Педагогічний музей України 
 |
 |
 |
- Етнопедагогіка древніх слов'ян;
- Школи «книжкового вчення» в Київській Русі;
- З історії українського друкарства;
- Діяльність братських шкіл в Україні в ХІV-ХVІ століттях;
- Педагогічні принципи Києво-Могилянської академії;
- Козацька педагогіка;
- Філософсько-педагогічні погляди Г. Сковороди (1724-1794);
- Розвиток вищої освіти в Україні в першій половині ХІХ століття;
- Дошкільне виховання і освітньо-педагогічна діяльність Софії Русової (1856-1940);
- Освіта і педагогічна думка в Україні у 1920-1930-х рр.;
- Освіта в Україні в роки Великої Вітчизняної війни.
 |
| Володимир Малюга |
Директор Педагогічного музею України
Володимир МАЛЮГА:
«ЦЕЙ ДІМ ЗБУДУВАЛИ
СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ НАШОГО МУЗЕЮ»
У нашому житті парадоксів завжди є чимало. Ось один із них. Дім на столичній вулиці Володимирській, 57, нині добре відомий киянам як Київський міський Будинок учителя, 100 років тому споруджувався спеціально для Педагогічного музею. Сьогодні ж цей музей орендує у «своєму» приміщенні лише кілька кімнат. Хоча така обставина аж ніяк не позначилося на його достоїнствах, не принижує і не зменшує багатств педагогічної спадщини України.
Втім, це не єдина дивина в житті одного з найстаріших музейних закладів України. Докладніше — у бесіді з директором Педагогічного музею Володимиром МАЛЮГОЮ.
— Володимире Павловичу, тож хто і коли подарував таке симпатичне приміщення саме Педагогічному музею? — Передісторія цієї історико-архітектурної пам’ятки така. За ініціативи Київського учбового округу у 1902 році було започатковано Педагогічний музей. Судячи з усього, спонукальним прикладом цьому послужило те, що кількома роками раніше — у 1898-му — в Санкт-Петербурзі почав діяти такий же заклад при військовій академії. Коли ж київська колекція набула певних розмірів, представила широкій громадськості надзвичайно цікавий і пізнавальний матеріал про досягнення в галузі педагогічної науки і практики нашого краю, то стала вже цілком очевидною потреба розгорнути постійну і достойну змістові виставку. Тож у 1910 році ініціативу виявив відомий на той час меценат, голова біржового комітету міста Семен Могильовцев — він надав для доброго діла 500 тисяч карбованців. Саме на ті кошти спеціально для Педагогічного музею було споруджено оцей оригінальний дім. Автор проекту — архітектор Павло Альошин. — Хочете сказати, що оце все купольне приміщення із самого початку належало лише музеєві? — Авжеж. Щоправда, пізніше, у 1934 році, до первозданної споруди прибудували ще праве та ліве крила. — Доводилося чути, ніби на спорудженні будинку побував прем’єр-міністр, «великий реформатор» царської Росії Петро Столипін. Чому раптом? Звідкіль така честь, здавалося б, рядовому на той час будівництву? — Справді, у 1911 році Столипін побував на закладці тутешнього фундаменту. І саме звідси він попрямував до київського оперного театру, де невдовзі, як відомо, був смертельно поранений... Однак Столипін відвідав будівельний майданчик не сам, а в колі царської родини, яка також перебувала в Києві. Імператор тоді не тільки благословив будівництво музею, а й надав йому ім’я свого молодшого сина — Олексія. Звідтоді заклад мав офіційну назву: Педагогічний музей імені цесаревича Олексія. Погодьмося: факт багато про що говорить, адже далеко не кожен музей того часу отримував фамільне ім’я від родини Романових... Проте подальша доля музею почасти складалася вже не так райдужно. — Що маєте на увазі? — Симпатичний і зручний будинок у самісінькому центрі міста приваблював багатьох. Так чи інакше, це не могло не позначитися на долі нашого закладу. Тож великою мірою саме через це його історія хронологічно поділяється на шість періодів — злетів і падінь у діяльності. Досить сказати, наприклад, що у своєму будинку Педагогічний музей перебував лише з 1912-го до 1924 року, та й то час від часу мусив ділитися територією з іншими установами. У 1917 році тут розташовувалася Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Саме в цьому будинку в листопаді 1917 року було проголошено Українську Народну Республіку (УНР), а ще через два місяці — ухвалено ІV Універсал, котрий проголосив незалежність України. Тут же проходили два перші з’їзди вчителів України. З 1921 року наш музей мусив поділитися площею з Пролетарським музеєм. А з 1924-го в приміщенні повновладно розташувався Музей Революції, далі — у 1937-1982 роках — українська філія музею В.І.Леніна. Найскладніший період — час стагнації та занепаду діяльності Педагогічного музею — припав на 1917-1924 роки. Роком фактичного його знищення став 1934-й: тоді експозицію розтягнули, фонди зникли… Лише 1948 року відбулося, так би мовити, друге народження чи то відродження закладу — він став називатися Республіканським педагогічним музеєм. І, нарешті, 1992 року музей повернувся до свого будинку, на вулицю Володимирську, хоча й не на всю колишню територію. Саме того року було створено Академію педагогічних наук України, до складу якої й увійшов музей і знову став іменуватися Педагогічним музеєм України. То було його третє народження. — На другому поверсі Будинку вчителя, де розташовується нині музей, лише дві кімнати... — Одна з них — то експозиційна зала, поруч — виставкова. Плюс фондосховища у цокольному приміщенні. Усі наші території функціонально поєднані, так би мовити, перебувають у постійному русі — експонати безперервно мігрують із фондосховища до виставкової та експозиційної зали чи навпаки. Маємо понад 45 тисяч одиниць зберігання. Їхня унікальність у тім, що наочно показують шлях становлення та розвитку освіти в Україні. Відповідно побудована й експозиція музею — за тематико-хронологічним принципом. Музей володіє колекціями етнопедагогіки древніх слов’ян, «книжкового навчання» Київської Русі, педагогічної методики Києво-Могилянської академії, козацької педагогіки, педагогічної періодики та посібників ХІХ-ХХ століть, а також, звичайно, численними зібраннями підручників, документів, фотографій вже нашої, сучасної доби... В основу ж власне діяльності музею покладено науково-організаційну роботу: здійснення наукового супроводу та системного підходу в організації експозиційно-виставкової та фондової роботи, які між собою взаємопов’язані тими ж таки нашими «територіями» і є складовими цілісної картини діяльності музею, сприяють ефективному здійсненню просвітницької діяльності Педагогічного музею України. — Які з музейних зібрань привертають найбільше уваги відвідувачів? — 3200 одиниць зберігання ми виокремили у національні надбання, вони занесені до Державного реєстру національного культурного надбання. До них належать рідкісні книги, стародруки, старовинні мапи, рукописи... Маємо стародруки, датовані ХІІ-ХV століттями, є примірники, які були надруковані (спеціальна експертиза те підтвердила) ще в книжковій друкарні славнозвісного Івана Федорова... Словом, багато наших відвідувачів мають у музейних зібраннях не лише суто пізнавальний інтерес. Школярі з Малої академії наук, студенти, аспіранти, докторанти знаходять тут те, чого немає навіть в авторитетних наукових та парламентській бібліотеках. — Педагогічне надбання України, очевидно ж, не безіменне. З ким із відомих, найтитулованіших вітчизняних педагогів знайомите відвідувачів? — Маємо 129 так званих іменних «музейних комплексів» — це персональні комплексні зібрання «зірок» вітчизняної педагогіки. Вони бережуть усі можливі речові й документальні відомості про славетних педагогів. Усі 129 імен представлені в постійній експозиції музею. Але час від часу представляємо їх у тематичних музейних виставках, присвячуємо кожному тематичні конференції, вечори тощо. Скажімо, початок нинішнього року ознаменувався надзвичайно популярними педагогічними читаннями з нагоди 155-річчя від дня народження Софії Русової, яка свого часу стояла біля витоків дошкільної освіти в Україні. На чільному місці — «музейний комплекс» Василя Сухомлинського. Цей педагог ще недалекої минувшини особливо близький і зрозумілий нашим сучасникам, тому традиційно привертає до себе величезну увагу. Відтак присвячені йому музейні заходи нерідко відбуваються у, так би мовити, розширеному колі — за участю Державної науково-педагогічної бібліотеки імені В.О.Сухомлинського, міжнародної Асоціації імені В.О.Сухомлинського і, звичайно ж, його доньки — Ольги Василівни. До речі, вона є академіком-секретарем Академії педагогічних наук, очолює відділення історії педагогіки. Тож особисті речі свого батька, Василя Олександровича, котрі вона зберігає як домашню реліквію, нерідко експонуються й на наших музейних виставках. Інакше кажучи, виставкова робота стала одним із провідних напрямів діяльності Педагогічного музею. Протягом останніх п’яти років організовано понад 50 виставок до ювілеїв видатних вітчизняних педагогів — О.М.Астряба, М.Ф.Даденкова, М.М.Грищенка, О.А.Захаренка, Г.С.Костюка, Т.Г.Лубенця, М.І.Пирогова, Я.Ф.Чепіги (Зеленкевича), С.Ф.Русової, В.О.Сухомлинського… Плюс 11 виставок з історії освіти України — наприклад, «Академія педагогічних наук України — 15 років», «Освітній ренесанс доби Української революції» (до 90-річчя соборності України), «Професія — вибір майбутнього»… — Треба думати, такої кількості і системності виставкової роботи не було б, якби не виникало бажання відвідувачів приходити на ваші музейні заходи знову і знову? — Авжеж. І більше того: самі ж відвідувачі таких заходів щоразу «підкидають» музеєві свіжі ідеї. Вони не надумані, надзвичайно актуальні, а тому викликають ще більший резонанс. Приклад з нинішньої весни — виставка «Особливі потреби — особливі перспективи», присвячена системі освіти дітей з особливими потребами. В її підготовці та проведенні взяли участь більше десяти областей і міст — вважаймо, половина України. Іншим разом учасниками наших заходів стають студенти, історики, митці, краєзнавці… Усе це свідчить, що вітчизняна педагогіка — надзвичайно багатогранна і щедра, а музейна робота — живий, динамічний організм. — То чи можемо твердити, що з часу третього у 1992 році народження/відродження Педагогічного музею його фондові та організаційні набутки дедалі активніше розширюються попри скорочення «території для проживання» у будинку, збудованому 100 років тому спеціально для цього музею? — Музейних зібрань, справді, накопичилося стільки, що ми запросто могли б розгорнути надзвичайно цікаву експозицію одразу на всіх поверхах будинку. Проте, звичайно ж, час вніс у теперішнє життя музею свою корективу, тож намагаємося спресувати усі його надбання в сучасних технічних можливостях і «портативних» формах роботи. Нещодавно створено власний веб-сайт, він допоможе ширше популяризувати історію та досягнення вітчизняної педагогічної науки і практики, скоротить шлях до потенційних відвідувачів закладу. Ще раніше ми заснували спільно з музеями при навчальних закладах Українську асоціацію музеїв навчальних закладів. Отже, є додатковий майданчик для роботи, з’явилися нові форми і заходи музейної діяльності, проходять конкурси наших юних повпредів — екскурсоводів… Інакше кажучи, музейну площу ми розширили, «вийшовши» за межі будинку по вулиці Володимирській, 57. Бесіду вів Володимир ТАРАСЮК, журналіст Медіа-центр «Першого екскурсійного бюро» Травень 2011
Будинок вчителя
В експозиції музею
Виставка «Особливі потреби — особливі перспективи»
