів діючої пожежної частини. Адже закінчується екскурсія в гаражі, де чергує готова в будь-який момент до виїзду пожежна техніка.

— Коли читаєш історію, створюється враження, що Київ горів мало не щодесятиліття. Той же дерев'яний Поділ регулярно вигорав аж до початку XIX століття, поки, нарешті, не став кам'яним − якраз після спустошливої пожежі 1811 року...

— Насправді, найчастіше пожежі були сильними, але локальними. Так, наприклад, кілька разів горіла Києво-Печерська лавра, але вогонь не поширювався на решту міста. Пожежа 1811 року була теж, по суті, локальною. Щоправда, на Подолі тоді жила велика частина населення, і тому масштаб та наслідки пожежі були порівнянні з таким же московським лихом роком пізніше. Тільки в нас у Києві пожежа сталася не в умовах військової окупації, а в мирний час. Є версія, що це був підпал − згідно висновків слідчої комісії, вогонь спалахнув у декількох місцях одразу на великій площі.

А взагалі, за свою історію Київ пережив близько двадцяти пожеж, коли дійсно палало все місто. Велика частина з них була пов'язана з ворожими навалами або руйнуванням під час княжих міжусобиць. Найспустошливішими вважаються пожежі 1240 року, коли Київ захопили татаро-монголи, 1482-го, коли його спалили кримські татари, і 1681 року, коли на місто в ході громадянських воєн напали козацькі ватажки, що об’єдналися з тими ж татарами. Ну і звісно ж, подільська пожежа 1811 року. Історія пожеж у Києві − це й історія боротьби з ними. Пожежна команда і відповідна на той час техніка у нас з'явилася однією із перших серед міст Російської імперії.

— І коли ж це сталося?

— Восени 1784 року за ініціативою генерал-губернатора Петра Румянцева-Задунайського, на гроші, зібрані з міських ремісничих цехів, були придбано три пожежні труби, 39 бочок і 47 багрів. Це перший в Україні відомий випадок централізованої закупівлі пожежної техніки. Після 1811 року увага до цієї проблеми ще більше посилилася. У 1827 році з'явилися перші пожежні частини в місті. В той час вони були підпорядковані поліції, і виконували також інші функції − наприклад, відловлювали бродячих собак, привозили жителям воду з річки. У тому році вперше були куплені 36 коней для перевозу пожежного обладнання. На той монет, правда, обладнання це залишалося ще «румянцевським» − звичайні бочки і багри. Так що боротьба з вогнем зводилася до його локалізації − треба було не дати спалахнути сусіднім будівлям.

До 1831 року у Києві було вже три пожежні частини, котрі мали 50 коней. У 1841 році відкрилася Старокиївська, або Центральна, пожежна частина − в будівлі колишніх міністерств і відомств, яка збереглася до цих пір. Над будівлею була зведена найвища в місті каланча. Пожежна частина там знаходиться і нині.

— Перше пожежне обладнання уявити нескладно − напевно це була звичайна велика бочка...

— В нас у музеї представлені майже всі періоди розвитку пожежної техніки. Валок 200-річної давності, звичайно, немає. Але наші перші експонати − три пожежні вози − нічим не відрізняються від своїх попередників. Вони «приїхали» до нас з Київської області, де довгий час стояли кинуті напризволяще. Ми їх відремонтували − і тепер показуємо, на чому їздили і возили реманент борці з вогнем тих далеких десятиліть. На пожежу тоді виїжджали три вози, іменовані лінійками. Перший віз називався «багровий хід» (наголос − на першому складі). На ньому їхало, зазвичай, семеро пожежних − три з кожного боку й один позаду, плюс кучер. На ньому ж везли дрібні пожежні інструменти − багри, ломи, гаки. Пожежні того часу вже були одягнені у спеціальні штани та куртки з дуже цупкої тканини. Що цікаво, форма одягу залишилася з тих років майже незмінною. Хіба що тканина зараз інша. Каски в той час були з латуні та міді, тоді як сучасні роблять із пластмаси.

Другий віз − так званий «трубний хід» − віз ручну пожежну трубу. Перші пожежні рукави шилися зі шматків звичайного одягу, звідси і їх назва. На третьому возі − «бочковому ходу» − везли, ясна річ, бочки з водою і насос. Насос, зазвичай, качали чотири людини, і заняття це було стомлююче: дорослі здорові чоловіки могли качати тільки 5-10 хвилин поспіль, потім втомлювалися. Так що для качання води дуже часто залучали вуличних роззяв, що створювали натовп навколо палаючої будівлі. Дарма, хіба, розважаються, дивлячись на чужі потуги? Нехай попрацюють!

— Коли пожежна техніка в Києві почала набувати більш сучасного вигляду? Тобто, коли розпочалася «машинна ера»?

— Усе відбувалося поступово. У 1888 році з'явилися перші пересувні сходи. У 1892 році на озброєнні київських пожежних вже були 4 лінійки, 4 труби і 24 бочки. Перша «революція» відбулася, коли з'явився паровий насос. Він у нас в експозиції представлений. Такий агрегат коштував 14 тисяч золотих карбованців. Розігрівати його треба було 20 хвилин. Так що за рік його використовували в справі один-два рази − коли спалахували дуже сильні пожежі, або якщо горів якийсь важливий об'єкт. Перший водогін із пожежними кранами в Києві з'явився тільки в 1907 році.

Паровий насос був ще на кінній тязі, але експлуатувався досить довго — аж до 1920-х років, допоки автомобілі остаточно не витіснили коней.

З кіньми, між іншим, окрема історія. Кожна частина мала коней своєї масті. Так, Палацова, на Печерську, виїжджала на гнідих, Либідська − на вороних, Старокиївська − на коричневих, Подільська − на біло-сірих. Характерно, що міська Дума видавала щорічні суми на утримання і купівлю коней відповідної масті, але економила кошти на власне пожежному устаткуванні. Тобто, на «підтримку фасону» гроші знаходилися, а на реальне матеріальне забезпечення пожежних частин − ні.

Повертаючись до питання про «машинну еру». Перші автомобілі з'явилися в 1913 році. Кузов кріпився на шасі від перших «мерседесів». Важко зараз сказати, чи був цей автомобіль у Києві один. Деякі історики вважають, що їх було закуплено три. Машина ця виїжджала «на справу» до середини 1924 року, коли в СРСР почалося масове виробництво автоцистерн і автонасосів на основі автомобіля ЗІС-5.

— У передвоєнні десятиліття пожежні частини Києва було вже повністю «машинізованого»?

— У 1928 році в Києві було дев'ять пожежних частин, які володіли тринадцятьма автомобілями. Перший радянський пожежний автомобіль з'явився у 1927 р., він був поставлений на шасі «Фіат», потім − на шасі «Паккард». Пізніше стали випускатися автомобілі на шасі АМО-Ф-15. На таких автомобілях були насоси продуктивністю 1200 л на хвилину і 350-літрові баки. До кінця 1927 р. було випущено вже 400 таких автомобілів.

У нас в музеї представлені зразки ЗІСів, що вперше з'явилися в Київському пожежному гарнізоні у 1936 році. У цьому автомобілі пожежний розрахунок ще сидів зовні, на зовнішніх сидіннях, у заскленій кабіні перебували тільки командир розрахунку і водій. Особливо небезпечно для здоров'я пожежних було виїжджати на гасіння взимку − вода на їх одязі замерзала, що викликало застуду та інші хвороби. Тільки в моделі 1940 року, також представленій у нашому музеї, пожежний розрахунок уже повністю перебував усередині кабіни. Сам насос розташовувався на передньому бампері, перед решіткою радіатора. Ця конструкція була запозичена з південних штатів США, де клімат − теплий. У нас же при такій конструкції вода в насосі замерзала.

— Як пожежна охорона пережила епоху окупації? Досить згадати грандіозну пожежу, яка знищила Хрещатик і околиці восени 1941 року.

— Під час битви за Київ у місті регулярно спалахували пожежі − від авіанальотів і артобстрілів. Їх вдавалося приборкати. А ось пожежу на Хрещатику, вже під час окупації, як відомо, локалізувати практично не вдалося, тому і вигоріла така кількість кварталів. Шланг, який німці тягнули від Дніпра, виявився перерізаний. Потім у місті часто відбувалися диверсії − щось регулярно горіло й вибухало. Тікаючи з міста у 1943-му, окупанти планували викрасти пожежну техніку, але це їм не вдалося. Після звільнення міста київську пожежну частину почали постачати новою на той момент технікою. Приходили і трофейні машини. Вже в 1945 році в Києві було 25 основних пожежних машин, 16 транспортних, дві легкові і три катери берегової пожежної служби. В нас у строю до цих пір є катер 1949 року − він пережив кілька великих ремонтів, і останній − зовсім недавно. Наш «дідок» чесно несе службу ось уже шість десятків років.

— Бачу, у вас є в експозиції і ЗІС повоєнної доби. Я пам'ятаю, такі можна було бачити на озброєнні пожежних ще на початку 1980-х...

— Так, це ЗІС-150. Він з'явився в середині 1950-х років, і прослужили такі машини приблизно три десятиліття. Хоча навряд чи ви бачили саме таку машину. Справа в тому, що експонат, який зберігається в нашому музеї, − особливий. На весь СРСР таких машин було лише дві. Це так званий АРП-2 − перевізник пожежних рукавів. У машині їх могло вміститися до ста штук. Рукави знаходилися у спеціальних касетах-тримачах, і відразу ж після прибуття на пожежу вивантажувалися за допомогою спеціального механізму, дозволяючи швидко нарощувати загальну довжину шлангу майже до кілометра, що особливо важливо в тих випадках, коли поблизу не було гідранта або пожежного водоймища.

І останній наш зразок техніки − автодрабина на шасі ГАЗ-51. Вона сягає 17 метрів. Сходи такої висоти можуть бути корисні зараз тільки в містах і районах, де немає висотної забудови. Експонат із нашого музею раніше служив у Вінниці, але після того, як підйом сходів став недостатнім, був відправлений «на спочинок».

— Яке пожежне обладнання Київського гарнізону зараз?

— Сумарно у всіх пожежних частинах нараховується 252 транспортних засоби. З них − 94 автоцистерни, 16 автодрабин, 5 автопідйомників. Нинішні сходи випускаються на довжину 30, 50 і 90 метрів − з урахуванням висотності будівель. 90-метрові сходи сягають приблизно 27-28-го поверху.

— Взагалі, важко було збирати експонати для музею? Чи багато довелося лагодити, відновлювати?

— Повоєнні машини було знайти, звичайно ж, легше. Набагато складніше − передвоєнні екземпляри. Придатних до реставрації практично вже не залишилося. Дивно, що нам все-таки вдалося назбирати зразки з усієї України. Багато що залишилося у нас після параду пожежної техніки в 1999 році. Можна, звичайно, створювати машини з нуля за старими кресленнями, але це витратна справа. Все ж таки ми не втрачаємо надій знайти незвичайні екземпляри автотехніки − раптом вони де-небудь у провінції дивом збереглися, хоча й у латаному, переробленому вигляді.

— Наскільки я знаю, екскурсія включає не тільки відвідування музею, але і залу для тренувань, і гаража бойового розрахунку.

— Без того, щоб показати будні нинішніх пожежних, наша розповідь була б неповною. У нашому залі тренування проходять практично щодня. Під час екскурсії в гараж ми показуємо сучасні зразки пожежних автомобілів різного класу, одяг, каски, обладнання. Тобто, відбувається «занурення» у нелегку роботу сучасного пожежного розрахунку. Всього в Києві, до речі кажучи, 32 пожежні частини. Є зовсім невеликі, як у Пущі-Водиці. А наша, 25-а, на Оболоні, як і раніше залишається найбільшою в Європі. Вона веде свій відлік із 1910 року, коли місцеві землевласники організували добровільну пожежну дружину. З 1941 року тутешня пожежна команда вже вважалася міською. Нинішній комплекс будівель введено в дію в 1979 році.

Відома наша частина і тим, що є центральною спортивною базою для всіх пожежних столиці. На її території розміщені літний і зимовий спортивні комплекси, де проводиться бойова і фізична підготовка особового складу Київського гарнізону пожежної охорони. На базі нашого комплексу проводяться змагання, тренування з пожежно-прикладного спорту збірних команд Києва, України, добровільних пожежних дружин, юних пожежних Оболонського та інших районів Києва, змагання міжнародного рівня.

Найчастіші наші відвідувачі − школярі. На наших екскурсіях ми вчимо молоде покоління бути дбайливими з вогнем, петардами, феєрверками і взагалі джерелами підвищеної небезпеки, розповідаємо їм про нелегку працю пожежників, які оберігають наш спокій і завжди готові прийти на допомогу.

Інеса БЛЮМ, журналіст.

Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».

Грудень 2010.