Національний музей літератури України 
 |
 |
 |
|
Колишня Коллегія П. Галагана. |
Інтер'єр бібліотеки |
"Апостол" Івана Федорова, 1564р. |
Національний музей літератури України - головний музей такого профілю в країні. Його експозиція відображає в історичній послідовності розвиток української літератури з XI століття до наших днів. У музеї представлено близько 5 тисяч експонатів, серед яких унікальні стародруки (наприклад, перша друкована книга слов'янськими літерами «Апостол» Івана Федорова), рукописи, першодруковані та прижиттєві видання, особисті речі письменників, фотографії,твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. В цілому колекція музею налічує понад 80 тисяч експонатів.
Музей розміщений у пам'ятнику історії та архітектури кінця XIX ст. - Головному корпусі колишньої Колегії Павла Галагана (1870-і, арх. О. Я. Шилле) - елітного навчального закладу Києва. У бібліотеці Колегії, інтер'єр якої оформлений італійськими майстрами, та майже повністю збережений, працював під час приїздів до Києва в 1885 і 1886 роках великий український письменник Іван Франко. У колегіальній церкви Св. Павла (у цьому приміщенні зараз розташований перший зал експозиції) Іван Франко в травні 1886 вінчався з Ольгою Хоружинською.
У музеї постійно проводяться літературні зустрічі, фестивалі культури, вручення літературних премій, презентації видань, вечори з участю письменників, вчених, художників, майстрів мистецтв. Працюють Клуб любителів сучасної літератури, літературно-мистецька студія, музична вітальня, школа народознавства.
Заступник директора
Національного музею літератури України
Наталія БОНДАР:
«Ми стираємо стереотипи про літературу…»
Значення слова в житті людини важко переоцінити. Якби ми й досі залишалася німими споглядальниками світу — всього того, що бачимо, чуємо, відчуваємо, — то наше буття було б дуже маловартісним, не таким цікавим, змістовним, різнобарвним... Слово і мова — не просто засіб спілкування людства, а й необхідна умова його існування. Рівень же розвитку суспільства визначається і його досягненнями на літературній ниві: саме через художню літературу і поетичне слово передаються найвищі моральні тай духовні цінності людства.
Чи не найкраще відчути й оцінити це можна у Національному музеї літератури України, котрий, безперечно, є своєрідним духовним осередком. Цей заклад справедливо посідає одне з чільних місць серед особливо значимих музеїв столиці. На це вказує не лише його розташування на одній з центральних вулиць Києва, а й особливий статус музею — Національний. Це вирізняє його серед інших подібних йому вітчизняних музеїв. І тим самим підкреслює його вагому роль у духовному житті суспільства та в збереженні національної літературної спадщини.
 |
| Музей літератури на столичній вулиці Богдана Хмельницького |
– Хто ніколи не бував у нас, може подумати, що літературний музей — така собі консервативна установа, де в експозиції тільки книги та документи, — каже заступник директора Національного музею літератури України Наталія Бондар. — Але така думка хибна. Наш музей — це постійно діюча експозиція, яка дає уявлення про історію української літератури від найдавніших часів до наших днів. У ній не тільки книга, а й рукописи, особисті речі письменників, елементи певної історичної епохи і ще багато інших експонатів. Усе це разом не може не зацікавити будь-кого з відвідувачів — від найменших, які тільки-но починають відкривати для себе світ літератури, до досвідчених і вибагливих читачів. Кожен з них знаходить у цьому музеї свою особисту нішу, те, що найбільше цікавить...
– Пані Наталю, а чи є щось спільне, що об’єднує ваших відвідувачів?
– Враження, які наші гості отримують після знайомства з музейною експозицією. Думаю, жодного з них вона не залишає байдужим — тут читачі знайомляться з літературою у дещо іншому ракурсі. Погодьмося, кожен з нас має певні стереотипні уявлення про літературу, які нав’язані чи завчені шкільною програмою, проте наша експозиція їх стирає, скасовує. Особливо це відчувається у дитячій аудиторії. Скажімо, в школі проходять за програмою твір Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Для учнів — то звичайний програмний матеріал, текст, який потрібно опанувати. А у нас є ціла експозиція, що познайомить з іншими творами письменника, його біографією, зрештою, тією історичною епохою, коли він жив і творив. Діти з цікавістю роздивляються авторські рукописи, перші друковані видання, що на сьогодні є справжніми раритетами, меблі та елементи інтер’єрів, одяг, зображення письменника, спогади про нього...
Я навела лише один приклад, але у нас є кілька залів, що відтворюють ту чи іншу епоху, пов’язану з певними літературними процесами, явищами та персоналіями...
 |
 |
| Фрагмент експозиції «Українська література кінця ХІХ - початку ХХ століття» |
Фрагмент експозиції «Давньоруська література» |
– Зазвичай, людина приходить до музею один чи два рази — пройде залами експозиції, й після того її інтерес зникає...
– У цьому немає нічого дивного, адже в кожному музеї є постійно діюча експозиція, яка відповідає його концепції, є його основою. Але, крім цього, існують інші форми роботи. Вони знову й знову кличуть відвідувачів до музею. У нас, приміром, діють різноманітні виставки, їх може бути одразу декілька. Скажімо, нещодавно була цікава виставка народної ляльки-мотанки, перед тим — дитячого малюнку. До Великодніх свят обов’язково влаштовуємо виставки писанок, на Різдво запрошуємо вертеп. Намагаємося враховувати смаки різних вікових категорій або об’єднувати їх у «сімейні» виставки, які могли б зацікавити батьків і дітей водночас. До речі, так свого часу з’явилася ідея запровадити комплексне обслуговування: за символічну платню наші відвідувачі можуть ознайомитися одночасно з усіма виставками, що проходять у музеї.
 |
 |
| Апостол. Львів. Друкарня Івана Федорова, 1574 р. | Ліствиця. Іоанн Ліствичник. Рукописна книга |
Великою популярністю серед постійних відвідувачів користуються літературно-мистецькі вечори. Вони — одна з традиційних форм музейної роботи, надзвичайно різні за тематикою і жанром: вечори, присвячені певним датам, ювілеям, історичним подіям, зустрічам з цікавими людьми. Кілька років працюють клуби модерної літератури і вихідного дня для людей старшого віку. Склалася традиція влаштовувати тиждень дитячої книги, що викликає незмінний інтерес серед освітніх закладів. Один день з цього тижня за традицією оголошуємо благодійним, даємо можливість безплатно познайомитися з музеєм літератури вихованцям сиротинців, інтернатів і діткам з багатодітних родин. А ще останнім часом тісно співпрацюємо з київськими видавництвами, які проводять у нас презентації своїх нових видань. Це чудова можливість для читачів дізнатися про нові книги, поспілкуватися безпосередньо з видавцями і авторами, взяти у них автографи... Намагаємося, як кажуть «тримати руку на пульсі», бути в курсі усіх найцікавіших новинок сучасної літератури і давати можливість нашим відвідувачам вчасно знайомитися з цікавинками сучасного літературного процесу.
– У вашому музеї відчувається якась особлива атмосфера, якась незвична аура...
– Може, тому, що музей знаходиться у старовинному приміщенні з надзвичайно цікавою історією. Унікальним є і те, що створювався він майже на порожньому місці. Все, що є зараз в експозиції та фондах, було надбано за 25 років існування музею. Але музею дуже поталанило, що йому дісталося приміщення, де колись знаходився навчальний корпус колегії Павла Ґалаґана.
 |
 |
| Київська чоловіча колегія ім. Павла Ґалаґана (дореволюційна світлина) |
Бібліотечна зала Колегії ім. П. Ґалаґана |
Ініціатором створення цього приватного учбового закладу для хлопців був відомий український меценат і громадський діяч Григорій Ґалаґан. Він походив з давнього шляхетного роду, що мав великі маєтності в Україні. Але все своє життя ця благородна людина поклала служінню своєму народу, довівши, що той «хто знайшов сили творити добрі справи, стає достойним Божого благословення»... За своє життя Григорій Павлович зробив чимало добрих справ. Зокрема, за власні кошти відкрив у Києві колегію для хлопчиків — то було зроблено на згадку про його покійного єдиного сина Павлуся.
Засновник колегії сам був людиною високоосвіченою і прагнув, щоб його вихованці отримували найкращу освіту. Уявіть собі, тут викладали відомий український мовознавець і громадський діяч Павло Житецький, академіки живопису Микола Пимоненко и Микола Мурашко. А ще Г. Ґалаґан був справжнім патріотом своєї країни, товаришував з багатьма відомими людьми: М. Максимовичем, М. Лисенком, В. Тарновським В. Антоновичем, П. Чубинським, М. Старицьким, І. Франком. Він листувався з Т.Шевченком. Тарас звертався до нього у своїх листах: «друже мій єдиний» і навіть гостював у родинній садибі Ґалаґанів у Сокиринцях на Полтавщині.
 |
 |
 |
| Родина Ґалаґанів: Григорій Павлович, Катерина Павлівна та їхній син Павлусь | ||
Тому, мабуть, не дивно, що старі стіни колегії виплекали цілу плеяду національних геніїв. Її студентами були всесвітньо відомий вчений Агатангел Кримський, академіки Володимир Липський і Олександр Богомолець, письменники Михайло Драй-Хмара і Павло Филипович... Інакше кажучи, з цією будівлею пов’язано стільки талановитих імен, які творили історію і культуру нашої держави, що та, столітньої давнини аура, відчувається тут і досі... Намагаємося її підтримувати, продовжувати старі традиції. Зокрема, й традиції меценатства, яких музей ревно дотримується.
– А що збереглося від старих інтер’єрів у самої будівлі?
– Найкраще збереглося чудове приміщення великої фундаментальної бібліотеки, яка свого часу служила водночас і колегіальною залою. Нині тут — меморіальний розділ музею. В цій залі екскурсоводи розповідають і про саму колегію, і про тих особистостей, з чиїми іменами пов’язана її діяльність. Тут усе збереглося так, як було за часів колегіантів: старі дерев’яні шафи, стелажі для книг, сходи на другий поверх, балкони, вікна, підлога... Тут усе буквально дихає спогадами, тому ми й вирішили саме в цій залі розташувати експозицію, присвячену родині Ґалаґанів. Маємо щодо цього надзвичайно цікаві експонати і документи, фотографії Павла Ґалаґана, на честь якого названий цей учбовий заклад. А також фото Павла Григоровича та його дружини Катерини Василівни, яка всіляко підтримувала доброчинну і громадську діяльність чоловіка, піклувалася про колегіантів як про рідних синів.
Про щирість стосунків та вчинків у родині Ґалаґанів говорить хоча б такий факт. Майже всі золоті та срібні речі, котрі належали родині, Катерина Василівна після смерті чоловіка віддала на переплавку. З них було відлито церковне начиння для храму святого Павла при колегії. До речі, в цій церкві 1886 року Іван Франко вінчався із сестрою дружини одного з викладачів колегії Єлисея Тригубова — Ольгою Хоружинською. Нині про це нагадує меморіальна дошка на фасаді музею. А от самої церкви, на жаль, не збереглося — у радянські часи її зруйнували. Нині це приміщення використовується для експозиції.
 |
 |
| Фрагмент експозиції «Леся Українка» |
Фрагмент експозиції «Хата-читальня 20-х років ХХ ст.» |
– А що в інших залах музею?
– Крім меморіальної експозиції, присвяченої історії колегії, основну частину залів на першому і другому поверхах відведено під велику літературну експозицію, яка розповідає про історію української літератури від найдавніших часів до сьогодення. Останнім часом тут було оновлено декілька залів і створено дві нові експозиції. Одна з них розповідає про репресії української культури і тернистий шлях вітчизняної літератури у період з 30-х по 50-ті роки минулого століття. Думаю, нам вдалося досягти того, аби відвідувачі музею побачили і те найкраще, що було створено о тій порі, і те, як митці намагалися протистояти тоталітарній системі... Розповідає цей розділ і про втрати на цьому шляху, і про трагічну долю цілого покоління літераторів.
Дуже цікава частина нової експозиції, що присвячена забороні творів, цькуванню митців. Це те, що й досі дуже мало відомо загалові. Але у нас є надзвичайно цікаві документи, експонати, свідчення…
 |
 |
|
Діарама «Село на нашій Україні». |
Ескіз вітража до 150-річчя Т. Г. Шевченка. 1964 р. |
Ще одна нова зала присвячена еміграційній українській літературі і тим літераторам, які були змушені через різні обставини жити і працювати за межами своєї країни. Це і представники «Празької школи», і «шістдесятники», і наші сучасники, імена яких почали повертатися в Україну лише в останнє десятиліття. Інакше кажучи, наші гості мають можливість уявити увесь вітчизняний літературний процес, який відбувався по різні боки нашого кордону.
Перепланований також зал, що репрезентує українську літературу початку ХХ століття, зокрема — модернізм, який не можна було показувати у 1986 році, коли відкривався музей. Новими іменами, забороненими в радянські часи, поповнилася й експозиція періоду 20-30-х років минулого століття.
Словом, маємо чим зацікавити і чим здивувати відвідувачів. Тим часом літературний процес і, відповідно, наші дослідження та пошукові робити тривають...
Розмову вела Ірина ТИМОШЕНКО, журналіст.
Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро».
Фото з музейного архіву.
Вересень 2010.
