Театри Києва  Єврейський музично-драматичний театр ім. Шолом-Алейхема

Адрес: ул. Ярославов Вал, 7  

Телефон: 223-38-56, 097-7554676

Майже завжди, говорячи про єврейський театр, мається на увазі театр на мові ідиш, хоча давним-давно зникла «те» середовище і «ті» люди, для яких ця мова була рідною з дитинства. У часи перебудови єврейська тема, як і багато чого з того, що було раніше забороненим, стала популярною, навіть модною: Шолом-Алейхема почали ставити на російських і українських сценах, а роль Тев'є-молочника стала однією з кращих у творчих біографіях геніальних Євгена Леонова і Богдана Ступки.

Історія нинішнього єврейського театру імені Шолом-Алейхема розпочалася з «капусника» у травні 1990 року. Вже через пару місяців з'явилася госпрозрахункова театр-студія. Перший спектакль за Ефраїма Севели «Зупиніть літак, я злізу!» отримав першу премію на міжнародному театральному фестивалі в Тарту (Естонія). Наступним став «Триптих для двох» за одноактоною п'єсою Семена Злотникова. Потім пішли концерти, інші вистави та програми - почалося звичайне театральне життя.

Проте незабаром засновник і нинішній керівник театру - Авігдор Фрейдліс - виїхав на кілька років в Ізраїль. У 1995 році він повернувся до Києва, та фактично створив театр заново. Йому майже все вдалося - всі, крім набуття власного приміщення. Як і єврейський народ, театр довгий час є бродячим - по сценічних майданчиках української столиці.

Але репертуар і популярність театру великі. Серед акторів можна назвати заслужених артистів України Бориса Мазура та Анатолія Макарівського, заслуженого діяча мистецтв Віктора Ванюкевіча. Концертмейстер театру - заслужена артистка Бурятії Лариса Реутова.

Театр також проводить шоу-програми «Єврейські пісні про головне». Вони складаються не лише з єврейської класики, тобто пісень на ідиш - в них включені і пісні сучасних українських та ізраїльських композиторів. Крім того, програми показують різні грані єврейської пісенної культури - як сефардської, так і ашкеназької, не забуваючи і про твори сучасників.

Серед відомих робіт театру, пов'язаних з прізвищем Шолом-Алейхема - музичний фарс «Царство небесне» на основі творів класика.

Авігдор Фрейдліс

«МИ ПОЗИЦІОНУЄМО СЕБЕ ЯК ТЕАТР
ДЛЯ ЛЮДЕЙ УСІХ НАЦІЙ, РАС І РЕЛІГІЙ»

Єврейський театр в Україні − тема стара і в той же час недавня. Як водиться у цього народу, одночасно сумна і весела. Перш за все, єврейська тема на підмостках асоціюється з давно померлим ДОРЄТом, часами Соломона Міхоелса і його київського колеги Мойсея Гольдблата. Потім, «завдяки» зусиллям Сталіна, настали інші, глухі для єврейської культури часи, які логічно завершилися масовою еміграцією євреїв на землю обітовану. Було це, як ми пам'ятаємо, зовсім недавно. І ось − разом із «тією» культурою і «тими» традиціями багато в чому зник у нас і дух єврейського театру. А те, що залишилося, перетворилося найчастіше в пародію, якийсь набір ходячих анекдотів, на якому спекулювали, на жаль, і багато діячів, що асоціювали себе з єврейською культурою. Можливо, своїми діями на потребу мас вони нанесли репутації єврейського театру не менший збиток, ніж колишні гоніння. І все ж є й інші прецеденти. Прикладом служить Єврейський музично-драматичний театр імені Шолом-Алейхема (ЄМДТ). Театру вже два десятки років. І майже увесь цей час у нього − один керівник.

З ним ми й розмовляємо − з художнім керівником і директором ЄМДТ Авігдором ФРЕЙДЛІСОМ.

— Авігдоре, ваш театр існує з 1990 року. Він неодноразово змінював назву. Як узагалі, тоді, в найголоднішу епоху, вам спало на думку відкрити єврейський театр? Чи не здавалася, на тлі масової еміграції та духовного зубожіння, ця ідея непідйомною?

— А театр, як і будь-яке починання − справа непідйомна, якщо не хотіти ним займатися. Саме наприкінці існування СРСР настав час, коли все було можливо. Але, ясна річ, дуже непросто. Я − спробував. Розумієте, мені на роду написано. Мій дід − Мойсей Гольдблат − у 1940-х очолював київський ДОРЄТ, який у повоєнний час працював у Чернівцях. Після закриття єврейських театрів при Сталіні працював в інших колективах, незадовго до смерті виїхав до Ізраїлю. Так що я виріс на єврейській театральній культурі. Але була і є ще й інтернаціональна, світова театральна культура. Не замикатися на чисто єврейській тематиці − для мене це було зрозумілими спочатку.

Наш перший театр називався «Ієгуді». Почалося все, як багато чого в театральному світі, з капусника у травні 1990 року. Через кілька місяців ми стали госпрозрахунковим театром-студією. Наш перший спектакль за Ефраїмом Севелою «Зупиніть літак, я злізу!» отримав першу премію на Міжнародному театральному фестивалі в Тарту. Потім поставили «Триптих для двох» за одноактними п'єсами Семена Злотникова.

Через рік після його відкриття я виїхав до Ізраїлю, фактично − на заробітки для свого театру. Я не планував там залишатися. Працював у провідних ізраїльських театрах − Габіма, Хайфському театрі, театрі Бейт-Лесин, захистив диплом магістра режисури. І повернувся. Щоб знову продовжувати працювати саме на українській землі.

Розумієте, на початку 1990-х уже були деякі єврейські театральні колективи, але все це було наслідуванням, «грою в євреїв». Єврейського ж глядача хвилювали інші питання − репатріація, проблеми на новій батьківщині, зростання антисемітизму, врешті-решт − пошук себе, сенсу життя − загальнолюдського і національного − у світі, що змінився. Ми створювали реальні образи, тих євреїв, яких кожен із нас знав, як колег, сусідів. Наших сучасників, які говорять нормальною мовою без удавних єврейських слівець і висловів.

Я завжди наполягав на сучасності репертуару. «Ієгуді» був театром молодіжним, та й зараз ЄМДТ залишається «кузнею кадрів». Я хочу дати режисерам, акторам і глядачам можливість побачити п'єси нинішніх авторів. Мало того − ще двадцять років тому виступав за створення єдиного єврейського театру, сильного колективу на постійній основі. При цьому розвивав свій театр − і, незважаючи на всі перешкоди, гордий тим, що у нас виходить.

— Чи можливе відродження суто єврейського театру в Україні?

— Суто єврейському театру буде заважати мовний бар'єр. Ідиш, по суті, зараз − мертва мова. В Ізраїлі він теж переживає не кращі часи. Глядачами вистав на ідиш в Європі та Америці є, в основному, літні люди. Зате іврит став універсальною мовою, на якій можна поговорити з будь-яким євреєм.

Але справа не тільки у мові. Річ у підході до театру, у свідомій спрямованості його режисерів й акторів. У тому, що ми хочемо ставити, і як ми це робимо. Ми позиціонуємо себе як театр для людей усіх націй, рас і релігій. ЄМДТ − єдиний в Україні професійний єврейський театр. Ми намагаємося ставити те, що до нас не ставили ніде. ЄМДТ першим в Україні поставив драматичну поему Лесі Українки «На руїнах». Ми поставили комічну оперу «Телефон» Д. Менотті англійською мовою. У нас там двоє солістів й один драматичний актор, який грає телефон. Це нормальний, сильний європейський рівень театру. Ніякого нібито єврейського акценту, безглуздих манер, усіх цих посилань до фольклору «від тітки Сари» у нас немає.

— Я якраз хотів торкнутися теми, яка, можливо, здасться Вам делікатною. Образ єврея і уявлення про єврейську культуру, говірку, манери − один із найбільш «ходячих анекдотів». На Ваш погляд, єврейська тема дійсно сприймається в масовій свідомості якимось анекдотом, набором кліше?

— Я розумію, про що ви питаєте. На жаль, таких кліше, «дражнилок», пародій багато. Єврейський образ, у тому числі й у виконанні багатьох заслужених наших акторів, перетворюється у стереотип на потребу публіці. Це − хибний шлях. Щоб показати на сцені єврейську культуру, душу, не потрібно говорити з містечковим акцентом. Так, деяка категорія глядачів іде дивитися саме на цю анекдотичність, на всі ці «сохніть більо» і «таки так», і коли її не бачить, можливо, відчуває розчарування. Але це − їхні проблеми. У нас, повторюся, професійний сучасний єврейський театр, причому театр, не обмежений суто єврейським репертуаром.

Мабуть, єдиний аспект нашої діяльності, де ми робимо те, що відповідає масовому уявленню про єврейську культуру − це наші концертні програми. Єврейські пісні − це, звичайно, і «Хава Нагіла», і «Сім сорок». Але ми їх виконуємо по-сучасному, так, щоб це не виглядало, як «лабання» містечкових оркестрантів. При цьому виконуємо десятки інших, нових і старих, аранжувань і цілком оригінальних пісень та мелодій. У нас чудовий колектив − люди з широким діапазоном голосу, відмінною акторською підготовкою, з необхідною кожному акторові рефлексією та самоіронією, з досвідом, врешті-решт. Наприклад, я, ще будучи студентом акторського факультету, сам підробляв ексцентриком-пародистом.

— Тобто, можна сказати, що ви дотримуєтеся балансу між єврейською і неєврейською частиною репертуару? Взагалі, які вистави присутні у вашому нинішньому репертуарі?

— Лірична комедія «Майже любовний трикутник», Олександра Галина (режисер-постановник − Тетяна Баранець), «Все тече − життя і доля» на тему Голокосту, «Поїзд за щастям» за Шолом-Алейхемом. Ми концертуємо з двома шоу-програмами − «Єврейські пісні про головне» та «Єврейські пенсії та жарти. P.S.» Але і тут ми не обмежуємося івритом та ідишем − як уже казав, виконуємо пісні російською, українською, навіть французькою мовами.

Тут є інша проблема, пов'язана з матеріальним чинником. Ми намагаємося не ставити спектаклі, в яких задіяні багато дійових осіб − для цього потрібно шити багато костюмів, а у театру на це немає коштів. У нас немає колонок. Ні, врешті-решт, свого стаціонарного приміщення. Так що ми, виходить, гастролюючий театр.

При цьому я не можу сказати, що у нашого театру зараз найважчий час. Так, раніше була більша реалізація. Потім деякий час − спад. Але криза відступає: я, наприклад, знову можу їздити, ставити спектаклі як режисер. Працюю в Донецьку, де знаходиться, на мій погляд, найбільш професійний в Україні український театр. Зауважте, в Донецьку! Ось вам чергові кліше і догми, які я своєю діяльністю розбиваю як професіонал. Повірте, трупа там відмінна, рівень постановок − якісний.

— Розкажіть про ваших провідних акторів.

— Протягом нашої історії ми працювали з великою кількістю акторів і режисерів. Серед режисерів назву заслуженого артиста України Бориса Мазура, заслуженого діяча мистецтв Віктора Ванюкевича. З акторів, у першу чергу, потрібно згадати заслужену артистку Азербайджану Сабіну Рагімову, заслужену артистку Криму Людмилу Кубарську, і, звичайно, провідного соліста нашого театру, заслуженого артиста України Анатолія Макарівського. Працюють з нами і концертмейстери: заслужені артистки Бурятії − Лариса Реутова та Північної Осетії-Аланії − Тетяна Кисленко.

Та всі наші актори гідні згадки і доброго слова: Ігор Бергельсон, Тетяна Баранець, Валерій Весник, Наталя Морозова, Галина Шкода, Тетяна Довидькова. Взагалі, штат у театрі невеликий. Більшість поєднує відразу кілька справ − займаються афішею, квитками, реквізитом. У нас багато і запрошених акторів.

Свого часу через наш театр пройшла велика кількість зірок інших театральних колективів, і навіть зірочок нинішньої української естради. Мирослав Павличенко грає тепер у театрі на Подолі, Олена Медведєва − у театрі імені Франка. Ну а що до «зірок» естради, то у нас починали і Наталя Могилевська, і Тетяна Ліберман, яка тепер Тіна Кароль, та Ірина Розенфельд. Троє останніх пізніше опинилися у складі трупи відомого мюзиклу «Екватор», з якого і почався їхній шлях у нинішнє «велике життя».

— Якими нагородами, досягненням вашого театру Ви пишаєтеся найбільше?

— Ми отримували за нашу історію безліч усяких нагород і дипломів. Виділити щось складно, нам важливі всі визнання наших заслуг. Усе ж таки виділю серед інших диплом 7-го міжнародного фестивалю етнічних театрів України та єврорегіону «Етно-Діа-Сфера» (2006 рік), диплом фестивалю толерантності, що проводився у рамках днів пам'яті жертв Голокосту в Петербурзі (2007 рік).

ЄМДТ − мабуть, один із найцікавіших театральних колективів країни. Без пафосного академізму, без непотрібної манірності, без потуг видати бездарність і непрофесіоналізм за «нетрадиційний погляд на п'єсу». Загалом − хороший театр із якісними постановками. І вони оновлюються майже щосезон.

Приходьте − не пошкодуєте!

Розмовляв Павло КОВАЛЬОВ, журналіст.

Спеціально для «Першого екскурсійного бюро».

Жовтень 2010.